Російські військові забрали життя тисячі українців. Окупанти вбивали цілі родини, вони й досі продовжують це робити. Болючі історії, здається, не закінчаться ніколи. Адже кожен з нас постраждав від цієї війни чи втратив когось. Або кожен має знайомого, який когось втратив.
Як би сильно боляче нам не було, як би сльози не душили з середини й спогади не розривали душу, ми маємо фіксувати усі воєнні злочини росіян. Ми маємо розповідати історії людей, адже ніхто не повинен бути забутим, перетворившись на рядки у записах.
3 березня 2022 року російська авіація забрала життя родини 43-річної Світлани Желдак. У той трагічний день від ворожого влучання у будинок загинули її 42-річний чоловік Михайло, 21-річна донька Поліна з 33-річним нареченим Євгеном Коваленком, 14-літній син Гліб та 86-річна бабуся Галина Печерна.
Історію про той страшний день та біль, який досі не минув і ніколи не мине, Світлана розповіла Наталії Найдюк з УП.Життя.
Дім Світлани був розташований у мікрорайоні Подусівка на західній околиці Чернігова. Він завжди був затишним, але зараз його не впізнати. Змінилося усе: будинки, магазини, дерева та й самі люди.
Щодня Світлана Желдак проходить повз руїни її дому, де в березні російська ракети вбила її рідних. Зараз тут можна побачити лише багато розбитої цегли, дощок та інші уламки.
Фото: Наталія Найдюк / УП.Життя
Свого чоловіка Михайла жінка зустріла ще в школі. Вони разом навчалися у старших класах, жили на сусідніх вулицях. Згодом вони одружилися, у пари народилося двоє дітей. Михайло був інженером у Чернігівобленерго, отримав підвищення. А Світлана була продавчинею в магазині дитячого харчування. Проте кілька років тому перевчилася та майстриню масажу та депіляції.
Фото з сімейного архіву
Вона згадує про чоловіка лише з теплими емоціями. За словами Світлани, з ним вона могла ні про що не хвилюватися. Він її захищав від усіх негараздів.
Ми проживали разом щасливе життя. І в одну мить я втратила це своє життя. Дуже боляче, — зі сльозами каже вона.
У Світлани залишилася німецька вівчарка Дар. Родина взяла цуценя незадовго до повномасштабного вторгнення. Це був подарунок їй та сину Глібу на дні народження, вони обоє народилися в лютому. Зараз Дар — єдина розрада жінки. Вона ходить з ним гуляти щодня, у вихідні навіть тричі на день. Прогулянки можуть бути довгими. Інколи Світла йде до лісу, де може виплакати усі свої сльози.
Щоранку вона веде гуляти собаку через свій колишній дім. Коли бачить, як там гуляють хлопці 12-14 років, не може зрозуміти, куди дивляться їхні батьки.
— Не дай Боже, щось обвалиться. Люди живуть і не розуміють, який це скарб мати родину, обіймати дітей… Мені зараз важко дивитися на підлітків.
Коли бачу однокласників сина, вони навіть не вітаються, замовкають, опускають голови і проходять повз.
Я розумію, що, ймовірно, вони просто не знають, що сказати. Діти… — ділиться Світлана.
Вона тримає вівчарку за повідець та розповідає, що собака мала б стати другом для Гліба. Йому було складно потоваришувати з іншими дітьми, він сильно мріяв про собаку.
Але зараз пес має другу роль — він допомагає матері пережити найбільшу втрату в її житті.
Фото з особистого архіву Світлани
У будні Світлана працює з клієнтками. Згадує, що саме дочка запропонувала їй змінити фах. Навчила вести соціальні мережі, щоб було більше клієнток. Зараз вона могла б злитися на маму, бо та не пише пости та не фотографує роботи. Працює з тими клієнтками, які приходили до війни.
Я обожнюю свою справу, але зараз не можу насолодитися нею через стрес, — зізнається жінка.
Світлана була близька з Поліною. Коли дівчинка виросла, вони стали справжніми подругами. Поліна навчалася в Ніжинському педуніверситеті на вчительку англійської мови. У 2019-му Поліна познайомилася із майбутнім нареченим Євгеном. Він теж працював та навчався в Ніжині. Пара мріяла одружитися та започаткувати мовні курси.
Фото з родинного архіву
Коли почалася пандемія коронавірусу Поліна повернулася додому, тоді Євген кожні вихідні на велосипеді долав близько 70 км, щоб побачитися з коханою.
— Я ще жартувала з нього: “Ти точно нормальний, на велосипеді стільки кілометрів їздити щотижня?” — згадує Світлана.
Коли почався повномасштабний наступ Євген та Поліна приїхали з Ніжина додому. Тоді уся родина — Поліна, Євгеном, Світлана, Михайло, Гліб та вівчарка Дар — пішли від свекрухи до батьківського будинку Світлани.
— Тато залишився у Ніжині на роботі. Вдома була лише мама з бабусею. Остання все життя прожила в селі біля Чернігова, — розповідає Світлана. Галина Печерна все життя пропрацювала в колгоспі та виховувала трьох дітей. Її дитинство минуло у часи Другої світової, останні дні вона теж прожила в умовах війни.
Родина вирішила, що у будинку батьків Світлани буде безпечніше, адже там є прохідна кімната, де мало б працювати правило двох стін.
Перші дні усі ховалися у льосі, але в Гліба була алергічна астма, він не міг довго сидіти у сирому приміщенні. З 1 березня хлопчик сказав, що перебуватиме в будинку. Так само вирішили й інші члени родини.
3 березня родина відвідала свекруху. Близько 12:00 зібралися повертатися, але оголосили повітряну тривогу.
— В будинку була сама бабуся, тож ми хутко побігли туди. Я, Міша, Дар, Поліна та Женя лягли в одній кімнаті. Гліб приліг на диван в іншій, з ним були моя мама та бабуся, — згадує жінка.
За кілька хвилин усі почули гучний вибух. Будинок склався, як картковий будиночок. Світлана чула, як помирали її рідні. Михайло намагався скинути з себе плиту, але не зміг і просто застиг. Бабуся та Євген померли миттєво, Поліна плакала і згодом затихла.
Про Гліба мама казала, що він кілька разів покликав мене і замовчав, — плаче Світла.
Жінка з мамою дивом лишилися живими. За два дні вони виїхали з Чернігова.
Родину Світлани поховала свекруха на початку квітня. Жінка просила зачекати, бо хотіла обійняти всіх востаннє. Проте її переконали це зробити раніше.
— Мені дуже не вистачає Міші та дітей. У цьому житті мені ніхто не потрібен так, як вони. І я нікому не буду потрібна так, як їм. Біль нікуди не зникає. Я досі не можу усвідомити, що їх більше немає, — ділиться Світла.
Вона відвідує кімнати дітей у будинку свекрухи, приносить цукерки. Вона вірить, що її діти це бачать та радіють.
У кімнаті Поліни все залишилося майже так, як і було за її життя. Сюди Світлана приходить побути в тиші. В кімнаті Гліба живе мама Світлани. Однак там досі багато речей хлопчика.
— Я вірю, що мої діти, чоловік — поруч, і чують мене, просто обійняти їх не можу. Я подумки говорю з ними, коли гуляю з Даром у лісі. Звісно, це може звучати дивно…
Але якось я попросила своїх: якщо вони справді мене чують, хай до мене прийде додому чи в лісі рудий кіт. За два місяці Кітті втікала до мене від ворон, що клювали її, коли я з Даром була в лісі, — каже Світлана, лагідно обіймаючи кішку та собаку.
На війні батьки втрачають своїх дітей, а діти — батьків. Раніше ми розповідали, як живе син загиблої лікарки з Охматдиту Оксани Леонтьєвої.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!
Головне фото: Наталія Найдюк / УП.Життя