Військовий Павло Жілін втратив руку, але не покинув службу

Фото Pexels

Війна українців гартує, а не ламає. Прикладом цього є тисячі історій з тилу й фронту, де щоденно виборюється українська незалежність.

24-річний черкащанин Павло Жілін змалку хотів стати військовим: коли йому було 14, РФ почала свою війну проти України. У двадцять він підписав свій перший контракт.

У перший день повномасштабного вторгнення його мобілізували. Воював за Мощун та Гостомель, а у пекельних боях за Бахмут втратив руку та пошкодив ногу. Після поранення Павло міг комісуватись, але знову одягнув форму і став у стрій. Нині працює у територіальному центрі комплектування рідного міста.

— Якби я ліг, то з’їхав би з глузду. Після такого треба залишатися в ритмі, постійно щось робити, — зізнається Павло та пояснює, чому все ж вирішив продовжувати службу.

Протез чоловік поки не носить, тож повістки виписує лівою рукою. Каже, що люди реагують по-різному на це, та здебільшого — адекватно.

Як це було та через що йому довелося пройти, Павло Жилін розповів проекту 18000.

Згадав кохану, коли почув її голос

Після поранення чоловік забув імʼя мами та пароль до свого телефону. За довгих чотири дні мовчанки до нього додзвонилася кохана Ілона. Він теж не памʼятав її, однак як тільки почув голос коханої, Павло згадав усе.

Він з Ілоною познайомився за день до початку повномасштабного вторгнення, в автобусі додому. Він часу повномасштабного вони спілкувалися, однак вперше побачилися вже у госпіталі, коли Павло лежав із загіпсованою ногою та без правої руки.

Уже повертаючись із лікарні хлопець купив обручку, у листопаді минулого року молоді люди одружилися.

Саме дружина підтримала його у важкі моменти та не давала навіть шансу думці, що Павло — не такий, як усі, проникнути у його голову.

Якби мене вдома ніхто не чекав, то я б, скоріше за все, не повернувся. Мене б добили на полі бою. Я б пішов вже “покоцаний” добивати їх, а відповідно добили б і мене, — каже Павло Жілін.

Що було до

На початку вторгнення Павло Жілін був піхотинцем у підрозділі мотопіхоти. Спочатку він з побратимами поїхав з рідного Городища у Смілу, звідти — Білої Церкви. А вже тоді він поїхав відбивати в окупантів Мощун.

— Там, дивлячись на всі руйнування та трупи цивільних, мені було так дико. Для людей, які цього не бачили, щоб зрозуміти ситуацію, можна згадати фільм Катастрофа. Все було наяву. Уявити це дуже складно, а дивитися на це все боляче. Особливо на людей, яких убили росіяни.

Було лише одне бажання — відпрацювати їх і все, — пригадує Павло.

Своє поранення він отримав під Бахмутом, 24 липня. Тоді він вперше за весь час бойового досвіду взяв із собою документи: серед військових є повірʼя, що якщо візьмеш на завдання документи — загинеш, і будуть тебе саме за документами ідентифіковувати.

— Я ніколи не брав їх із собою, завжди залишав у підрозділі. Прилітало дуже-дуже близько, але якось щастило потрошку. Перед крайнім боєм документи я поклав у наплічну кишеню кителя.

Руку відірвало акурат по нижній частині кітеля. Документи загубилися, знайшли їх уже згодом, побратими Павла.

Попри важкі травми, він все одно вважає себе щасливчиком — бо повернувся живим. Сам пригадувати про Соледар та свою службу там не хоче: каже, багато чому там навчився, тому взагалі не хоче говорити про те місце.

На фронті або ти, або тебе. В Соледарі у нас щодня були “двохсоті” або “трьохсоті”.

Після поранення чоловік відчував фантомні болі, з часом рука на куксі почала мерзнути. Та найважче було не це та навіть не складнощі у побуті. Найскладнішим виявилося звикнути до поглядів інших людей.

Він не звик до подяки, спочатку навіть нервував, коли пропонували допомогу. Нині ж йому комфортніше спілкуватися з побратимами, аніж з цивільними.

Ампутація не стала перешкодою для роботи у війську, тож нині чоловік працює в ТЦК.

Читати на тему