Як мистецтво допомагає жінкам пережити біль утрати чоловіків та синів

— Я його покохала за все. Це була прекрасна людина, найкращий чоловік у світі, — так про свого Ігоря згадує нині Олеся. Разом подружжя прожило понад 20 років. Народили й виховали двох доньок. Їхнє життя до повномасштабного вторгнення нічим не відрізнялось від інших українців — вони будували плани й мріяли прожити разом ще щонайменше 20 років.

Але коли у двері постукала велика війна, Ігор так і сказав Олесі: Я мушу бути там. І пішов. Більше додому він не повернувся. Єдиний раз, коли родина змогла побачити татка, був під час перенавчання.

— У серпні проходило перенавчання, Ігор перебував на Житомирському полігоні, я з дочкою їздили до нього. І це були два наших найщасливіших дні, — пригадує жінка.

Мистецтво — шлях до зцілення: як жінки та матері, що переживають втрату рідних на війні, знаходять втіху у живописі

Мистецтво — шлях до зцілення: як жінки та матері, що переживають втрату рідних на війні, знаходять втіху у живописі / 2 Фотографії

А потім восени його не стало. 16 жовтня 2022 року Олесі повідомили, що Ігор загинув. Підірвався на міні разом із побратимами. Повірити у те, що це сталося насправді, жінка не могла. Тим паче у такий день — 16 жовтня, коли у їхній родині особлива дата.

У цей день народилася мама Ігоря. Другу доньку Олеся народила завдяки кесаревому розтину і мала можливість обрати дату. І вона обрала 16 жовтня. Подумала, буде гарний подарунок бабусі. І в цей же ж день не стало Ігоря.

Врятуватися від реальності Олесі допоміг живопис. На полотно вона почала виплескувати свій невимовний біль і тугу за чоловіком. Тим паче він дуже любив мистецтво. А згодом полюбила й вона.

Я ніколи не малювала до цього, боялася, — каже Олеся.

Так Олеся опинилася серед тих, хто теж втратив рідних на війні, й почала малювати. З іншими жінками вона ділилася найпотаємнішим, бо знала, що вони як ніхто інший її зрозуміють. Одну зі своїх картин жінка змалювала з фото. Для неї воно теж особливе. Там вона у горах, наодинці з собою та своїми думками.

— Майже рік вже пройшов від загибелі чоловіка, ми поїхали в Карпати. Якось там відчула нарешті душевний спокій, мені було там добре. Мене сфотографували дівчата. Тут гори, тиша і маленька я внизу, жива, — розповідає Олеся.

Фото: Оксана Ясницька

Живопис допоміг пережити страшну звістку про сина й Олені. Пройшло більше як рік, як вона дізналася, що її Михайло зник безвісти у Бахмуті. Його і досі не знайшли.

У мирному житті 30-річний Михайло був ІТ-спеціалістом, але без вагань покинув справу життя і подався у військо. Олена Чернінька каже, син не хотів, аби його майбутні діти воювали, тому хотів закінчити війну тут і зараз.

Читати на тему

Вважаєш, це несерйозно? Що таке арттерапія та як вона допомагає пережити травматичну подію

Розповідаємо, чим корисна та ефективна арттерапія.

Жінка почала малювати, як тільки прийшла велика війна. Каже, у картинах вона забувалася, наче відходила від реальності. А коли дізналася, що син зник безвісти, то з головою пішла у мистецтво.

— Коли “заходиш” у картину, то “заходиш” в інший астрал, в інший простір, там все переживаєш і трішечки забуваєшся про те, що відбувається довкола.

Відтоді як зник безвісти мій син, мені захотілося весь час малювати батальні сценки, але не тільки батальні, але й сценки з життя військових, — ділиться Олена.

Одна з улюблених її картин — це Лемберг: мамцю, ну не плач. На полотні зображений її син, який мав псевдо Лемберг, та його побратим на псевдо Банан. Окрім живопису, Олена не покинула своєї основної діяльності — письменницької. І написала книгу про сина.

Фото: Оксана Ясницька

Там вона ділиться досвідом переживання, болю та пошуку сенсів, аби таким чином допомогти тим, хто, як і вона, зіштовхнувся з подібним.

Втрата рідних на війні завдала Олені, Олесі, й тисячам українських жінок неосяжного болю, який залишив глибокий слід у їхніх серцях. Однак, попри це, вони знаходять сили продовжувати жити. Спілкування з іншими, хто пережив подібні втрати, допомагає їм відчувати підтримку та розуміння.