Відчувала, що подзвонила в пекло! Режисерка Юлія Гонтарук про дзвінки на Азовсталь та знімання військових після катувань у полоні

Невдовзі у Києві стартує фестиваль глядацького документального кіно Doc Kyiv Fest, де будуть представлені свіжі фільми від українських та іноземних режисерів.

Напередодні події ми вирішили поговорити з Юлією Гонтарук, режисеркою фільму Фортеця Маріуполь. Саймон, що входить до конкурсної програми.

—   Юлія, розкажіть, будь ласка, про ваш фільм. Про кого він?

— Для того, щоб розповісти про цей фільм, треба трошки зазирнути назад.

Історія розпочалася в кінці січня 2015-го, коли росіяни обстріляли Маріуполь, і я приїхала туди знімати свій фільм — 10 секунд. І рота полку Азов займалася допомогою з евакуацією.

Там ми й познайомились із Саймоном. Він проводив нам екскурсію. Розповів про своє життя, що працював звукорежисером, актором у дитячому ляльковому театрі.

“Саймон”

Загалом я тоді часто до них їздила, шукала героїв, жила у них на базі, виходила з ними на бойові виїзди, в окопи, з багатьма здружилися. Загалом знімали з 2015-го по 2017 рік включно, відзнятого матеріалу вийшло дуже-дуже багато.

Юлія Гонтарук

І ось, коли почалося повномасштабне вторгнення, майже вся рота опинилася у Маріуполі в оточенні. Для мене це був шок! Була з ними постійно на зв’язку. І як би мені не хотілося поїхати в Маріуполь, це вже було неможливо через оточення.

Тоді я вигадала формат відеодзвінків. Просила хлопців, щоб вони знімали й надсилали мені відео, типу щоденників, або розмовляли по відео.

Перший короткометражний фільм був — Кірт, коли вони ще не відійшли на Азовсталь. Це 40-хвилинне відеоінтерв’ю, яке я записувала з героєм.

Відчувала, ніби подзвонила в пекло. Знаєте, є книжки — військові мемуари про повернення з облоги, а тут у мене була можливість поговорити з людиною, яка просто тут і зараз перебуває в епіцентрі подій, у повному оточенні. Це було дуже сильно!

І я тоді придумала такий формат — використовувати матеріали, які в мене були відзняті за 2015-2017 роки, і міксувати їх з цими відеодзвінками або з відео, що мені надсилали з кільця Маріуполя.

А потім вони відійшли на Азовсталь, і ми зідзвонювались звідти. Тож наступні фільми були про героїв з Азовсталі. І я вирішила, що це буде цикл короткометражних документальних фільмів, що буде називатися Фортеця Маріуполь.

Читати на тему

Побувати в пеклі та спуститись іще глибше: маріупольчанка Мар’яна, яка пройшла Азовсталь, повернулася з полону

Мар’яна Чечелюк до війни з Росією працювала в Нацполіції України. Через це її взяли у полон та помістили до Оленівської колонії.

Ми зробили п’ять серій, поки вони були на Азовсталі. А потім весь гарнізон вийшов в російський полон, і, зрозуміло, що цикл зупинився. Останній фільм, власне, був про останній день там. Ми домовилися з Орестом, він тоді був головою прес-служби Азову, що вони виходять в полон, і через два дні я опублікую цей фільм… Потім ця стрічка отримала Золоту Дзиґу за кращі короткометражні фільми цього року.

Після цього наші герої почали повертатися з полону, і я зрозуміла, що ніби сама реальність підказує, що треба робити продовження циклу. Але робити фокус на полоні, власне, як після нього жити.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Yuliia Hontaruk (@yuliiahontaruk)

—   І Саймон був серед тих героїв, що пройшли це пекло?

— Я не знала, що він на Азовсталі. Дізналася лише тоді, коли побачила в його Інстаграм фото, що він його виставив якраз перед тим, як вони всі виходили в полон з Азовсталі. Тоді вони видаляли акаунти, розбивали телефони, ламали сімки, тож зв’язку ніякого не лишилося. А коли був останній великий обмін полоненими, я побачила його серед звільнених. Самі розумієте, який він мав вигляд — як і всі наші військові після полону — худий, змучений. Думала його розшукати.

А тоді… ми зустрілися випадково, на Софійській площі, на акції щодо військовополонених. І я запропонувала йому зробити фільм.

Кадр із фільму Фортеця Маріуполь. Саймон

—   І після всього, що було, він одразу погодився зніматися, чи ви його вмовляли?

— Одразу погодився. Але прийшов на першу зустріч в абсолютній депресії. І перше, що ми зробили, пішли на цвинтар до його друга. Я думала, що ми просто пройдемося, поговоримо, а тут таке…

Він розуміє, що його побратими залишаються в полоні, а йому пощастило вийти, але це теж певна провина за те, що ти перебуваєш зараз тут, а твої — все ще там. Ми багато говорили про це у фільмі.

У нього почалося лікування, він працював із психологом. І коли я побачила його вже наступного разу, я відчула різницю. Він каже: Бачиш, я трошки краще почуваюся, не такий вже смурний.

І фільм вийшов дуже чесний. Тому що Саймон дуже відкрито і чесно розповідав про стан людини після полону, без якихось рюшиків і прикрас, розумієте?

Коли знімали його в останній день, це була вже четверта чи п’ята зйомка, це вже було у нього вдома. Зняла їх з молодою дружиною, вона тоді була вагітна. Така гарна молода родина. І мені дуже хотілося дати надію в цьому фільмі.

Кадр із фільму Фортеця Маріуполь. Саймон

—   А як вам було працювати з Саймоном вже тепер, після того, що він пережив?

— Звісно, що я боялася йти до нього, бо як говорити з людиною, яку катували?

Але з іншого боку, я працюю у документальному кіно понад 10 років, і зі своїми героями спілкуюсь абсолютно чесно і щиро.

Тому я йому сказала, що хочеться зробити цей фільм, тому що твоя історія — це щось потужне! Хочеться його зробити, щоб люди знали, що відбувається з нашими в полоні; хочеться показати, як ти почуваєшся після цього.

Тут важливий момент — треба не нашкодити тим, хто зараз в полоні. Росіяни все продивляються. Були вже такі прецеденти, коли той, хто повернувся, давав інтерв’ю в ЗМІ, і росіяни це цитували військовим, які все ще в полоні, й просто били за це.

І, наприклад, про знущання я не хотіла розпитувати, адже можна травмувати людину. Тож я брала лише те, що він сам розповідав.

З одного боку, наче і треба розповідати про те, що там відбувається, як росіяни поводяться з нашими полоненими, але це й складно — просто жива рана у всіх. Уявіть, як це будуть слухати родичі полонених, хто ще не повернувся, як їхніх дітей, батьків, чоловіків, катують, мучать. Дуже тонка етична грань.

Я абсолютно довіряла Саймону із тим, що говорити. В якийсь момент він подивився монтаж і каже: А чому ти не взяла про суїцид, ще про деякі речі? Бо здається, що мало жесті.

Тобто, спочатку ми переживали, щоб цього було не забагато, але, з іншого боку, люди ж мають розуміти.

В будь-якому разі, та версія, що буде на фестивалі — повніша, не така порізана, як ми вже виклали для YouTube.

—   Тож тепер не відкрутишся тим, що можна вдома подивитись і нікуди не йти?

— Так, це кіноверсія, яка не публікувалася ніде, і підходить лише для показу на закритих фестивалях.

—   Значить, ваш фільм про Саймона базується на тому матеріалі, що ви відзняли 2015-го і додали інтерв’ю із сьогодення?

— Фільм базується на матеріалі, що я відзняла в Києві після його повернення. Але флешбеки з минулого, звісно, є. Але зараз не хочу спойлерити (усміхається).

Це взагалі унікальна історія в тому контексті, що знятий зріз характеру. За цей весь час мені, як документалісту, вдалося побачити трансформацію героя у часі, і в фільмі я наголошую, що перше інтерв’ю було знято ще у 2015 році. А наступне — майже 10 років по тому.  

Кадр із фільму Фортеця Маріуполь. Саймон

У 2015 році йому було лише 22 роки. І ось цей молодий хлопець вже пройшов кільце Маріуполя, бої за Азовсталь, полон, і повертається в соціум, який йому зараз взагалі незрозумілий.

Цікавий саме психологічний портрет воїна, цього сучасного молодого українця. Це наше покоління, і мені важливо говорити про нього.

— Коли ви почали знімати, ніхто не здогадувався про подальшу долю військових з Азова: що вони стануть захисниками Маріуполя, потраплять в полон і багато хто не виживе. Чому тоді ви стали фільмувати їхні історії?

— Скажімо так, вони знали, що буде повномасштабка. Вони спеціально тренувалися і готувалися. Коли я знімала й у 2015-2017 рр., вони були добровольчим полком, а згодом стали професійною армією, дійсно, як елітні війська, що вчилися за стандартами НАТО.

І ось коли я вперше їх побачила — вони мене вразили. Це був як єдиний організм. Всі хлопці й дівчата вмотивовані, дуже харизматичні. Там були актори театрів, ведучі, вчителі, барбери, футбольні фанати, хтось на скейті катається, їхній командир був топ-менеджером і прилетів з Таїланду.

Стильні та модні тінейджери у літньому таборі, але замість іграшок — зброя.

Тоді Збройні сили України — це була така собі не дуже вмотивована регулярна армія. Хлопці не дуже хотіли там служити, просто військкомат все за них вирішив. А тут люди, які точно знали, що треба звільняти країну від російських бойовиків, які тоді захопили Крим.

Це покоління людей, які найкращі свої роки, найкраще своє життя, віддали захисту нашої країни війни, воювали за нашу свободу.

—   А з початком війни все це набуло зовсім іншого забарвлення, і ви вирішили робити цикл Фортеця Маріуполь?

— Я просто відчувала, що формат таких новел для циклу Фортеця Маріуполь мають виходити саме зараз. Адже вони мають соціальну місію.

Під час Азовсталі вони мали місію інформувати про кількість людей, які зараз в повному оточенні на заводі, у них вже немає води, є поранені по третьому разу, а вони все одно виходять захищати завод.

А потім їхній полон…Я зрозуміла, що треба говорити про нього. Це найважливіша тема, яка болить. Необхідно весь час нагадувати, що близько 2 тисяч захисників Азовсталі, і з них майже 900 азовців, два роки перебувають у російському полоні в жахливих умовах, з катуваннями. З Азовом взагалі складно, бо їх не обмінюють.

Минулого року ми отримали фінансування від Українського Культурного Фонду, і зробили декілька фільмів з героями, які повернулися з полону. Серед них і Саймон, що буде на фестивалі. Це дуже різні історії різного сприйняття повернення людини з полону.

У суспільстві дуже мало це обговорюється, і ще одна з місій нашого циклу — говорити з суспільством про цих людей, а тим, хто повертається з полону, давати розуміння, що можна жити далі, можна пережити ці травми й почати знову жити квітучим життям.

 —   А ви плануєте перекладати ці фільми, щоб були більші охоплення та розголос?

— Дуже хочемо зайнятися субтитруванням різними іноземними мовами, бо ж важливо, щоб це бачили за кордоном, для підтримки, й взагалі це добре для обмінних процесів. І на фестиваль Human Rights відправити, приміром.

Загалом у нас часто просять фільми для показів за кордоном. Фільм Орест про дзвінок з Азовсталі показували на заході, де було 50 послів. Тож інформаційний тиск має тривати.

Фільм Фортеця Маріуполь. Саймон, а також інші роботи наших та іноземних документалістів, можна буде подивитись на фестивалі Doc Kyiv Fest.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.