Зараз як ніколи треба вчитися жити, любити своє життя таким, яке воно є, не втрачати оптимізму та боротися.
Через травмуючий досвід буває важко взяти себе в руки та насолоджуватися життям, знайти в собі сили його продовжувати й досягати нових висот.
Найкращими вчителями для українців, які зараз шукають свій шлях до гармонії в житті з новими реаліями, є ті, хто пройшов через пекло, розлетівся на шматки, однак з лікарні вийшов цілісним та нескореним, готовим жити та боротися.
У серпні вийшла друком книга Вони перемогли. 11 історій про людей з ранами — видимими і невидимими.
Вона стане путівником кожного українця на шляху до власного щастя, а герої книги, які пройшли пекло, навчать посміхатися крізь сльози, а біль обертати на силу.
Авторка цієї книги — журналістка, воєнкор та волонтерка Анастасія Федченко. Останні п’ять років вона відверто та без прикрас пише про війну. Спочатку про війну на Сході, а зараз і по всій Україні.
Про книгу Вони перемогли. 11 історій про людей з ранами — видимими і невидимими
Героями книги стали реальні воїни АТО, які попри тяжкі поранення та психологічні проблеми зуміли повернутись до життя та своїм прикладом можуть надихнути інших.
Ця спроможність подолати найтяжчі обставини, виклики, перемогти самих себе і є головною ідеєю твору.
Зараз книга є надзвичайно актуальною для кожного українця, а її магія полягає в тому, що кожен знайде в ній щось своє, свою стежку до зцілення.
Хтось знайде підтримку, хтось надихнеться, хтось повірить, що йому (їй) під силу подолати всі труднощі, а хтось постане духом і почне боротися за власну долю.
Одним із героїв книги Вони перемогли. 11 історій про людей з ранами — видимими і невидимими, став Олександр Фештрига на псевдо Сакура. Він ветеран АТО з Буковини, розвідник та захисник Донецького аеропорту.
У 2015 році був поранений п’ять разів, із них два — тяжко, але тоді вижив. Він боровся, жив, радів, мріяв. Однак 2022 року його життя обірвалося на передовій Харківського напрямку.
Нижче зібрані найкращі уривки з книги, де авторка зробила його життєлюбність, тендітність, силу духу та мрії вічними.
Ми публікуємо уривок із книги, наданий видавництвом Yakaboo Publishing.
Олександр “Сакура”: нема часу помирати
Лікарі попереджали його: ледь ходитиме. Сакура усміхається: ні на мить не сумнівався, що буде інакше.
Випустіть мене з цієї лікарні — і я задам жару.
— Я ніколи не зациклювався на пораненні, на майбутніх обмеженнях. Єдине, про що шкодую, — що нема шраму через усе обличчя, — сміється Олександр. — З ним мав би більш геройський вигляд.
Після другого поранення йому справді було важко ходити: нога не згиналася, шви не трималися. Але якось розходився.
— Я багато ходжу. Іноді думаю, що міг би обійти всю Земну кулю. Мені це подобається, так легше думати, — сміється. — Коли в мене якась проблема, я починаю намотувати кола — і знаходжу відповіді.
Стверджує: ніколи не мав психологічних проблем і легко прощався з усім зайвим. Навіть з оком. Його видалили не одразу.
— Спершу навколо ока прибрали обгорілу шкіру, видалили уламки. Зібрали консиліум у моїй палаті, стоять, радяться. Кажу: “Відрізайте все, що треба, бо ж часу і варіантів немає”.
Хоча, зізнається, періодично таки накривало. Голова боліла так, що й думати було боляче, мав безсоння і проблеми з пам’яттю.
— Тоді й вирішив, що час займатися спортом, щоб відновитися. А для покращення пам’яті книжки читаю, кілька одночасно. Воєнщину різну, фантастику про космос.
Один із найбільших стимулів “нікуди не встрягати” — десятирічна донька Кіра. З її мамою чоловік розлучився, тож доньку бачить рідко. Але на спілкуванні це не позначається.
— У неї цікавий характер, тож вона особливо й не здивувалася, що я втратив око, називає мене Джек Горобець, — сміється чоловік. — Ми з нею годинами говоримо телефоном. Теж займається єдиноборствами, танцями, математику любить.
Сакура намагається витягти з депресивного стану знайомих військових. З одним ходив у басейн, їздив до моря, забороняв випивати. Часом і випивав теж. Жартує, що це один з ефективних методів реабілітації, якщо знати міру.
Він зараз нормально живе, про дурне не думає.
Сам Олександр п’є хіба на день народження, обов’язково бере відпустку і куражиться. Говорить, що любить таке.
— А для цього мені потрібно жити. Звісно, бувають стресові моменти, але тоді я починаю бігати, — усміхається.
— Якось пробіг 33 кілометри. А часом достатньо просто добре виспатися. Я дуже люблю життя, свою доньку. І в мене ж планів іще дуже багато! Не знаю, чи встигну всі реалізувати. Тому помирати чи накладати на себе руки часу не маю.
Поставити ціль і йти до неї — найкращий спосіб витягти себе з апатії, поганих думок, проблем, вважає чоловік. І неважливо, чи це масштабна ціль, чи зовсім не велика.
— Ось у мене одна із цілей — прожити 112 років. Вирішив, що в останній рік життя нарешті стану алкоголіком, — регоче розвідник.
А найближча — зробити шість кубиків пресу, в мене стільки ніколи не було, і біцепс збільшити. Коли ти досягаєш цілі, це дуже підживлює. Цією енергією я і живу.
Війна в Україні лишає по собі вирву травм у душі кожного українця. Книга Тіло веде лік допоможе залишити психотравми в минулому. Читай уривок у нашому матеріалі.
Підписуйся на наш Telegram-канал, щоб не пропустити більше цікавих та корисних матеріалів.