Невидимі та самотні у своєму горі: як чоловіки переживають втрату синів на війні

Горе матері, що втратила сина на війні — голосне, відчайдушне та несамовите. А за ним ховається тихе та стримане горе батька, який так само втратив рідну дитину. Про перших говорять звідусіль, другим зазвичай ставлять у провину надмірну емоційність. 

Та чи можна применшувати горе одного з батьків? Попри панівний настрій показової мужності в суспільстві, чоловіки так само тяжко переживають смерть синів. Тому Українська правда. Життя зібрали історії батьків, які втратили дітей на війні. 

Історії батьків, що втратили синів: як оговтується від горя Денис Гнатюк, батько бійця 47-ї ОМБр Івана

Денис Гнатюк — колишній військовий Тероборони та батько двох синів: старшого Антона і молодшого Івана.

Іван працював 3D-скульптором та обожнював велоспорт. Денис називає свого сина найкращим. Каже, що у підлітковому віці дуже був схожий на нього. 

— Емоційний, замріяний. І погляд у нього був такий відкритий та ясний. Очі сірі, як у мене, — згадує чоловік. 

25 лютого 2022 року обоє синів разом з батьком пішли до ТрО. Спершу синів не взяли, але згодом Іван таки доєднався до війська та потрапив до розвідувального батальйону. 

— Він займався дронами, рік літав на великих “пташках”, але вони більше їздили ремонтувати той 10-й “Посейдон”, ніж працювали. Йому це набридло. Він рвався на вістря самого “двіжу”, отож і пішов у 47 бригаду.

66 ОМБр імені Мстислава Хороброго

Денис розлютився, що з дронщиків Іван перевівся у штурмовики. Та вирішив не втручатися.. 

Я розумів, що все може статись. Якось мене спитали, скільки років малому. Я сказав “буде 22” і подумав про себе “якщо буде”. Так він і не дожив до свого 22-го дня народження у серпні.

Іван загинув 17 червня 2023 року на Запорізькому напрямку, коли відходив після штурму. Йому був 21 рік. Денис розповідає, що, напевно, він нічого не встиг зрозуміти, а отже не мучився. 

Коли він дізнався про загибель сина, то лежав у шпиталі в Харкові. 

— Ніколи не забуду ті сходи в лікарні, на яких я вив. Попросив медсестру дати якесь заспокійливе. Я тоді нічого не розумів, ще подумав: “Це ж мені треба на ВЛК”. Але мій командир сказав: пиши рапорт на відпустку і жени до своїх. 

Після смерті сина здоров’я Дениса погіршилося, тож він демобілізувався. Перші місяці після смерті Івана не міг плакати, було враження, наче щось стискає у грудях. Чоловік звернувся до психіатра та став вживати антидепресанти. Після цього стало трохи легше. 

— А потім розблокували телефон Івана, і його дівчині прийшло останнє відео, яке він записав. Воно спочатку не відправилось, а потім телефон вдома вайфай підхопив. Коли я це побачив, мене порвало на тиждень.

Зараз Денис слухає улюблену музику Івана та плаче. Певен, що сльози нічого не вимивають. Не допомагає й алкоголь. 

І час не лікує — хіба гострий період проходить. Потім просто вчишся жити з горем. Мої сини — це мій світ. Половина світу померла. 

Читати на тему

Ніхто мені їх не замінить, ніхто. Історія матері, яка на війні втратила двох синів

Читай у матеріалі про братів-військовослужбовців, які загинули за батьківщину.

Історія Олександра Кісілішина, батька азовця Олексія Кісілішина

Олександр Кісілішин — батько бійця та зоозахисника Олексія Кісілішина. Разом служили в Азові ще до повномасштабної війни. Спершу Олексій демобілізувався, а 24 лютого 2022 повернувся до служби. 

Олександр разом з сином разом захищали Маріуполь і потрапили в полон. А 29 липня 2022 року Олексій загинув внаслідок російського теракту в Оленівці Донецької області. 

Після звільнення з полону чоловік поховав сина в селі Оленівка Чернігівської області. Там планує жити далі й створити притулок для тварин.

— Час іде, але в душі у мене все, як і раніше. Моя трагедія залишається. Більшої втрати у мене вже не може бути. Кожного разу, коли я приїжджаю в Оленівку Чернігівської області, де похований Олексій, я приходжу до його могили, сідаю і хвилин 15-20 просто плачу. 

Нічого не змінюється. Мені його не вистачає. Не вистачає наших з ним суперечок, які завжди є між батьками й дітьми.

Думаючи про Олексія, він завжди згадує його улюблених тварин та мрії про притулок, а також їхню спільну службу в Азовсталі. Тоді обидва були готові до того, що вже не повернуться додому. Та навіть це не зменшує болю втрати. 

Комунікаційний підрозділ 70 окремої бригади підтримки

Олександр помічає “невидимість” свого горя, бо в суспільстві панує стереотип, що батьки люблять і оплакують своїх дітей менше, ніж матері.

— Суспільство вважає, що батьки спокійніше переносять горе, ніж мами. Можливо, ми дійсно не такі емоційні на людях, але ніхто не знає, що відбувається всередині. 

Навіть у Telegram-каналах, присвячених азовцям, усі заходи розраховані на підтримку мам і дружин. Але я втратив сина, у мого товариша дружина загинула на Азовсталі. Ми що, не люди?

— Так, ми фізично не народжуємо дітей, бо так задумано природою. Але син був сенсом мого життя. Я все робив для нього. Він загинув, і моя душа покинула мене, — каже Олександр.  

Зараз Олександр служить начальником артилерії в бригаді НГУ Хартія. Так може помститися за смерть сина. А ще хоче втілити у життя його мрію — створити паркову зону для тварин. Так хоче зберегти гуманність, яка була дуже важлива для Олексія. 

Історії батьків, що втрачають дітей, дуже схожі на протилежні — історії синів, що не дочекалися на тата з війни. Ми розповідали історію Дмитра, батько якого загинув на Луганщині, рятуючи пораненого побратима. 

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.