Кожен із нас помічав, як старші люди дбайливо ставляться до їжі: роблять запаси, заохочують, а інколи просто примушують доїдати. Все це — відголос трансгенераційної травми, яка передається від покоління в покоління. Те, як робили наші бабусі, потім роблять наші батьки, а зрештою і ми.
Імовірно, що під час великої війни в українців формується нова трансгенераційна травма, і ми будемо передавати нові звички із покоління в покоління. Інколи це виявляються на рівні психологічних заборон.
Психотерапевтка Марія Фабрічева в ефірі Вікна-новини пояснила, що таке психологічна заборона та чи є можливість її уникнути.
Як зрозуміти, що в мене є психологічна заборона
Заборона — це внутрішній стан людини, те, як вона почувається. Це відчуття формується ще у дитинстві, каже психологиня.
— Формування заборон відбувається тоді, коли батьківська фігура не справляється з власним станом, злиться, відчуває безсилля, але намагається утримати свою владу і щось транслює маленькій дитині.
Дитина, своєю чергою, сприймає не лише слова, а й невербальні жести: закочування очей, причмокування тощо. На основі цих реакцій вона робить висновки про себе: як реагувати, що далі з цим робити, як взаємодіяти, щоб наступного разу не було так боляче.
Або від певних слів, умовно: “закрий рота, відчепися, знай своє місце, в тебе не вдасться”.
— Або я підкоряюся і кажу: “Окей, все, я нездара, навіть і пробувати не буду”. Або буду тихесенько лавірувати, щоб не потрапляти на очі цій батьківській фігурі, ховати у стіл свої ідеї, думки й спроби.
Ще один варіант — набирання сили для визнання своїх успіхів. Проте у таких випадках людина присвячує все своє життя тому, щоб батьківська фігура похвалила її.
Те, що працює на рівні однієї людини, працює і на рівні країни. Тобто ми, як країна, теж можемо жити з певними психологічними заборонами, нав’язаними нам “батьківськими фігурами”, приміром, за часів Радянського Союзу.
У своїй книзі Гора з плечей Марія розповідає про першу психологічну перепону — заборону на життя. Нині Росія транслює нам саме цю установку. Проте з першого погляду це можна і не помітити. Ворог комбінує атаки зброєю зі словесною пропагандою. Це проникає і на наш психологічний рівень.
— Іноді це навіть змушує сумніватися в собі: чи мені можна існувати, якщо мене вигадав Ленін? Не мене особисто, а загалом країну, устрій? Чи ми взагалі існували колись? І це викликає сплутаність і реакцію.
Або підкоритися: “Окей, відчепися, я визнаю, що мене не існує, тільки не кидай в мене ракетами”; або уникати, менше висовуватися, менше говорити, поїхати з країни.
Також можна вибрати іншу реакцію — конфронтацію. Саме цей варіант обирають зараз українці. Але цю стратегію доведеться довести до кінця, що дійти до перемоги.
— Тобто не просто сказати своє слово, а далі проаналізувати глибше не тільки через тіло та на емоційному рівні, а проаналізувати, що ми можемо зробити.
Як перемогти психологічні заборони
Тільки-но людина усвідомлює, що так склалися обставини, а не шукає винних, тоді в неї з’являється шанс подолати заборону.
— Коли я усвідомлюю, що мої батьки, зважаючи на власні обставини, досвід своєї травми виховували мене таким чином, що мені складно відчувати себе важливою або вірити в те, що я можу досягти успіху. Проблема в тому, що ми боїмося це визнати. Ось в чому сенс заборони.
Коли ми усвідомлюємо це, заборона перестає бути тавром. Я завжди кажу своїм клієнтам і на лекціях: “Не робіть із заборони культ”. Поспівчувати собі можна. Не жаліти, а поспівчувати, що як шкода, що я не мала чи не мав цієї інформації раніше.
Після визнання заборони можна свідомо спостерігати за своєю поведінкою і долати тривогу.
— Чи ти дієш зараз із заборони, чи ти не хочеш іти кудись тому, що ти боїшся, що тебе не приймуть, скажуть: “О, ні-ні-ні, тобі не можна належати до нас, розумних людей?” Але там немає тих страшних фігур, там інші люди. А ти вже достатньо дорослий чи доросла, щоб попіклуватися про себе, щоб сказати: “Стоп, так зі мною не можна”.
Іноді заборона залишається з нами внутрішньо. Але вона знижує свій вплив, бо ми керуємо своїм життям. Тож усвідомлення проблеми — це суттєвий крок на шляху до її вирішення.
Жаліти себе — не завжди погано. Іноді ми потребуємо емпатії до себе. Ми розповідали, як самоспівчуття допомагає виживати.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!