Фото Facebook Олександр на псевдо Мадяр, або ж як його ще побратими називають на угорський манер Шоні, до чотирьох років навіть не говорив українською. Проте вже у своїй 47 чоловік не лише покинув стару звичку говорити виключно угорською, але й став на захист України. Його історію розповіла пресслужба 128 ОГШБр. У мене угорське походження, і я вважаю, що моє місце тут — на передовій із бойовими товаришами… Солдату гірсько-штурмової роти 128 ОГШБр довелося пройти досить довгий шлях, аби мати змогу відстоювати незалежність країни, у якій він народився та зробив свої перші кроки. До повномасштабної війни Олександр не мав бойового досвіду та, як і тисячі жителів Закарпаття, їздив на заробітки за кордон. У лютому 2022 року планував лише трохи відпочити вдома, тільки повернувся з роботи, але його плани зірвав новий наступ РФ на українські землі. Тоді чоловік одразу зрозумів, що тепер має зайнятись абсолютно новою для себе справою. З кількома друзями зібрався, щоб обговорити плани. Та зрештою було ухвалене рішення піти в ЗСУ. У військкоматах були величезні черги, тому я пішов прямо у військове містечко 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Один із офіцерів записав мої дані, телефон і сказав іти додому чекати. Проте Олександр не надто хотів просто сидіти на місці, тому вирішив прийти за кілька днів ще раз, щоб нагадати про своє бажання боронити державу. І це спрацювало — чоловіка записали в підрозділ, видали форму та дали час підготуватись до виїзду. Дружина спочатку не вірила, що я дійсно йду воювати, думала жартую. А коли я прийшов у формі й повідомив, що скоро виїжджаю, була в шоці… Єдиний досвід, який мав Олександр, він здобув під час строкової служби. Та, каже, сучасна війна кардинально відрізняється від того, що було. Читати на тему У кулаці земля, за яку воював. Історія захисника, який втратив обидві ноги від удару дрона Він вижив заради родини, а тепер мріє якнайшвидше її побачити. Зараз захисник має що згадати, адже він у складі штурмової роти воював на всіх гарячих напрямках, зокрема Запорізькому, Херсонському, Бахмутському. Та зізнається, найважче йому було саме на Півдні України під час штурмів: виїжджати на завдання потрібно було на БМП за підтримки танку, але російські окупанти не лишали ці атаки без жорсткої відповіді. Олександр згадує, українські захисники діставали поранення та гинули. Він і сам ледь вижив. Я заробив контузію — танк прицільно обстріляв посадку, нас засипало землею, дерева й кущі загорілися. Але головне, що вцілів… Зараз Олександр найчастіше займається саме евакуацією поранених побратимів з поля бою та доставкою боєприпасів на бойові позиції. Та попри багатий досвід як штурмовика, він не шукє можливостей звільнитися. Я не можу ось так піти, хоч тут і непросто. У нас хороший колектив — і солдати, й командири, тому моє місце тут. Воюю за свою сім’ю, за дітей, котрі чекають мене дома в Мукачеві… Проте все ж таки командири помічають, що їхні підопічні виснажені. А тому шукають можливості, як їм допомогти. Читай, як питання демобілізації розглядають командири та родичі захисників. А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе. Теги: війна в Україні, Життєві історії, українські військові Якщо побачили помилку, виділіть її, будь ласка, та натисніть Ctrl + Enter
Читати на тему У кулаці земля, за яку воював. Історія захисника, який втратив обидві ноги від удару дрона Він вижив заради родини, а тепер мріє якнайшвидше її побачити.