Він не вважає себе героєм та досить мало розповідає про свої заслуги. Та попри таку сором’язливість воїн Азова та захисник Азовсталі Максим Струк має стальний дух.
Чоловік вирішив стати військовослужбовцем у 17 років, але долучитись до захисників зміг лише у 19 після закінчення навчання.
Та найбільший досвід Максим здобув саме після 24 лютого. Воїн говорить, що все, що було до цієї дати — просто квіточки. Проте ані молодий вік, ані наполегливість ворога не змогли зламати його дух у запеклих боях за Маріуполь.
Максим Струк розповів, що спонукало його у юному віці стати на захист Батьківщини, чому обрав саме Азов, якою була боротьба за Маріуполь та звідки брав сили й мотивацію повернутись на службу після полону в Оленівці.
Це мотивація і люди, які є довкола тебе.
Це завдяки моєму братові. Він старший за мене на чотири роки, і він також наразі військовослужбовець.
З сьомого класу він вирішив проходити військову службу. І я як молодший брат підхопив це (бажання, — ред.). Тож у 17 років я остаточно вирішив, що йду також служити.
Там дуже багато мотивованих людей. Дізнався суто випадково в інтернеті. Я бачив різні підрозділи. Прочитав якусь статтю, це зацікавило мене.
Це бойовий підрозділ. Там багато мотивованих людей, навчають, мають бойовий досвід в Павлопіль-Широкинській операції, Світлодарській дузі.
Я йшов не служити, я хотів воювати. Війна з 2014 року, мені тоді було тільки 13 років, тож не мав змоги. Коли закінчив навчання в училищі, зібрав документи й поїхав.
У Маріуполі. По тривозі о четвертій чи п’ятій ранку нас підняли, ми зібралися і виїхали на конкретну ділянку за місто. Там ми й тримали оборону.
Це було 25 чи 26 квітня. Коли ми туди прийшли, нас уже брав в оточення противник.
У нас тоді вже нічого не було — ні їжі, ні БК (боєкомплект, — ред.).
Зв’язок також був дуже поганий, бо його перебивали. Тож вирішили робити “перекат” і переходити на Азовсталь, тому що могли вже й не вийти.
Це все для мене був сон, я навіть зараз, живучи звичайним життям, не можу повірити у те, що зі мною сталося.
Один одного підтримували. Ми були побратимами, передусім відповідали один за одного, допомагали один одному.
Ми могли б і більше вистояти, якби у нас були боєприпаси, медикаменти і продукти. У нас цього взагалі нічого не було.
Багато хлопців було поранених, з ампутованими кінцівками, медикаментів не було, і їх так різали.
Тому командир полку Редіс (Денис Прокопенко, — ред.) виходив на переговори задля збереження життя. Надалі задля того, щоб обміняти важкопоранених бійців, а потім усіх інших.
Я взагалі не мав уявлення. Ми, як зазвичай, були на позиціях. О конкретній годині нам сказали йти на нараду. Я нічого не знав, бо інтернету не було. За весь період я кілька разів зміг подзвонити батькам і один раз — до брата.
За кілька годин командир полку віддав наказ задля збереження життя обміняти наших важкопоранених хлопців і надалі, щоб нас обміняли, бо хлопці помирали.
Це було відносно недалеко від нас. Конкретно в цьому ангарі я не був, я дивом не потрапив у цей список. За метрів 300 був цей ангар. Ми чули вибухи.
Брату. Батькам не хотів, бо я, щоправда, розплакався.
Я не міг повірити, що таке зі мною сталося. Дві чи три доби відходив. Думав, що нас на етап везуть чи на Магадан.
Ворога найперше не потрібно недооцінювати.
Там також є дуже хороші спеціалісти. Зараз кажуть, що російська армія — це “чмоні”. Проте не потрібно так говорити.
Таких людей не треба недооцінювати. Тому що збереться чоловік 20 таких, які умовно почнуть по наших позиціях стріляти. І через це може загинути наш хороший спеціаліст.
Це хлопці, які далі перебувають у полоні. Я не можу ніяк залишити службу і жити звичайним життям, знаючи, що мої хлопці в полоні та інші хлопці гинуть на передовій.
Не потрібно бути осторонь. Якщо багато людей відмовиться, то ми не знатимемо, де лінія розмежування. Потрібно допомагати.
Ні, ніколи не вважав. Я сам вважаю, що нічого такого не зробив. Кожен боєць зробив так само.
Кожну хвилину весни наші погляди та серця були спрямовані на них — героїв Азовсталі. Лише на початку осені частину хоробрих оборонців вдалося повернути в Україну, і тепер вони потрохи діляться своїми історіями. Читай інтерв’ю офіцера полку Азов Іллі Самойленка.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!
Фото: Азов / Telegram