Розплакався після повернення додому! Захисник Азовсталі — про те, чому не вважає себе героєм, та свій шлях на війні

Він не вважає себе героєм та досить мало розповідає про свої заслуги. Та попри таку сором’язливість воїн Азова та захисник Азовсталі Максим Струк має стальний дух.

Чоловік вирішив стати військовослужбовцем у 17 років, але долучитись до захисників зміг лише у 19 після закінчення навчання.

Та найбільший досвід Максим здобув саме після 24 лютого. Воїн говорить, що все, що було до цієї дати — просто квіточки. Проте ані молодий вік, ані наполегливість ворога не змогли зламати його дух у запеклих боях за Маріуполь.

Максим Струк розповів, що спонукало його у юному віці стати на захист Батьківщини, чому обрав саме Азов, якою була боротьба за Маріуполь та звідки брав сили й мотивацію повернутись на службу після полону в Оленівці.

Що спонукало в 17 років стати на захист Батьківщини

Це мотивація і люди, які є довкола тебе.

Це завдяки моєму братові. Він старший за мене на чотири роки, і він також наразі військовослужбовець.

З сьомого класу він вирішив проходити військову службу. І я як молодший брат підхопив це (бажання, — ред.). Тож у 17 років я остаточно вирішив, що йду також служити.

Чому вибрав Азов

Там дуже багато мотивованих людей. Дізнався суто випадково в інтернеті. Я бачив різні підрозділи. Прочитав якусь статтю, це зацікавило мене.

Це бойовий підрозділ. Там багато мотивованих людей, навчають, мають бойовий досвід в Павлопіль-Широкинській операції, Світлодарській дузі.

Я йшов не служити, я хотів воювати. Війна з 2014 року, мені тоді було тільки 13 років, тож не мав змоги. Коли закінчив навчання в училищі, зібрав документи й поїхав.

Читати на тему

Азовці для мене були просто богами війни: комік Віктор Розовий про побратимів та воєнні будні

“Я взагалі не розумію, для чого вони напали на нас. Те, що ми дамо їм тягла, то це ж було відразу очевидно. У них замало сил і мотивації”, — ділиться Віктор думками про ворога.

Яким було 24 лютого

У Маріуполі. По тривозі о четвертій чи п’ятій ранку нас підняли, ми зібралися і виїхали на конкретну ділянку за місто. Там ми й тримали оборону.

Про перехід на Азовсталь

Це було 25 чи 26 квітня. Коли ми туди прийшли, нас уже брав в оточення противник.

У нас тоді вже нічого не було — ні їжі, ні БК (боєкомплект, — ред.).

Зв’язок також був дуже поганий, бо його перебивали. Тож вирішили робити “перекат” і переходити на Азовсталь, тому що могли вже й не вийти.

Про досвід перебування на Азовсталі

Це все для мене був сон, я навіть зараз, живучи звичайним життям, не можу повірити у те, що зі мною сталося.

Один одного підтримували. Ми були побратимами, передусім відповідали один за одного, допомагали один одному.

Чи було відчуття, що захисники Азовсталі можуть простояти більше

Ми могли б і більше вистояти, якби у нас були боєприпаси, медикаменти і продукти. У нас цього взагалі нічого не було.

Багато хлопців було поранених, з ампутованими кінцівками, медикаментів не було, і їх так різали.

Тому командир полку Редіс (Денис Прокопенко, — ред.) виходив на переговори задля збереження життя. Надалі задля того, щоб обміняти важкопоранених бійців, а потім усіх інших.

Про вихід з Азовсталі

Я взагалі не мав уявлення. Ми, як зазвичай, були на позиціях. О конкретній годині нам сказали йти на нараду. Я нічого не знав, бо інтернету не було. За весь період я кілька разів зміг подзвонити батькам і один раз — до брата.

За кілька годин командир полку віддав наказ задля збереження життя обміняти наших важкопоранених хлопців і надалі, щоб нас обміняли, бо хлопці помирали.

Про теракт в Оленівці

Це було відносно недалеко від нас. Конкретно в цьому ангарі я не був, я дивом не потрапив у цей список. За метрів 300 був цей ангар. Ми чули вибухи.

Читати на тему

Азовсталь, автомат проти танка, собачий корм та Оленівка: жорстка історія морпіха, який боронив Маріуполь

“Доводилося йти з автоматом на танк або чекати, доки він “відпрацює”, потім самому працювати”, — пригадує Віктор будні в Маріуполі.

Кому першому подзвонив після звільнення з полону

Брату. Батькам не хотів, бо я, щоправда, розплакався.

Я не міг повірити, що таке зі мною сталося. Дві чи три доби відходив. Думав, що нас на етап везуть чи на Магадан.

Про здатність розважливо оцінювати вміння ворога

Ворога найперше не потрібно недооцінювати.

Там також є дуже хороші спеціалісти. Зараз кажуть, що російська армія — це “чмоні”. Проте не потрібно так говорити.

Таких людей не треба недооцінювати. Тому що збереться чоловік 20 таких, які умовно почнуть по наших позиціях стріляти. І через це може загинути наш хороший спеціаліст.

Про мотивацію повернутись у стрій після полону

Це хлопці, які далі перебувають у полоні. Я не можу ніяк залишити службу і жити звичайним життям, знаючи, що мої хлопці в полоні та інші хлопці гинуть на передовій.

Не потрібно бути осторонь. Якщо багато людей відмовиться, то ми не знатимемо, де лінія розмежування. Потрібно допомагати.

Про те, чи вважає себе героєм

Ні, ніколи не вважав. Я сам вважаю, що нічого такого не зробив. Кожен боєць зробив так само.

Кожну хвилину весни наші погляди та серця були спрямовані на них — героїв Азовсталі. Лише на початку осені частину хоробрих оборонців вдалося повернути в Україну, і тепер вони потрохи діляться своїми історіями. Читай інтерв’ю офіцера полку Азов Іллі Самойленка.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!

Фото: Азов / Telegram