Треба було встигати подихати в перервах між обстрілами. Як Тьотя Суп годувала 50 маріупольців під Азовсталлю

Найважче під час стресових ситуацій, що загрожують твоєму життю — залишатися людиною. Однак мільйони українців, зіткнувшись із повномасштабним вторгненням озвірілих російських людей на нашу землю, показали свої чесноти та емпатію.

Серед них є й жителька Маріуполя Наталія Бабеуш. Жінка впродовж двох місяців і чотирьох днів готувала їсти в одному із бункерів Азовсталі та годувала маріупольців, що ховалися від російського наступу у бункерах — звідси і її псевдо Тьотя Суп.

Під ворожими обстрілами та бомбардуваннями Наталія з нічого серед руїн готувала їжу для близько півсотні людей, зокрема й для дітей. Саме малеча назвала її Тьотя Суп. Жінка не вірила, що їм колись вдасться вибратися з бункера. Шанси вижити були мізерні.

Про початок вторгнення та перші страшні години

Нині вона у Львові та далі продовжує турбуватися про інших — допомагає цивільним та військовим у медзакладах, які зазнали поранень.

— Як для вас розпочалося повномасштабне вторгнення?

— Мене воно застало в дорозі, коли я їхала в Київ. Це був перший день моєї відпустки. Запамʼятала її на все життя, — гірко каже Наталія. Без відпочинку вона працювала майже два роки до цього.

Коли ми доїхали до Києва, вторгнення вже почалося.

Спочатку про те, чи буде їхати зворотний потяг до Маріуполя, відомо не було. Згодом його таки відправили, однак кінцева зупинка могла бути не Маріуполь, а інші міста, що траплялися дорогою.

Для Наталії було дивним та нетиповим, як сильно змінилося життя українців того дня: транспорт став безкоштовним, але не доїздив до кінцевих зупинок, а люди масово скуповувалися у магазинах. Були черги, лайка, сильне напруження.

— Уже 1 березня під вікнами лунали автоматні черги. О 17 годині запровадили комендантську годину, тоді ж почалися авіаційні обстріли та пуски ракет з кораблів РФ, Градів.

Я сиділа в коридорі та пообіцяла собі, що якщо доживу до ранку, то буду звідти кудись рухатись далі, — ділиться Наталія.

Іншого місця для сховища, аніж підвали Азовсталі, Наталія не знала. Каже, що цікавилася їхнім будівництвом ще у 2014 році. Вона знала, що це найнадійніше сховище для тривалого часу перебування. Однак не очікувала, що сидіти під Азовсталлю доведеться настільки довго.

Читати на тему

Унікальні кадри з життя у темряві: виставка Небачена Азовсталь змусила відвідувачів плакати

Частина експозиції ніде і ніколи не публікувалась. Показати українцям їх тепер вирішили, аби допомогти азовцям зібрати кошти на їх потреби.

— Скільки часу ви там пробули?

— Два місяці та чотири дні, — відповідає Наталія Бабеуш. — Спочатку там було досить мало людей, але з часом вони приходили й приходили. Було таке, що люди приходили туди шукати своїх рідних, адже звʼязку вже не було.

Після чергового запитання когось із маріупольців, чи не було тут їхньої родини, Наталія зрозуміла, що треба записувати імена та прізвища тих, хто проходив крізь бомбосховище Азовсталі, а також загальну кількість людей, що перебували там.

Це дуже складно, коли родина розбита, коли всі знаходяться у різних частинах міста і не можуть знайти одне одного.

— Як ви почали годувати всіх мешканців бомбосховища?

— У нас є сімейна історія: мій чоловік виріс сиротою. Мені є кому подзвонити, у мене залишилися рідні, а його рідні померли. Тож я дуже не хотіла, щоб діти, які були у сховищі, залишилися сиротами через те, що їхні тато або мама пішли шукати їжу і загинули через обстріли, — каже Наталія.

Я не боялася. Щоб не зійти з розуму, мені треба було щось робити.

Так, Наталія переборола свій страх під час одного із найсильніших обстрілів. А зрештою — звикла до постійної канонади та перестала звертати увагу на це.

Відтоді вона підіймалася з бомбосховища та виходила на високі промислові приміщення. Вони вже були зруйновані, а кожен вихід міг бути останнім.

— Хлопці підтримували всі мої задуми. Знайшли цеглу, збудували такий собі камін, поставили сітку і там я готувала їжу на вогнищі. Потім цю кухню розбили авіацією, коли я прийшла туди, то просто зібрала уціліле та перенесла в інше місце, — каже маріупольчанка.

На жаль, зрештою і та кухня була зруйнована.

Коли окупанти вже оточили Маріуполь і обстріли стали ще нещаднішими, Наталія готувала просто на сходах у бомбосховищі. Цей час вона називає найстрашнішим.

— Нас обстрілювали касетними боєприпасами, які розривалися за деякий час. Від цих газів, випарів та пилу було важко дихати.

Виїдало очі. Треба було встигати подихати в перервах між обстрілами.

Читати на тему

Люди обмінювали воду на золото! Історія маріупольця Андрія, який зміг вибратися з міста, а нині воює за Україну

Читай історію маріупольця Андрія, який пройшов пекло у рідному місті — у матеріалі.

Щодня годувала 50 людей

Наталія без вихідних понад два місяці годувала 50 людей, що переховувалися у бомбосховищі.

— Ті дні були схожими один на одного. Хлопці якось принесли календар з бігунком, який треба пересувати. Інколи я так втомлювалася, що забувала його пересовувати, тож ми кілька діб жили одним днем, — ділиться Наталія Бабеуш.

Щоранку я прокидалася, дивилася, чи іде дощ. Якщо так — це було щастя, бо можна було зібрати воду. Потім вставали хлопці й між обстрілами шукали місткості, в яких залишилося хоч трохи води. А потім я готувала суп.

Жінка пригадує, що раніше завжди звертала увагу на естетичний вигляд їжі. Любила, аби страва була красивою. Та життя у підвалах Азовсталі змінило це.

— З продуктів у мене були лише консерви. Я десь тиждень думала, як нам вижити, маючи мінімум продуктів. Нічого іншого, як розвести консерви водою, не вигадала.

Так, воно не було ситним. Але це гаряче, поївши яке, ти не помреш.

Інших людей у цьому переконав аргумент: ніхто не знав, скільки ще часу їм всім доведеться сидіти у бомбосховищі.

— Розкажіть, як ви отримали своє друге імʼя Тьотя Суп?

— Був один хлопчик, який дуже хотів подякувати мені. Коли почав говорити “дякую”, мама йому підказала моє імʼя. Але він не міг його сказати. Тож я звернулася до нього, щоб казав на мене тьотя. Так і вийшло: Тьотя Суп.

Також жінка згадує, що один чоловік старшого віку навіть написав віршик, де також згадав Тьотю Суп.

— Люди були різні. Було важливо тримати нормальні відносини з усіма тими, хто раніше мав різні погляди, цінності, умови життя. Ми жили в одній кімнаті без світла цілодобово.

Люди змінювалися. Я боялася втратити людяність, чесно скажу.

Від голоду люди втрачали свідомість. Наталія каже, що українські військові приходили до них та ділилися своїми харчами і казали: не дозволять, щоб цивільні загинули там.

— 21 століття, не може такого бути, щоб людина голодувала. Коли бабуся розповідала про Голодомор — я не розуміла… не розуміла постійних запасів їжі. Коли ми вже виїхали звідти до Запоріжжя, у ресторані готелю нам дали їсти. І ми шалено хотіли їсти, але організм не сприймав їжу, — зі сльозами каже Наталія.

Я просила працівників ресторану класти мені менші порції. Вони просто не розуміли.

Жінка пригадує, як їй було соромно, коли в ресторані вона сплутала справжнє яблуко зі муляжем. Тоді її зупинили ті ж працівники готелю і сказали, що зараз же принесуть їй справжні фрукти.

— Як поводилися в тих страшних умовах діти?

— Дітки були всі “потухші”. Я давно цікавилася психологією, і хоч не маю відповідної освіти, вирішила трохи з ними взаємодіяти. Попросила їх намалювати те, що у їхній уяві. І всі діти малювали чорними фломастерами — хоча були й інші кольори.

Я зрозуміла — біда. Проговорила це з батьками, почали придумувати ігри, і зовсім скоро діти почали малювати свої бажання: всі як один малювали їжу. Хтось хотів торт, хтось — цукерки, хтось — піцу. Для мене це було жахом.

До мене підходить дитина і каже: я хочу піцу. А в нас немає продуктів. Як її зробити? Ми мали лише консерву та кукурудзу.

Борошно мені дали військові. Весь час я думала, як в таких умовах, під постійними обстрілами, зробити ту піцу — я мала лише сковорідку. Нічого кращого, як зробити лаваш, я не вигадала. На другий день батьки дітей дали сир — не першої свіжості, — розповідає жінка.

Так, Тьотя Суп виклала на лаваш цей сир, стушкувала мʼясо з консерви та посипала кукурудзою. Коли на сніданок діти отримали по маленькому шматочку піци, вони дуже раділи.

Читати на тему

Загиблих не рахували… Спогади маріупольців, що розривають серце кожному

Скільки людей полягло від обстрілів і залишилося під завалами — встановити точну цифру неможливо. Загиблих і живих рідні досі знаходять за списками в соцмережах.

— Чи вірили ви у порятунок?

— Ні. Я тримала це в собі, але коли ти в оточенні… шансів вижити майже немає. Решта дізналися про це набагато пізніше, ніж я, — ділиться Наталія.

Коли розумієш, що шансів вижити у тебе немає, то вже нічого не боїшся і йдеш далі робити справи. Це найважче.

Нині Наталія допомагає у медзакладах цивільним та військовим, які зазнали поранень. Дехто з тих, хто вийшов із полону, досі її памʼятають.

Про страшну реальність цивільних у Маріуполі під час російського бомбардування раніше розповідала Марія Вдовиченко. Її історію можеш дізнатися з іншого матеріалу.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.