Передову називаємо “дискотека”. Інтерв’ю сержанта Романа з зони активних бойових дій

Сержант Роман, який зараз перебуває у шпиталі в Слов’янську після контузії, ексклюзивно нашим колегам з Новому каналу розповів про те, як потрапив на передову, що відбувається зараз на сході України, хто обіцяв відправити його вертольотом до Москви, як познайомився з Вакарчуком і коли ми переможемо.

Мій позивний Депутат, а це мій друг. Під час бомбардування застрибнув до мене в окоп, так і познайомилися. Тепер він у нас. Дали йому позивний Градусник — коли міняється погода, виє.

Про бойовий досвід та як потрапив на передову

— Романе, розкажіть трохи про себе, чим ви займалися до 24 лютого?

— Я народився в місті Трускавець, Львівська область, це колишній всесоюзний курорт. У 1995 році переїхав до Києва і до 26 лютого 2022 року жив і працював там. До війни мав свій бізнес у будівельній сфері.

— Як ви потрапили на передову?

— 26 лютого я пішов у різні військкомати в Києві. У результаті всі чотири дали відбій, там сказали: “Чекайте! Вас наберуть”. Потім прийшов до військкомату, де озвучили спочатку те ж саме, але згодом вийшов молодий чоловік і запропонував: “Якщо готові на передок, то давайте!” Я погодився, і так потрапив на передову.

З бойового досвіду у Романа за плечима була лише армія у 1990-1992 роках.

— Ви усвідомлювали, які навички стрільби та ведення бойових дій у вас залишилися на момент 26 лютого 2022 року, тобто через 30 років після служби?

— Звісно, я служив у розвідроті, це раз. І якщо брати армію, частково був бойовий досвід, скажімо так. Тобто, навички є, і вони нікуди не поділися.

— Після розмови у військкоматі 26 лютого куди саме вас відправили?

— 26 числа прибули у десантно-штурмову бригаду, ми пробули там до 3 березня. Потім нас відправили на передову. 

— А що відбувалося на сході України, коли ви приїхали туди 3 березня?

— Якщо загалом, були обстріли населених пунктів, але не такі, як сьогодні. Ось коли вже потрапили на передову, ми це називаємо “дискотека” — артилерія та міномети починають накривати нас зверху — було не дуже приємно, скажімо так. Але пройшли через це.

Ті хлопці, які зі мною призивалися з цивільних, їх було четверо в моєму відділенні, вже “двохсоті”. Нехай земля буде їм пухом. Молоді зовсім.

— Багато хто впевнений, що інформація, яку ми зараз бачимо в новинах, це лише частина правди, що все дуже фільтрується. Це правильно, як ви вважаєте?

— З одного боку, це правильно, бо є люди, які можуть поводитися неадекватно після отримання цієї інформації.

З іншого боку, це моя думка, хто володіє інформацією, той володіє світом.

Тобто, потрібно доносити все, що діється. Коли люди розуміють, що відбувається, вони стають згуртованішими. Я вам так скажу, якби не волонтери, не знаю, чим усе це скінчилося б. Завдяки їм ми живі, ситі, одягнені.

Читати на тему

Замість кабінету — вокзал. Психолог-волонтер про роботу з українцями під час війни й з чим звертаються люди

Психолог Ярослав Іванчишин розповів про свою роботу на волонтерських засадах на львівському вокзалі.

Про поранення та перебування у шпиталі

— Ви потрапили до шпиталю з пораненням?

— Я потрапив до шпиталю з контузією. Снаряд розірвався за три метри від мене, це була перша контузія, а приблизно через два тижні ситуація повторилася.

Ще якийсь період терпів, приймав пігулки та сподівався, що все налагодиться, але в результаті під час вибухів стан лише погіршувався.

— Ви пішли у шпиталь добровільно чи вас відправив командир?

— Іти у шпиталь мені дав команду мій командир і попросили хлопці, адже якби залишився, і, не дай Боже, знову артобстріл, треба було б кудись відходити, я був би тягарем для них. Цього допускати не слід, бо можна й самому лягти, і хлопців під обстріл підставити.

— Попри те, що ви проходите курс лікування, у шпиталі примудряєтеся все одно допомагати своїм хлопцям. Як?

— У мене є знайомі волонтери, ми досить щільно спілкуємось. Я замовляю для хлопців форму, взуття, тому що на передовій цього практично немає. Самі розумієте, люди два місяці перебувають під обстрілами в болоті, у бруді, були моменти, коли в нас падав град розміром з великий горох (я такого в житті не бачив), і все стає непридатним.

Поки я на лікуванні, допомагаю хлопцям із формою та обладнанням, а ще дістаю для шпиталю необхідні ліки.

Є люди, які мені допомагають, виходимо з ситуації, як можемо.

— У шпиталі ви познайомилися з лідером гурту Океан Ельзи Святославом Вакарчуком. Як він там опинився?

— Ми з ним зустрілися зовсім випадково. Я вийшов у коридор, щоб іти на процедуру, і тут Вакарчук. Я був шокований. Він же мій земляк! Ми розмовляли про Львів і Трускавець, а потім почали підходити хлопці, фотографуватися. Він заспівав кілька пісень. Від нього дуже багато позитиву, великої підтримки. За це йому дуже дякуємо!

— Учора вам просто до шпиталю привезли рації, але була якась складна логістика. У чому складність?

— Рації приїхали до міста, де працює Нова пошта. У мене є людина, яка забрала їх і привезла сюди, до шпиталю. А тут я вже передав їх своїм хлопцям з роти.

У нас не було зв’язку, а коли немає зв’язку між підрозділами, гірше не може бути.

Під час бомбардування ти біжиш у бік іншого окопу й передаєш інформацію по ланцюжку. Коли є рації, звісно, значно простіше.

Читати на тему

Більше не буду, вони закривають очі на вбивства дітей — Вакарчук про звернення до росіян та свою місію

Святослав Вакарчук про допомогу українцям, поклики душі та звернення до росіян.

Про техніку та ситуацію на сході

— Яка взагалі у вас ситуація з технікою?

— Наразі, якщо брати останні дні, підкріплення технікою прийшло. Якщо будуть так йти поставки, стане взагалі супер.

— А що постачають?

— Гранатомети, кулемети та артилерію, це найважливіше. Тому що нас згори накривають, а зробити ми нічого не можемо. Наші артилеристи кажуть: “У нас немає пряників”. Немає патронів. Тепер є.

— Яка зараз ситуація у Слов’янську?

— Слов’янськ на сьогоднішні наш. Тут мало що працює. Дуже багато людей виїхали, бо бояться, адже ракети прилітають і по інфраструктурі, і по житлових будинках. Тож їх зрозуміти можна.

Особливо багато людей стали виїжджати зі Слов’янська близько тижня тому, коли почали обстріли по лиману. Ми стоїмо, росіяни вже місяць намагаються здійснити прорив, у них нічого не виходить. Дуже багато наших хлопців поранені, але ми тримаємося.

— Фізично важко, не кажучи вже про психологічний стан. Який настрій у вас та ваших хлопців на сході?

— Ви не повірите! Більше форми, шоколадок, і все буде супер! Навіть про цигарки ніхто не каже. Шоколадки та літня форма. У багатьох нічого з того, в чому ми йшли на фронт, уже не залишилося.

У мене, наприклад, тільки форма, яка була на мені, коли потрапив снаряд — все “пішло” у речовому мішку, згоріло.

— Чи є у вас якісь вихідні, дні відпочинку?

— Ні, абсолютно. Один день відпочинку може бути, якщо немає обстрілів. Але, як свідчить практика, таке буває дуже рідко. “Дискотека” починається о 2-й годині ночі або о 4-й ранку, буває, що вона триває цілий день, а буває – дві-три години. “Перекур” півгодини-годину, і вони знову починають накривати. Тут не вгадаєш, снаряд може прилетіти будь-якої миті.

Роман перебуває у шпиталі з 18 квітня, проте вже рветься на передову далі воювати.

— Хто на вас чекає вдома? Заради кого 26 лютого погодилися їхати на передову, хоча вас відправляли назад?

— У мене є син, йому 8 років. Я хочу, щоб він прожив це життя гідно й не бачив того, що бачимо ми. Хоча він мені вчора телефонує і каже: “Тату, давай я тобі вишлю вертоліт, щоб ти долетів до Москви й назад”. Це 8-річна дитина, і вона говорить про війну.

— Коли ми переможемо?

— Моя думка, і я її дотримуюся, максимум — це місяць! За умови, що нам будуть йти поставки, які пообіцяли, і які наразі приходять.

В цій жорстокій війні Україні підтримує багато народів, особливо ті, які теж страждали від російської агресії. Раніше син колишнього президента Республіки Ічкерії (1997–2005) Аслана Масхадова — Анзор Масхадову своєму інтерв’ю розповів про те, як Росія знищувала його народ.