Сержант Роман, який зараз перебуває у шпиталі в Слов’янську після контузії, ексклюзивно нашим колегам з Новому каналу розповів про те, як потрапив на передову, що відбувається зараз на сході України, хто обіцяв відправити його вертольотом до Москви, як познайомився з Вакарчуком і коли ми переможемо.
Мій позивний Депутат, а це мій друг. Під час бомбардування застрибнув до мене в окоп, так і познайомилися. Тепер він у нас. Дали йому позивний Градусник — коли міняється погода, виє.
— Я народився в місті Трускавець, Львівська область, це колишній всесоюзний курорт. У 1995 році переїхав до Києва і до 26 лютого 2022 року жив і працював там. До війни мав свій бізнес у будівельній сфері.
— 26 лютого я пішов у різні військкомати в Києві. У результаті всі чотири дали відбій, там сказали: “Чекайте! Вас наберуть”. Потім прийшов до військкомату, де озвучили спочатку те ж саме, але згодом вийшов молодий чоловік і запропонував: “Якщо готові на передок, то давайте!” Я погодився, і так потрапив на передову.
З бойового досвіду у Романа за плечима була лише армія у 1990-1992 роках.
— Звісно, я служив у розвідроті, це раз. І якщо брати армію, частково був бойовий досвід, скажімо так. Тобто, навички є, і вони нікуди не поділися.
— 26 числа прибули у десантно-штурмову бригаду, ми пробули там до 3 березня. Потім нас відправили на передову.
— Якщо загалом, були обстріли населених пунктів, але не такі, як сьогодні. Ось коли вже потрапили на передову, ми це називаємо “дискотека” — артилерія та міномети починають накривати нас зверху — було не дуже приємно, скажімо так. Але пройшли через це.
Ті хлопці, які зі мною призивалися з цивільних, їх було четверо в моєму відділенні, вже “двохсоті”. Нехай земля буде їм пухом. Молоді зовсім.
— З одного боку, це правильно, бо є люди, які можуть поводитися неадекватно після отримання цієї інформації.
З іншого боку, це моя думка, хто володіє інформацією, той володіє світом.
Тобто, потрібно доносити все, що діється. Коли люди розуміють, що відбувається, вони стають згуртованішими. Я вам так скажу, якби не волонтери, не знаю, чим усе це скінчилося б. Завдяки їм ми живі, ситі, одягнені.
— Я потрапив до шпиталю з контузією. Снаряд розірвався за три метри від мене, це була перша контузія, а приблизно через два тижні ситуація повторилася.
Ще якийсь період терпів, приймав пігулки та сподівався, що все налагодиться, але в результаті під час вибухів стан лише погіршувався.
— Іти у шпиталь мені дав команду мій командир і попросили хлопці, адже якби залишився, і, не дай Боже, знову артобстріл, треба було б кудись відходити, я був би тягарем для них. Цього допускати не слід, бо можна й самому лягти, і хлопців під обстріл підставити.
— У мене є знайомі волонтери, ми досить щільно спілкуємось. Я замовляю для хлопців форму, взуття, тому що на передовій цього практично немає. Самі розумієте, люди два місяці перебувають під обстрілами в болоті, у бруді, були моменти, коли в нас падав град розміром з великий горох (я такого в житті не бачив), і все стає непридатним.
Поки я на лікуванні, допомагаю хлопцям із формою та обладнанням, а ще дістаю для шпиталю необхідні ліки.
Є люди, які мені допомагають, виходимо з ситуації, як можемо.
— Ми з ним зустрілися зовсім випадково. Я вийшов у коридор, щоб іти на процедуру, і тут Вакарчук. Я був шокований. Він же мій земляк! Ми розмовляли про Львів і Трускавець, а потім почали підходити хлопці, фотографуватися. Він заспівав кілька пісень. Від нього дуже багато позитиву, великої підтримки. За це йому дуже дякуємо!
— Рації приїхали до міста, де працює Нова пошта. У мене є людина, яка забрала їх і привезла сюди, до шпиталю. А тут я вже передав їх своїм хлопцям з роти.
У нас не було зв’язку, а коли немає зв’язку між підрозділами, гірше не може бути.
Під час бомбардування ти біжиш у бік іншого окопу й передаєш інформацію по ланцюжку. Коли є рації, звісно, значно простіше.
— Наразі, якщо брати останні дні, підкріплення технікою прийшло. Якщо будуть так йти поставки, стане взагалі супер.
— Гранатомети, кулемети та артилерію, це найважливіше. Тому що нас згори накривають, а зробити ми нічого не можемо. Наші артилеристи кажуть: “У нас немає пряників”. Немає патронів. Тепер є.
— Слов’янськ на сьогоднішні наш. Тут мало що працює. Дуже багато людей виїхали, бо бояться, адже ракети прилітають і по інфраструктурі, і по житлових будинках. Тож їх зрозуміти можна.
Особливо багато людей стали виїжджати зі Слов’янська близько тижня тому, коли почали обстріли по лиману. Ми стоїмо, росіяни вже місяць намагаються здійснити прорив, у них нічого не виходить. Дуже багато наших хлопців поранені, але ми тримаємося.
— Ви не повірите! Більше форми, шоколадок, і все буде супер! Навіть про цигарки ніхто не каже. Шоколадки та літня форма. У багатьох нічого з того, в чому ми йшли на фронт, уже не залишилося.
У мене, наприклад, тільки форма, яка була на мені, коли потрапив снаряд — все “пішло” у речовому мішку, згоріло.
— Ні, абсолютно. Один день відпочинку може бути, якщо немає обстрілів. Але, як свідчить практика, таке буває дуже рідко. “Дискотека” починається о 2-й годині ночі або о 4-й ранку, буває, що вона триває цілий день, а буває – дві-три години. “Перекур” півгодини-годину, і вони знову починають накривати. Тут не вгадаєш, снаряд може прилетіти будь-якої миті.
Роман перебуває у шпиталі з 18 квітня, проте вже рветься на передову далі воювати.
— У мене є син, йому 8 років. Я хочу, щоб він прожив це життя гідно й не бачив того, що бачимо ми. Хоча він мені вчора телефонує і каже: “Тату, давай я тобі вишлю вертоліт, щоб ти долетів до Москви й назад”. Це 8-річна дитина, і вона говорить про війну.
— Моя думка, і я її дотримуюся, максимум — це місяць! За умови, що нам будуть йти поставки, які пообіцяли, і які наразі приходять.
В цій жорстокій війні Україні підтримує багато народів, особливо ті, які теж страждали від російської агресії. Раніше син колишнього президента Республіки Ічкерії (1997–2005) Аслана Масхадова — Анзор Масхадову своєму інтерв’ю розповів про те, як Росія знищувала його народ.