До повномасштабної війни героїня нашого матеріалу працювала лікаркою-терапевткою в Пологах на Запоріжжі, а потім пішла у декретну відпустку. Чоловік Ірини — ветеран АТО, він переїхав у місто після поранення і реабілітації.
З початком повномасштабного вторгнення родина виїхала у Запоріжжя, а потім — на Київщину. Перші тижні великої війни, коли вони перебували у Запоріжжі, Ірина волонтерила — готувала обіди для переселенців, шукала ліки для бійців.
У Вишневому, на Київщині, вона не змогла реінтегруватися. Саме тому прийшла на психологічну програму TakTion від ГО Так Штаб. Зараз вона працює з молодими мамами та дітьми, які стали вимушеними переселенцями, за форматом “рівний-рівному”. Історія Ірини — у нашому матеріалі.
Втратила рідний дім, але шукає сили в собі — історія Ірини з Пологів
- Чим ви займалися до повномасштабної війни? Що було основою вашого життя та побудови внутрішнього я?
— Раніше ми жили в місті Пологи Запорізької області. За місяць до початку повномасштабної війни я народила донечку, тому весь час займалася нею. У нас було спокійне, розмірене життя. Я мріяла опинитись у великому місті, але ніколи б не уявила, що це відбудеться саме так.
До речі, саме на восьму годину ранку 24 лютого в мене був запис до стоматолога. Загалом тиждень мав бути дуже насиченим.
- Яким для вас був переддень початку повномасштабної війни? Які емоції та думки вирували всередині?
— Неможливо було не думати про війну і не хвилюватись, бо це було головною темою всіх новин. Раніше я і не уявляла, що це може трапитись з нами. Постійно відкладала на потім збір тривожної валізи.
І коли з самого ранку почались дзвінки від рідних, було чути звуки вибухів – я просто мовчки сиділа якийсь час і не знала, що робити. Мене охоплював неймовірний страх, а сльози просто текли.
За декілька днів ми мали виїжджати. Тоді я взяла лише найнеобхідніше не знаючи, куди ми їдемо і на скільки. Скільки ще днів? Скільки тижнів? Неважливо. Я вірила, що це лише тимчасово, що ми швидко повернемося додому.
- Що ви відчули, подумали, коли дізналися, що ваш родинний будинок зруйновано?
— Це був такий біль, що зрозуміти його можуть лише ті, хто також це пройшов. Тоді ми втратили не просто своє майно, а нашу рідну домівку, де ми жили всі разом і виховували нашу дитину.
Це було як удар у серце. Коли я побачила розруху та зруйнований будинок, я відчула, що світ навколо мене розсипається. Всі мрії та надій з цим будинком зруйнувались в один момент.
Вистояла лише частина стіни, на ній — наше перше спільне фото з чоловіком. Це єдине, що лишилося в мене від дому.
- Як родина намагалася впоратись із втратою оселі?
— Це було дуже важко. Ми були у шоці та безнадії. Але фізично ми намагалися тримати себе в руках, треба було шукати нове місце для життя, бо це було необхідно. Ми просто мали щось робити і продовжувати жити.
- Чого найбільше не вистачає, після втрати рідного дому? Можливо якоїсь особливої речі, фотографій?
— Найбільше не вистачає тепла та безпеки. Звісно, дуже боляче втрачати місце, в якому було стільки затишку та спогадів про те, як ми разом облаштовували нашу оселю, як в нашому житті з’явилася донечка, її перші сміх і плач.
Мені досі сниться наша кухня — дуже особливе місце для мене. Ми щодня і без жодних виключень сиділи там за чаєм, обговорювали новини й плани. Банальна, але наша традиція.
- Коли саме з’явився страх тривог? Можливо, це був якийсь особливий випадок?
— Страх зʼявився відразу — з першими новинами та дзвінком від мами про початок війни. Кожен обстріл, кожна новина про наближення військ — все це постійно нагнітало настільки, що, здавалось, доходило до піка.
- Як на початку повномасштабної війни вдавалося впоратись з хвилюванням та чи працюють ці методики зараз?
— Ми намагалися шукати способи впоратись з тривогою та стресом, але це було дуже важко. Ситуація була настільки важка, що потрібна була “зовнішня” допомога, — так я знайшла TakTion.
Це допомогло, бо у моєму житті зʼявилися люди, які добре розуміють, як це — втратити дім. Ми тримаємося одна за одну, проходимо тренінги і спілкуємось з психологами. Це допомагає триматись і знижує тривогу.
- Як вдається психологічно розвантажувати та підтримувати себе зараз?
— Через програму я почала медитувати. Раніше мені було страшно копатися в собі, щоб не знайти ще більше проблем, але зараз нарешті є сили почати їх розв’язувати. Крок за кроком.
- Яка думка зараз вас найбільше підтримує морально?
— Мене тримає на плаву та підтримує розуміння, що я не сама, що є люди, які готові допомогти мені у важкій ситуації. Відчуття цієї єдності тримало мене і на початку березня 2022, коли вся країна, здавалось, була одним цілим.
Це відчуття єдності підтримує і зараз. Мої проблеми — не унікальні. Людей, що втратили свої домівки — тисячі. І вони точно зможуть зрозуміти мене.
- Які методи приборкання тривоги та страхів ви використовуєте?
— На проекті я почала шукати свою внутрішню опору. Все життя до цього у мене завжди були поруч батьки, чоловік, квартира від бабусі — я не хвилювалася за майбутнє, бо в мене було те, на що я змогла спиратися, коли проблеми били по голові.
Коли ці опори втратили свою силу і моя родина була змушена тікати в безпечніші місця, я зрозуміла, що не можу на себе розраховувати.
Я ніколи на себе не розраховувала, і тепер я починаю це робити, навчаючись довіряти собі, виконуючи обіцянки, які я даю сама собі тощо.
У цьому дуже допомагає волонтерство, насправді. Коли ти стаєш опорою для інших, коли бачиш, що інші довіряють тобі, ти починаєш вірити в себе.
- Які конкретні аспекти підтримки та допомоги ви шукаєте в програмі?
Я прийшла з запитом знайти своє місце та знизити тривогу. Досі я погано орієнтуюсь у місті, боюсь їздити сама до Києва і почуваю себе чужою і самотньою. Мені хотілось знайти “своїх”, навчитись самопідтримки, подорослішати в якомусь сенсі.
- Як ви відчуваєте вплив програми на ваше соціальне та психологічне самопочуття?
— Я почала почувати себе сильнішою. Не буду брехати, що можу звернути гори. Але невеличкий курган тепер точно зможу.
Я знайшла свою спільноту, тому почуваю себе менш самотньою та більш впевненою у майбутньому, не дивлячись на всі труднощі, з якими зіткнулася.
Раніше ми розповідали історію Олександра Терена — про реабілітацію та інклюзію суспільства.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!