Бахмут — це їхній дім. Цим хлопцям нікуди відступати. Мабуть, тому колишні вчителі та шахтарі стали перевершувати часом у своїх досягненнях кадрових військових та з перших днів повномасштабної війни відмовились відступати зі своєї рідної землі хоча б а сантиметр.
Про місцевих тероборонівців мало чути, але серед оборонців міста вони вже встигли стати практично легендою — хтось десь чув про їхні подвиги, неймовірно захоплюється, але віднайти їх майже неможливо.
Як пишуть журналісти Української правди, часом про Бахмутський батальйон Сил ТрО не знають навіть ті захисники, які сидять з ними поряд в окопах.
Однак завдяки офіцерам 93-ї механізованої бригади все ж таки вдалося світу дізнатись про них трохи більше. А також почути з перших вуст історії людей, які у своєму серці зберігають ідентичність українського Донбасу та на ділі обороняють його фізичне існування.
Донбас бореться за Україну. Я — Донбас. І весь наш батальйон, вся наша бригада — це Донбас.
Так говорить один з тероборонівців на псевдо Грузин. Чоловік довгий час прагнув нести людям позитив та дарувати радість, тому свого часу розпочав власний бізнес, відкривав нічні клуби в Лимані та Сіверську та успішно розвивав свою справу.
Усе доти, доки не розпочалась повномасштабна війна. Тоді й бажання, і “подарунки” змінилися. Тому чоловік рішуче зібрав речі та пішов у бахмутський військкомат.
Тепер він дарує окупантам свої влучні постріли. За людей загарбників Грузин тепер не вважає, оскільки їхні справи тепер гучніші за будь-які слова.
Я ще жодної людини не вбив. Бо ті, хто приходять на нашу землю, щоб вбивати наших дітей, жінок ґвалтувати, грабувати нас — це не люди. Люди такі речі не роблять. Це — нечисть.
Він бачив цю нечисть на власні очі, іноді навіть практично впритул. Як, наприклад, тоді, коли виконував наказ та тримав разом із побратимами оборону багатоповерхівки протягом 30 годин, поки ворог безупинно атакував.
Ані поваги, ані страху противник не викликає, адже кожен російський військовослужбовець для свого керівництва — звичайне м’ясо. Розхідний матеріал, який потрібен, лише поки його ще можна гнати на забій задля примарної мети.
Були моменти, коли билися фактично впритул. І їхні очі були наляканими.
Це вкотре нагадало Грузину, що дух українських захисників значно міцніший за ворога.
Чоловік говорить, що впевнений — саме це допомагає їм триматися вже стільки місяців та боронити свободу всієї країни, битви за яку сконцентрувались практично в одній точці мапи України.
Якби у нас із росіянами був паритет техніки та артилерії, ця війна давно б уже скінчилася нашою перемогою.
Грузин також наголошує, що не бачить тих міфічних проросійських жителів, яких, іноді здається, вигадала ворожа пропаганда. Принаймні, він впевнений, повномасштабне вторгнення багатьом на Сході України допомогло зрозуміти, хто насправді агресор, та зробити свій вибір.
Таким був боєць на псевдо Коливан. Ні, він не мав проросійських настроїв, але все ж таки намагався певний час тішити себе думками, що два народи чимось схожі. 24 лютого показало, що між нами прірва.
Сам чоловік тоді впевнено вирішив, що має боронити те, що йому дороге — свій дім, свою землю, свою Батьківщину.
Як я міг не піти? Як би я потім міг дивитися в очі своєму синові?
Старшому сину Коливана вже 18 років. Парубок надзвичайно пишається татом, бере з нього приклад і все намагається вмовити замінити його на полі бою.
Однак той поки проти того, щоб син ішов до армії — хоче, щоб він ще трохи побув удома з рідними, беріг маму та молодшу сестричку.
Коливан вірить, що попри те, що вік йому дається взнаки, іноді десь може промайнути відчуття страху, але він зможе дати відсіч ворожій навалі. А ще чоловік мріє після звільнення усіх українських земель долучитись до відновлення рідної шахти в Торецьку, де пропрацював більшу частину свого життя.
Будемо все відновлювати, будемо знову піднімати Донбас. Заживемо ще краще, ніж жили. Буде все Україна. Ми змінилися, і країна зміниться. Взагалі інакше будемо жити.
Мріє повернутись на рідні стежини й зовсім молодий ще проти своїх побратимів 27-річний військовослужбовець на псевдо Кросс. Він ще з 19 років відчув на смак, що таке війна, і не з чуток знає, хто такі росіяни.
До початку війни у 2014 році вже встиг оселитись у Донецьку, провів там чотири роки та навіть звик. Однак коли на вулиці його практично рідного міста росіяни зарізали його близького друга, то вирішив — він має стати на оборону своєї держави.
Сім років чоловік відслужив у Силах спеціальних операцій. Незадовго до початку повномасштабного вторгнення йому відмовили продовжувати контракт, тому спробував розпочати цивільне життя у Торецьку.
Та 24 лютого нагадало йому про річ, яку він вміє робити найкраще — захищати Батьківщину. Одразу пішов у військкомат, але там сказали, що йому краще звернутись до центру комплектування у Бахмуті.
Людей було дуже багато. Зокрема, з Торецька було багато людей.
У східних регіонах України, як і в інших — черги з тих, хто бажав захистити свою країну, були довжелезні. Хто не мав проблем зі здоров’ям, то потрапив у регулярні підрозділи ЗСУ, а іншим рекомендували за бажанням звернутись до ТрО.
Під обстрілами світогляд змінюється, — говорить Кросс про своїх земляків, які раніше намагались бути аполітичними, а тепер захищають Україну.
Та найважливіше, як вважає Кросс, зараз немає різниці між підрозділами. Чи ти служиш у ССО, чи у ТрО, але ти все одно нищиш окупантів, звільняєш від них свою рідну землю та наближаєш перемогу України.
Свободу України захищають і громадяни інших країн у межах інтернаціонального легіону. Читай історію литовця, який воює на українському фронті.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!
Фото: Українська правда