Батьківство — одне із найважчих завдань для людей, що наважуються на появу дітей у своїй сімʼї. Та ще більше викликів постає перед тими батьками, які своїх дітей народили серцем. Усиновлення стало ще актуальнішим під час повномасштабної війни, коли кількість дітей без батьківської опіки зросла у рази.
Перед названими батьками постає чимало викликів та випробувань: бюрократія, перестороги від вихователів та рідних, адаптація дитини та повна зміна свого життя. Та чи дійсно ці виклики можуть злякати тих, хто хоче подарувати свою любов іншим?
Герої, які всиновили дітей під час війни, розповіли журналістці Діані Кречетовій видання УП.Життя про свій досвід. Ми переповідаємо найцікавіше.
Подарунок долі
41-річна Аліна (імʼя змінено на прохання героїні) усвідомила своє бажання всиновити дитину після того, як сама втратила батьків. Подумала: якщо їй, дорослій людині, так важко без рідних, то як почуваються діти, які своїх батьків ніколи не знали?
Повномасштабна війна відтермінувала втілення ідеї: спочатку жінка жила за кордоном, а коли повернулася, треба було розібратися, як жити в Києві у стані війни.
До задуму Аліна повернулася у 2024 році. За її словами, більшість батьків хочуть брати в родину дітей до пʼяти років, бо їхню поведінку простіше коригувати, а також можна приховати факт всиновлення від самих дітей.
Натомість жінка хотіла дитину старшого віку, але вимог до статі чи інших характеристик вона не мала. Єдине — не була певна, що зможе самотужки виховати дитину із хворобами.
Враховуючи, що я неодружена, я боялася брати дитину, яка потребує особливого догляду. Не була впевнена, чи потягну, адже треба мати дуже багато вільного часу, — розповідає вона.
Жінка пройшла підготовчі курси, отримала відповідну довідку про можливість усиновлення і шукала дитину, яка б підходила під її умови.
Десятирічного хлопчика вона знайшла у Житомирській області. У них одразу зʼявився звʼязок, ще поглянувши на анкету Аліна зрозуміла — це її син. Під час бюрократичної тяганини жінка щотижня приїздила до хлопця.
Однак усиновлення відтерміновувалося, а вихователі та працівники служби навіть намагалися відмовити Аліну від всиновлення.
— Служба у справах дітей вирішила чекати засідання суду. Мені не могли пояснити, чому не хочуть віддати дитину одразу, хоча моя заява була офіційно подана. Обґрунтували тим, що хлопець має закінчити навчальний рік у школі, — каже жінка й переконує, що кожен день, проведений в закладі виховання, лише шкодив дитині.
Зрештою, хлопець опинився вдома. За словами Аліни, адаптація пройшла куди краще, аніж вона сама очікувала. Чимало буденних для інших речей здавалися сину незвичними, як от життя у великому місті, або чому потрібно щодня приймати душ та змінювати одяг.
Аліна виконує побутові справи разом з сином і щовечора читає йому. Не шкодує про своє рішення і вже налагодила власну рутину, щоб якомога більше часу проводити з дитиною.
Я готувалася до того, що буде непросто. Однак реальність виявилася значно приємнішою. Він — мій подарунок долі, — каже жінка.
Багатодітний батько
Історія цієї сімʼї починається у 2014 році. Олександр та його дружина не могли мати рідних дітей, тож зважилися на всиновлення.
Тоді, каже чоловік, дітей в закладах було не так багато. Натомість охочих стати батьками — більше.
До того ж запит був на немовлят, тож пара вирішила не обмежуватися цими віковими рамками, а шукати й інших дітей. Так знайшлися троє дітей, віком від двох до чотирьох років. Двоє дівчаток та хлопчик були рідними.
Процес від взяття під опіку до усиновлення тривав півроку. Перші дні Олександр називає найважчими й найлегшими водночас: середня донька спочатку взагалі хотіла повернутися до дитячого будинку того ж дня, як приїхала у сімʼю.
— Ми розмовляли з нею, пояснювали й просили: “Сьогодні вже пізно, переночуєш тут з сестрою, а завтра вже подивимось, як буде”.
Коли аналізуєш тепер, то здається, що перші місяці були водночас найлегшими. Діти тоді самі ще не адаптувалися, боялися щось сказати чи зробити, — говорить чоловік.
Кожна дитина проходила адаптацію по-своєму, але загалом на те, щоб звикнути до нової родини, знадобився рік.
За рік Олександр з дружиною розлучилися. Жінка не одразу зникла з життя дітей, навідувала їх, однак чоловік вирішував низку питань, що стосувалися побуту сімʼї. Вже через півроку вона поступово зникла з життя дітей.
А сам Олександр, щоб пережити розлучення, з головою поринув у рутину батька-одинака трьох дітей.
Зараз його дітям 14, 13 та 12 років відповідно. Щодня стає легше, діти знайшли власні захоплення, а щотижня у них відбувається традиційна спільна вечеря.
— Моя порада тим, хто планує усиновити дитину: якщо ви твердо вирішили, не варто чекати на “ідеальний” час.
Життя проходить швидко, і якщо у вас є бажання та можливість, не варто відкладати це рішення, — каже Олександр.
Детальніше про те, як зрозуміти, що ти готовий (-а) на всиновлення дитини, ми писали в нашому іншому матеріалі.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!