Війна двічі вигнала її з дому і забрала маму — історія лікарки з Бучі, яка допомагає переселенцям

Оксана Мироненко — лікарка з Київщини. Війна двічі зруйнувала її життя. У 2014 році вона тікала з Донбасу, а цього року російські військові вбили її маму.

Свою історію жінка розповіла Яні Осадчій для УП.Життя. Оксана та її чоловік родом з Луганщини. Вісім років тому вони покинули рідну домівку та розпочали нове життя у Бучі.

Подружжя — лікарі-травматологи. До повномасштабного вторгнення Росії працювали у лікарнях Києва. Батьки Оксани проживали у селищі Щастя Луганської області. Там обстріли посилилися ще до 24 лютого, тож батьки вирішили покинути дім.

Приїхали до доньки у Бучу 22 лютого. В цей період вони відзначали 42 роки щасливого подружнього життя. Але за два дні жорстока війна прийшла на Київщину.

На другий день повномасштабного вторгнення Росії Юлія — сестра Оксани — поїхала в Київ, а лікарка з чоловіком — 26 лютого.

Як окупанти вбили матір

Оксанині батьки не хотіли виїжджати, думали перечекати все в Бучі. Однак ситуація ставала дедалі гіршою, тож 4 березня батьки наважилися евакуюватися.

Але шлях, який мав стати порятунком, закінчився трагедією. Російські військові з гранатомета обстріляли автівку батьків. Мати Оксани — Наталія Соколовська — загинула на місці. Вона отримала поранення в голову та грудну клітку. Батько зазнав поранень та контузію, але лишився живий. Коли він отямився, побачив мертву дружину, забрав документи та вийшов з машини. За кілька хвилин вона вибухнула, але чоловік встиг заховатися.

Батьки Оксани. Фото: УП.Життя

Зі своєї схованки у сараї він додзвонився донькам та розповів про жахливі події. Оксана почала шукати шляхи, як можна врятувати батькам. Нарешті зв’язалася з місцевими волонтерами, які його забрали. 

Наступного дня батька лікарки відправили в Ірпінь, він мав при собі білий рушник. Пройти російський блокпост допомогла Луганська прописка. Чоловік Оксани забрав батька під Романівським мостом.

Батько був увесь в крові. Чоловік забрав його і привіз до нас у Київ, — каже Оксана.

Вона вирішила сама його оперувати та відвезла на місце своєї роботи.

— У мене не було часу когось просити чи шукати. Я знала, на що йшла, я ризикувала, робила операцію не зовсім за правилами, в умовах воєнного часу, — говорить лікарка.

Операція пройшла успішно, й батьку ставало легше. Родина вирішила евакуюватися на Прикарпаття. Дорогою вони зупинялися та просили місцеві лікарні надати доступ до операційної, щоб Оксана могла промити рани батька та подивитися, чи ситуація не погіршується.

Коли Бучу звільнили, лікарка поїхала додому та на цвинтарі машин знайшла автівку батьків. У ній вона побачила мамині ножиці для рукоділля, флакон її парфумів та трохи бісеру — забрала собі на пам’ять. Також розшукала хазяйку сараю, де ховався батько, та подякувала їй.

На Прикарпатті Оксана почала займатися волонтерською діяльністю. Вона з сестрою створила благодійний фонд Наш Сокіл в пам’ять про маму.

Читати на тему

На його очах розстрілювали родини: історія Костянтина Гудаускаса, який врятував понад 200 людей з окупації

Костянтин — хоч і не громадянин нашої країни за паспортом, але почувається українцем на всі 100%.

Про роботу фонду

Оксана з чоловіком та сестрою долучилися до волонтерства — опікуються пораненими військовими та мирними мешканцями, яких вивезли з зони бойових дій. Їх фонд розвивався, тож тепер працює ціла команда.

За цей період їм вдалося вивезти понад 500 людей з охоплених війною міст, зокрема маломобільних, з інвалідністю, важкими хворобами та людей похилого віку.

— За останній місяць було понад 300 дзвінків з Миколаєва та області: пришліть “пайок”. Переважно пенсіонери, маломобільні, мами з дітьми, які не їдуть з зони обстрілів, бо нема грошей або важко вивести родичів, — розповідає лікарка.

Волонтери збирають необхідні речі та відправляють поштою або привозять самостійно. Також займаються пошуком житла для переселенців. 

У нас ніхто на вулиці не лишається. Намагаємось кожного кудись поселити.

— Шукаємо у селах бюджетне або соціальне житло, робимо там ремонт. Деякі приміщення облаштовуємо під територіальні центри для літніх людей, які потім беруть на баланс місцеві ОТГ, — ділиться Оксана.

Також волонтери працюють з людьми, які мають психічні розлади. Таких влаштовують у спеціальні медичні заклади. Оксана Мироненко говорить, що підтримка нужденних людей допомагає їй пережити втрату мами.

— Війна страшна. Цього змінити я вже не можу. Буду лікувати й рятувати всіх, кого зможу, кому ще можна допомогти, — стверджує жінка.

Звільнення Київщини стало однією з маленьких перемог України. Раніше ми розповідали історії героїв, які оберігали Ірпінь від окупантів.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!