Людина стала номером: історія українки, яка пройшла німецькі концтабори

Світ не вперше стикається з руйнівною силою ошалілої від влади та власних фантазій людини. 80 років тому з фашистських концтаборів почали виходити бранці, які дивом вижили.

Серед них була українка Анастасія Гулей. Зараз їй 99 років і вона розповіла виданню sestry про пережите у концтаборі Аушвіц-Біркенау, з якими випробуваннями стикнулася після повернення до Києва та як була змушена знову рятуватися від війни й тікати до… Німеччини.

Вікна-новини переповідають цю неймовірну історію боротьби, яка почалася у 17 років й триває досі.

Не людина, а №61369

Анастасії Гулей було 17, коли німці забрали її на примусові роботи. Погрожували: якщо не поїде вона, то заберуть маму, а їхню хату у Пирятині, Полтавської області — спалять.

Три її брати воювали проти сил гітлерівців, тож дівчина не могла уявити, що працює на окупантів. Вирішила вдати, що слухняно погоджується, а потім утекти.

Так і зробила: на залюдненій площі, де зібрали всю молодь, вона злилася з натовпом і кілька тижнів переховувалася у знайомих. Мала тікати в іншу область, але зайшла додому за продуктами. 

Тієї ж ночі її схопили. Здав родич — чоловік троюрідної сестри.

Так Анастасія потрапила спочатку до Катовіце, де молодь мала розвантажувати вагони. Вивчивши карту Польщі, дівчина вдруге спробувала втекти — можливість підвернулася під час дощового дня, коли їй та ще чотирьом дівчатам вдалося прослизнути під потягами.

Фото: особистий архів героїні, наданий виданню sestry

Та зрештою їх затримали польські жандарми. У вʼязниці Анастасія всього надивилася: і як жорстоко били жінок, що переховували євреїв, і як їх потім розстрілювали. Як покарання, утікачок переправили до Аушвіцу.

— Мене одразу посадили на стілець, обстригли мої довгі коси, після чого набили на руці номер. Я не розуміла, де я, була шокована й від цього навіть не відчувала болю.

З цього моменту моє життя змінилося назавжди: я перестала бути людиною й стала номером 61369.

День у день ти бачиш, як євреїв знімають з потяга й транзитом відправляють у крематорій. І вони смиренно йдуть, а серед них діти — хтось із лялечкою, хтось із м’ячиком, — пригадує пережите у концтаборі Анастасія.

Їх примушували до різної важкої роботи з понеділка по суботу. У неділю був вихідний, але бранців ніхто не годував.

Рexels

Наказували копати, будувати, а якось послали розсипати добриво по полю. Коли Анастасія засунула руку по попіл, то побачила на долоні кісточки… це була зола з крематорію.

За непослух та бунт — сильно били, не було різниці, чоловік це чи жінка.

— Ми рятувалися розповідями, кому що наснилося. Там, у таборі, ми клялися одна одній, що коли вийдемо на волю, то нам достатньо буде одного вбрання, бо головне, аби завжди на столі був хліб, — розповідає Анастасія.

Читати на тему

Не вбивайте в собі любов! 94-річна Едіт Егер, що пережила Аушвіц, про те, як навчитись жити під час війни

94-річна докторка психології Едіт Егер про те, як впоратись з синдромом вцілілого, подолати почуття безвиході та знову почати жити.

Нас звільнили, але радіти цьому не було сил

Під час боїв за Краків німці перевезли бранців до концтабору Берген-Бельзен.

В Аушвіці я думала, що немає нічого страшнішого за цей концтабір. Виявилось, є. Англійці звільнили нас 15 квітня 1945. Але радіти цьому я вже не мала сил…

— За кілька місяців у Берген-Бельзені я перетворилася на живого мерця. Нас кинули в барак без шибок на вікнах і матраців на нарах. А вікна й двері забили. Коли через чотири дні барак відкрили, то були сильно здивовані, що ми не померли без їжі та тепла.

Нас вирішили умертвити, адже не знали, що з нами робити, — зізнається жінка.

Потім, пригадує, у бараці почалася епідемія тифу. Мертві лежали поміж живих, тіла не вивозили, колишніх друзів не оплакували — не було сил.

Рexels

Анастасія теж захворіла, але дівчата просили її ходити з останніх сил — щоб не прийняли за мертву. Коли їх звільнили, Анастасія лише рукою махнула від знесилення.

Її виходили англійці. А повернувшись на батьківщину, Анастасія стикнулася з новим випробуванням: клеймом зрадниці.

Зі мною не товаришували, через мій номер на руці, — пригадує жінка.

За якийсь час Анастасія продовжила навчання в університеті, одружилася й народила дітей. Лиш до танців повернутися не змогла.

Пережила Гітлера й Сталіна, то й Путіна маю пережити

Вже понад 50 років Анастасія — активна учасниця руху колишніх в’язнів нацистських концтаборів. Уже десять років вона очолює Українську організацію борців антифашистського опору. 

Та з 2022 року вона з дітьми — знову у Німеччині. У країні, яка принесла їй стільки горя, тепер рятується від російської агресії проти України.

— Я пам’ятаю конкретних людей, які чинили зло. Але у мене, як і в інших колишніх бранців, немає прагнення помсти. Просвітіть нас будь-яким рентгеном, ви цього не знайдете. Ті, хто вижили в таборах, наче блаженні, — каже Анастасія про своє ставлення до німців та цієї країни.

А ще додає: ніколи не могла подумати, що росіяни нападуть на Україну, ще й так по-звірячому.

Фото: особистий архів героїні, наданий виданню sestry

— Якось у Магдебурзі мене запитала одна німкеня, як нам, свідкам Другої світової війни, жити далі, коли в Європі знову війна. Все, проти чого ми боролися, повторюється знову.

Я їй відповіла, що ми пережили Гітлера, пережили Сталіна, тож і Путіна просто повинні пережити, — висновує Анастасія Гулей.

Зараз жінка повернулася до України, у Київ. Під час обстрілів не ховається, бо їй важко ходити — боїться упасти.

Все менше свідків тих страшних подій залишається на землі. Тож якщо тобі цікаво дізнатися більше про події Голокосту та Другої Світової війни читай наш матеріал зі списком відповідних фільмів та літератури.

Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!