Дмитро Чіпак ріс активним хлопцем, який не міг всидіти на місці, захоплювався риболовлею і блукав лісами. Але ще з дитинства знав, що хоче стати військовим. Дмитро народився 24 серпня 2002 року — у День Незалежності України, і з юних років мав у серці справжній патріотизм. Його шлях до армії був усвідомленим і рішучим, а служба — сповнена безкомпромісною відданістю своїй країні. Він не боявся труднощів, а навпаки — шукав найскладніші завдання. Навіть коли у Дмитра була можливість навчатися в США, він відмовився, бо не міг залишити своїх побратимів. У квітні 2024 року 21-річний Дмитро Чіпак загинув у Серебрянському лісі. Про життя і подвиг Героя розповіло видання Укрінформ. Ми переповідаємо найголовніше. Мрія стати військовим Дмитро народився у селі В’язівка, а згодом його родина переїхала в Народичі, де минули його дитячі роки. Він ріс допитливим, енергійним, обожнював пригоди та ніколи не сидів на місці. У дитинстві багато часу проводив на природі, а серед його улюблених іграшок були не машинки чи конструктори, а зброя. Рішучість пов’язати життя з армією з’явилася у Дмитра в 15 років, після відвідування військового параду до Дня Незалежності в Києві. Вже тоді він знав, що стане військовим. Його метою була Національна академія Національної гвардії України, і він не уявляв для себе іншого варіанту. Хлопець став курсантом факультету права і жодного разу не пожалівся на труднощі. А коли почалася повномасштабна війна — одразу попросився на фронт. Читати на тему Віддав здоров’я за Авдіївку: як батько допомагає синові навчитися знову говорити і стояти на ногах Реабілітація триває вже три роки. Та батько воїна здаватися не збирається. Курсант, який хотів у бій Дмитро був одним із десяти курсантів Академії Нацгвардії, які в перші дні вторгнення звернулися до керівництва з проханням відправити їх боронити Маріуполь. Їм відмовили. Він переживав це особливо гостро, адже в Маріуполі воював його друг дитинства Владислав Лавренчук. Вони тоді ще не знали, що більше ніколи не побачаться. Попереду одного чекали тортури російського полону, а іншого — смерть на фронті. Дмитро закінчив Академію у березні 2023 року і потрапив до Першої Президентської бригади НГУ Буревій. Мамуль, я стрибаю від радості! — пригадала слова воїна мама Олена. Там служив в артилерії, але прагнув більшого — бути в розвідці. Дмитро не міг сидіти в тилу і постійно прагнув вирушити на передову. Коли він отримав розпорядження залишатися на місці, то писав рідним: “Ура! Ми їдемо на Донбас. У мене від радості аж сльози з’явилися”. Воїн, який не боявся смерті Від самого початку війни Дмитро раз за разом опинявся в ситуаціях, коли смерть була поруч. Він наступав на міни, які не вибухали, його бронежилет пробивав осколок. Одного разу за ним півтори години літав російський дрон, і коли він знесилений упав — той приземлився за метр від нього і не вибухнув. Рідні востаннє бачили Дмитра під час його двотижневої відпустки. Він мав чотири контузії, постійні головні болі та втрачав слух. Його вмовляли пройти лікування, але хлопець відмовився. Син сказав, що поки триває війна, у нього немає часу на лікарню. Після відпустки Дмитро ще кілька тижнів виконував завдання в тилу, але весь цей час хотів повернутися на фронт. Останній бій Старший лейтенант Дмитро загинув 21 квітня 2024 року біля населеного пункту Діброва Луганської області. Він був безстрашним. Завжди йшов першим на завдання, — сказали воїни, які служили разом з Дмитром. Хлопець мріяв продовжити воювати в Азові, потім — у спецпідрозділі Kraken, а після війни — у Французькому легіоні. Але цьому не судилося статися. Героя поховали у рідному селі В’язівка на Житомирщині. За відвагу Дмитро був нагороджений медаллю За оборону рідної держави, нагрудним знаком Національної гвардії За доблесну службу, а також посмертно відзнакою президента України Хрест бойових заслуг. Нехай памʼять про бійця буде вічною! Головне фото: Укрінформ Читай далі історію мільйонера, який обрав захищати Україну.А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе. Теги: війна в Україні, українські військові Якщо побачили помилку, виділіть її, будь ласка, та натисніть Ctrl + Enter
Читати на тему Віддав здоров’я за Авдіївку: як батько допомагає синові навчитися знову говорити і стояти на ногах Реабілітація триває вже три роки. Та батько воїна здаватися не збирається.