Ми звикли казати, що наші військові — могутні воїни, які наче Атланти, тримають для нас небо, захищають від ворога. Проте герой цієї історії просить не забувати, що все ж, бійці — це звичайні люди, які докладають багато зусиль щодня.
Військовому, який має позивний Трак, всього лише 20 років. З умов безпеки не називаємо його ім’я. Боєць народився на Кубані, виріс у Полтаві та вчився у Києві, а з перших днів великої війни пішов захищати Україну на північному Сході у рядах одного з підрозділів Сил спеціальних операцій Азов.
Я народився на Кубані, у мене звідти всі предки по лінії батька. Ми часто жартуємо, що Кубань зараз тимчасово окупована, але багато наших родичів цього не визнають. Кажуть, що це споконвічно російська територія.
— І ми говоримо: так-так, у нас таке ж “кацапське” прізвище на “-енко”, — жартома розповідає військовий.
Хлопець розповів журналістці УП. Життя Олені Барсуковій, що був налаштований воювати ще з 2014 року. Трак планував закінчити університет й виконати свій обов’язок перед Батьківщиною, але сталося інакше.
— На початку повномасштабної війни я був у Полтаві. Я два дні “штурмував” військкомат, просив дати мені автомат і взяти хоч кудись. Було дуже багато охочих потрапити у ТрО, а я — молодий, раніше не служив. Так минуло два дні в чергах у військкомат, — згадує хлопець.
Він розповідає, що йому все ж відмовили, але зателефонував один з родичів та повідомив, що потрібна допомога.
— Ми всі тісно спілкувалися із Національним корпусом, я колись сам був у Національних дружинах. Приїжджаю, мені кажуть: “Ми їдемо. Нам потрібна допомога, щоб хтось залишався на базі”. На той момент на Полтавщині вже були бої. Так все і почалося, — розповідає Трак.
Хлопець каже, що на службі кожен проходить серйозні тренування. Бувають навіть виходи на кілька днів у ліс чи поле, де вчаться маскуватися від дронів. Каже: умови розташування досить комфортні. Довгострокових позицій не роблять, сплять в окремих окопах. З їжі завжди щось калорійне та півтора літра води на два дні на особу.
Також військові тренуються зі зброєю: відпрацьовують техніку перезаряджання або скидання.
Коли тримаєш зброю у безпечному положенні, потім необхідно її підняти й прицілитися — чим менше часу на це буде витрачено, тим більше шансів вижити, — пояснює Трак.
Також хлопець каже, що “занадто” готовим до бою ніколи не будеш.
— Щоразу бачиш щось нове. Одного разу ти воюєш, умовно, з мобілізованими з “Л/ДНР”. Вони беззахисні, не можуть самі собі допомогти. А іноді трапляється воювати з якимось спецпідрозділом. Вони дуже добре розвіюють міф, що російські військові непідготовлені, — каже Трак.
Військовий розповідає, що бійці підтримують один одного, адже розуміють, що кожен відчуває після боїв. А якісь непорозуміння вирішують “на місці”, адже йти у бій з людиною, яка на тебе ображена — страшно.
Ми намагаємось підтримувати атмосферу бойового братерства. Ми — сім’я. Ми діємо і перемагаємо, як одне ціле, — наголошує Трак.
Також військовий розповів, що неабиякий дискомфорт приносять тварини. Адже вночі крики козла у перші кілька секунд можна сприйняти за ДРГ, а отруйні змії можуть спричинити проблеми.
— На війні єднання з природою немає, але є “вайбові”, атмосферні моменти. Якось ми відпрацювали по ворогу, повертаємось, і я бачу: місячна ніч, ліси, поля, щось горить, вітер завиває. Так було красиво, хотілося сфотографувати. Хочеться запам’ятати ці моменти, щоб по цій картинці писати книги, — каже Трак.
Трак розповідає, що зі страхом треба боротися або притуплювати його, адже від цього почуття люди впадають в ступор. Це може призвести до великих проблем.
— Навіть командир і досвідчені чоловіки, які пройшли війну з 2014 року, інколи відчувають страх, як і всі ми. Але навіть якщо страшно і не хочеться, ти все одно робиш. Страх залишається, але вже не такий гострий, — зауважує військовий.
Трак розповідає про свою травму, як незвичний досвід. Хлопець, хоч і мав травми раніше, але не в таких обставинах і не з таким шаленим приливом адреналіну.
— Ми були на завданні понад дві доби, на третій день був наказ відходити, щоб зберегти життя. Почали збиратися, сіли в машину. Від’їжджаємо — чуємо клацання. Це був УЗРГМ — стандартний запал радянських гранат. Далі вибух, іскри, дим, товариш на передньому сидінні починає кричати.
Ми зорієнтувалися, сказали йому вистрибувати. Він вистрибнув, пробіг кілька метрів, упав, кричить. Я перший підбіг до нього, намагався зрозуміти, в якому він стані. Переконався, що у нього немає зброї, зірвав турнікет з броні й почав зупиняти кровотечу з ноги, — згадує хлопець.
Проте після того, як Трак закрутив турнікет товаришу, тільки тоді зрозумів, що з ним теж не все гаразд.
— Візуально оглянув місця, де пече. Думав, що мені просто вибухом обпекло ноги, а потім бачу, що там багато крові на штанах. Почав кричати, щоб хлопці допомогли товаришу, бо я був при свідомості. Я надав собі допомогу, закрутив турнікети на обох ногах. У цей час вони зупинили кровотечу товариша з другої ноги, — згадує військовий.
Далі хлопця повезли в госпіталь й вже по дорозі він почав відчувати, як болять його рани. Та боявся, що може не доїхати до госпіталю. Проте він доїхав та отримав допомогу, зараз почувається краще.
— Найважче на війні — втрачати друзів. Коли у нас були втрати, хлопці “випали” на кілька днів. Ми займалися своїми завданнями, але в кожного на обличчі читалося, що його стан далекий від прийнятного. Зараз це минулося, але все одно боляче, коли згадуєш за хлопців, — каже Трак.
Він наголошує, що має два бажання: закінчити війну нашою перемогою та більше ніколи до цього не повертатися.
Ми всі готові до смерті. Ми розуміємо, навіщо ми тут. Але хочеться, щоб це був крайній варіант.
— Наш снайпер-ветеран одного разу сказав мені: “Коли я потрапив на Донбас, думав — помру, не помру, що там переживати, що страшного?” А зараз він каже: “Просто хочеться жити. У мене є кохана людина, сім’я, просто хочеться жити заради них”, — розповідає військовий.
Він каже, що всі вони мають прості мрії: про сім’ю, дітей, адже щастя у простих речах. Трак каже, що хоче одружитися після війни, адже вірить, що виживе.
— Ми не хочемо, щоб люди постійно були в жалобі — це б нам ніяк не допомогло.
Єдине, ми хочемо, щоб про нас не забували. Ми є, ми перебуваємо у досить важких умовах, воюємо за наш дім.
Якщо ви виходите на прогулянку з друзями, купуєте каву, то умовні десять грн відправляйте на ЗСУ. Можна робити репости, писати про війну. Коли бачиш, що хтось займається питанням хлопців з Азовсталі, треба репостити, здіймати інформаційний галас з цього приводу. Це маленька допомога, проте її приємно бачити.
Не треба жартувати про умовну Чорнобаївку. Не треба розповідати, що тут воюють кіборги, бо тут воюють такі саме люди. З крові та плоті, — каже Трак.
Він наголошує, що ЗСУ — не міфічні Атланти й докладають багато зусиль, щоб нас оберігати.
— Ми не супергерої. Ми не зроблені з металу чи з граніту. Ми так само стікаємо кров’ю й відчуваємо страх. У нас так само швидко стають “непридатними” суглоби, стегна. Однак ми продовжуємо боротися, — каже військовий.
ЗСУ докладають усіх зусиль, щоб прогнати ворога з нашої землі. Вони всі, як один, впевнені, що Україна переможе. Раніше ми розповідали історії українських військових з передової.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!