Триває п’ятий місяць російської повномасштабної агресії проти України. Наші чоловіки та жінки дають відсіч ворогу, захищаючи не лише свої домівки, але й увесь вільний демократичний світ.
Для більшості з них війна почалась довгих вісім років тому. Багато з них перебували в ротації ще з минулого року.
Вони вижили під багатомісячними ворожими обстрілами та вийшли переможцями зі страшних боїв, вони втрачають друзів і не жаліють власного життя та здоров’я.
Журналіст Володимир Патола поспілкувався з військовими й розповів, чим живуть та про що мріють наші герої на передовій.
Військовослужбовець Збройних сил України з позивним Дяк воює з 2016 року. Каже, що період АТО та ООС — “курорт” проти бойових дій зараз.
Адже російська артилерія працює набагато масовіше, ніж раніше. Водночас військовий вважає, що ворога можна і треба бити.
Він, ворог, я вибачаюся, сци*ливий дуже. Починаємо штурмувати — вони починають тікати. Піхота там узагалі — дно повне, — характеризує чоловік професійні та бойові якості росіян.
Дяк наголошує, що це наша земля й ми не віддамо їм нічого!
Зв’язківець Сергій, військовослужбовець Збройних сил України, до війни працював в Укртелекомі. З 2014 року він воює. Його мати живе в Запорізькій області, практично в зоні бойових дій.
Чоловіка чекають донька, син і дружина.
Якщо ми звідси підемо, ті нелюди прийдуть у наші міста, до наших сімей і будуть робити ще більше лиха, ніж зараз, — каже зв’язківець.
Сергій упевнений, що війна закінчиться нашою перемогою. Іншого варіанту немає!
Максим з позивним Борзий — молодий офіцер, командир роти Збройних сил України. Хлопець львів’янин. Йому 24 роки.
Ротний каже, що найважчим для нього було не пережити вибухи та виснажливі бої, а належно підготувати свій підрозділ до того, з чим доведеться зіткнутися.
Зате з початку повномасштабної російської агресії рота виконала всі непрості завдання. Противник добре відчув на собі їхню смертоносну майстерність.
На жаль, не обійшлося без поранених, але на щастя — більшість із них уже в строю. Інші невдовзі повернуться у свій бойовий колектив.
— Що можу сказати про ворога? Примітивність дій, одні схожі на інших, мінімум комунікації між собою, між підрозділами.
Вони абсолютно не вивчають місцевість, не розуміють, як правильно поводитися на тих чи інших напрямках, смітять на позиціях, біля бронетехніки.
Це не лише свинство, але й демаскуюча ознака. Я б не сказав, що противник має навички в маскуванні чи розуміє правильно тактику дій підрозділів, — оцінює окупантів Максим.
Максим упевнений:
Війна закінчиться грандіозним розгромом російських окупантів шляхом знищення їхньої живої сили й техніки. Якщо ми продовжимо знищувати їхню техніку такими темпами, то рано чи пізно вона закінчиться. А їхня піхота без броні у наступ не піде.
Олександра — бойовий медик. Це її п’ята ротація. Дівчина не пам’ятає і ніколи не рахувала, скільком бійцям урятувала життя. Але точно знає, що нікого не залишили на полі бою і всіх довезли.
Я ніколи не рахую евакуацій. Хочеться, щоби кожен, хто потрапляє до мене, був крайнім. Щоби наші хлопці більше не зазнавали поранень.
Фізично не тяжко. Уже потім розумієш, що було. І десь екстремально, і десь тяжко. А в моменти, коли працюєш, — усе нормально.
Найголовніше — встигнути все зробити правильно. Якомога швидше вивезти й доставити хлопців. А обстріли — то вже таке, — каже Олександра.
Вона ділиться, що найбільше у її машині одночасно перебували семеро поранених. Двоє з них важких, лежачих. Але ніхто залишився без місця.
Українським героям дівчина бажає не лінуватись та постійно відточувати свою майстерність і в тактиці, і в наданні медичної допомоги на полі бою.
Щоб хлопці були якомога обережніші, не розгублювались і завжди були напоготові. Бо ворог підступний.
Щоб не прогулювали заняття з тактичної підготовки, щоб не лінувалися правильно використовувати ті засоби, які в них є.
Вони все можуть, усе знають, але інколи трошки забувають або лінуються. Зараз ми забезпечені всім. У кожного бійця є індивідуальна аптечка, досить добре оснащена, доброї якості, — розповідає бойовий медик.
Олександра впевнена, що ми переможемо в цій війні. А після перемоги вона хоче поїхати додому, до своїх кішок. Одна з них, Арта, була привезена з Маріуполя два роки тому.
Нещодавно під час обстрілу тваринка злякалася і втекла з четвертого поверху. Але завдяки друзям її вдалося знайти цілою та неушкодженою.
Уінстон Черчилль говорив про британську військову авіацію під час битви за Англію: “Ніколи на полях людських конфліктів не залежало так багато для людства від настільки небагатьох”.
У 21-му столітті знову настав час, коли доля людства залежить від небагатьох — простих українських чоловіків та жінок, які змушені були взяти в руки зброю і стати найбоєздатнішою армією світу.
Час, коли найдорожче і найдорожчих можна захистити лише прицільним вогнем по російському окупанту.
Автор: Володимир Патола.
Фото: Володимир Патола.
Джалал Нурі був зовсім дитиною, коли російські війська прийшли в його рідний Афганістан. Тоді він вимушено тікав з країни разом із батьками.
Історія афганського біженця, який став на захист України, доводить, що нас підтримує весь світ.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!