Йому було 44. Інсулінозалежний, з інфарктом за плечима, з дітьми, які чекали вдома. Але він не ховався. Коли росіяни посунули на Сумщину, капітан Олександр Масюк знову став у стрій. Загинув 20 червня 2022 року під Юнаківкою, захищаючи рідне місто. А 21 червня мав вітати маму з днем народження.
Його історії розповіло видання АрміяInform.
З дитинства мріяв стати військовим
Олександр Масюк — уродженець села Грузьке на Сумщині — з дитинства готував себе до армії. Старший брат Ігор уже був курсантом, і Сашко твердо вирішив піти тим же шляхом.
У 1994 році вступив до Полтавського військового інституту зв’язку. Служив на Волині у складі 51-ї механізованої бригади, яка згодом стала основою для 14-ї окремої бригади. Саме там він почав доросле життя, створив родину, став батьком.
Після восьми років служби Олександр вирішив повернутися ближче до рідного краю.
З військовою інженерною освітою він обрав роботу у пенітенціарній системі, ставши головним зв’язківцем та інженером Сумської виправної колонії №116.
Сім’я, консервація, п’яна вишня і мрії про майстерню
Познайомився з майбутньою дружиною Лідією після танців — просто провів її додому, і з того моменту вже не розлучались. Разом виховали двох дітей: доньку Лізу та сина Єгора.
— Хотіли кімнату для Лізи під художню майстерню. Вона малює і реставрує старовинні речі. А Єгор обрав кібербезпеку — зараз вчиться у Львівській політехніці, — розповідає Лідія.
У мирному житті Олександр не тільки працював і будував плани — він пік торти, закривав на зиму консервацію, виховував дітей, лагодив пральну машину, читав новини й цікавився технікою.
Хто, як не я
24 лютого 2022 року все змінило. У Сумах чули вибухи, ворожі танки сунули з півночі, фронт був надто близько.
І хоча Олександр мав офіційне право не мобілізуватися — інсулінозалежний діабет, інфаркт і два шунти — він вирішив: буде захищати рідне місто.
Мамо, а хто захистить моїх дітей? — сказав він своїй матері.
Перші тижні він, як і багато колег, працював у режимі партизанщини — блокпости, трофейна техніка, допомога армії. Потім прийшов до військкомату — і став командиром 3-ї стрілецької роти 15-го окремого мотопіхотного батальйону Суми 58-ї бригади.
— Він був без шкідливих звичок, щодня колов інсулін, але не жалівся, — згадує його заступник Олександр Юськов.
Фото: АрміяInform
В Олександра був псевдо Кадет. Він розробляв детальні карти укріплень, слідкував за дисципліною, допомагав новобранцям і навіть знаходив хвилини для риболовлі, якщо біля позицій був ставок.
Остання ніч і липи біля будинку
Ввечері 19 червня 2022 року він ще був вдома. Прогулювалися з дружиною Лідією алеєю з лип — вона пам’ятає той вечір до кожної миті.
Хотілося бути ніжною, сказати ще раз, як я його кохаю. Це було наше прощання, хоча ми тоді не знали, — каже вона.
Вранці — знову фронт. Обстріл поблизу Юнаківки. Російська артилерія накрила групу українських військових. Один з уламків перебив капітану артерію під коліном.
Він сам наклав турнікет, подав знак побратимам, але кров не зупинилася. Евакуація затрималась через новий обстріл. Через серцеві шунти та ліки, що розріджували кров, врятувати його не вдалося.
Пам’ять, яка живе
Олександр Масюк загинув у своїй формі, на своїй землі, серед своїх. На наступний день, 21 червня, мав дзвонити матері з привітаннями. Тепер вона слухає його голос лише у снах і на старих відео.
У Грузькому, його рідному селі, встановлено меморіал.
Фото: АрміяInform
Він нагороджений посмертно відзнакою Захисник України. Герой міста Суми.
Дружина Олександра розповідає, що їхні діти зараз мешкають у Львові. Донька Ліза на згадку про батька зробила собі татуювання з написом 4.5.0 — саме такою комбінацією цифр він позначав у повідомленнях, що з ним усе гаразд.
Вона намагається бути сильною — такою, якою він хотів її бачити. Сміється, згадуючи курйози, не хоче плакати на могилі.
Саша б не захотів бачити мене в розпачі. Я йому потрібна сильною — для дітей, для онуків, для того життя, яке він мріяв збудувати. Ми не встигли — розповідає дружина.
Коли зацвітає липа, Лідія відчуває, як стискається серце. Її аромат щоразу повертає до останнього вечора, проведеного з коханим — тихої прогулянки алеєю, розмов і відчуття спокою, яке тоді огортало.
З того часу липовий цвіт став для неї болючим нагадуванням про втрату.
Відвідуючи могилу чоловіка, Лідія намагається не плакати, а згадувати їхнє спільне життя — смішні, дотепні й теплі моменти, які залишилися як найдорожчий скарб.
Раніше ми розповідали історію Олексія, який створив сад троянд на честь пам’яті про загиблу дружину.
Головне фото: Армія.Inform, 148 ОАБр
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!