Одна поїздка маленького хлопчика у Київ змінила його життя назавжди. Тоді у шостому чи сьомому класі, сам вже й не пригадає, Дмитро Дозірчий вперше побачив парад військових у столиці, й відтоді його думки назавжди заполонила армія.
Сам чоловік родом з маленького селища, де військових ніколи не було видно, але, після побаченого у Києві, він вирішив остаточно, що хоче доєднатись до лав Збройних сил.
Я мав певне натхнення, коли бачив військових. Для мене це було щось вище, ніж звичайні спеціальності.
Однак не лише гарні події змушують робити важливі кроки на шляху своєї долі. Коли Дмитру було 16 років, розпочалась збройна агресія Росії проти України.
Тоді хлопець вирішив зробити свій внесок у боротьбу проти загарбників та пішов на навчання у Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.
Однак перед парубком постав непростий вибір. Він прагнув стати автомобілістом, але дану кафедру ліквідували, тому довелось шукати те, що більше буде до душі. Артилерія чи піхота його не дуже захоплювали, тому вибір упав на танкові війська. Тепер Дмитро ні про що не жалкує.
Танкісти — це своєрідна малесенька сім’я. Наш колектив менший, тому дружніший та згуртованіший.
Однак шлях до формування ідеального екіпажу зайняв чимало часу. Як командиру роти, Дмитру потрібно було сформувати саме ту спільноту навколо себе, що була б ідеальною для служби.
Це мало чимале значення, оскільки від кожної окремої людини в екіпажі танку залежить робота усієї команди. А якщо хтось не зацікавлений у тому, що робить, дії всіх інших зводяться на нівець.
У цьому, говорить Дмитро, і полягає проблема нашого ворога. І цього йому вже не вдасться виправити, оскільки такого єднання, як в українців, досить складно досягнути.
Зараз до складу роти входить 34 людини, всі вони — різного віку. Однак найдивовижніше те, що у підпорядкування Дмитра лише близько шести осіб, що молодші від нього. Всі інші — старші, але це аж ніяк не заважає дисципліні у команді.
Самому Дмитру всього 24 роки, і він намагається бути гідним командиром. Завжди підтримує побратимів, дослухається до думок підлеглих, але рішення приймає сам.
Тому й, можливо, йому вдалось так успішно вести бої на Херсонщині у перші дні повномасштабного вторгнення. Для нього досить дивно звучать закиди в інтернеті про те, що там майже не було боїв. Оскільки він вів найзапекліші з них.
Ще до 24 лютого Дмитро спостерігав певне загострення на полі бою, але сказати впевнено, що станеться повномасштабне вторгнення, було практично неможливо.
За цей час траплялось різне, як успіхи, так і невдачі. Іноді вдавалося навіть вести контрнаступальні дії чотирма танками та укопаними машинами. Якщо ворог наносив удар, то отримував ще більш нищівну відповідь.
Однак згодом, коли стало складно вести зіткнення у лобову, бої звелись до оборони та недопущення російських військ до Миколаєва та підступів до нього.
Саме за ведення запеклих боїв та зупинення наступу окупантів командир танкової роти 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка Дмитро у свої 24 роки й отримав найвищу державну нагороду Золота Зірка та звання Героя України.
Однак чимало героїчних вчинків кожного дня здійснюють й українські лікарі на передовій. Читай історію військової медикині, яка служить на фронті.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!