Війна безжально забирає найцінніше: близьких, друзів, дім, звичне щасливе життя.
Кожна історія українського військового — це свідчення неймовірної стійкості та глибокого болю.
Sestry зібрали розповіді трьох захисників, які діляться своїми втратами та незламною волею до боротьби за Україну.
Андрій: “Там, де горять дерева, був мій дім”
Андрій часто приходить на вершину Крейдяної скелі, звідки відкривається вид на десятки кілометрів.
Він мовчки курить, дивлячись на вузькі стовпчики чорного диму на обрії.
Десь там, за тими деревами, був мій дім, — каже він, вказуючи вдалечінь.
Андрій народився в Бахмуті — місті, яке до війни було сповнене енергії, квітів, гучних ресторанів та молоді.
Він згадує, як на День вишиванки площа вирувала від веселих людей, а на День Європейського Союзу молодь малювала на щоках прапори ЄС.
Друзі з Донецька приїжджали сюди на шашлики, на дніпровський пляж у Часовому Яру.
Ми смажили м’ясо й рибу на грилі, попиваючи Артемівське шампанське, — згадує Андрій.
Це вино було гордістю Бахмута, вироблялося унікальним класичним методом у підземних гіпсових тунелях.
Воно мало довгу історію, починаючи з алебастрового заводу 1899 року, і згодом перетворилося на відомі бренди Артемівське та Крим.
Цей успіх жорстоко обірвала війна.
Фото: Instagram
Під час битви за Бахмут солдати Вагнера розграбували винзавод.
— У них немає нічого святого. Крадуть, ґвалтують, бомблять церкви. Їхня мета — знищити нашу культуру, стерти історію, знищити нашу українську націю, — каже Андрій.
З початком повномасштабної війни Андрій, який раніше працював у продуктовому магазині, пішов добровольцем до армії.
Фото: Facebook
Після навчання його направили до П’ятої штурмової бригади, яка воювала, зокрема, за його рідне місто.
Він брав участь у визволенні села Кліщіївка, що менш ніж за десять кілометрів від його дому.
— Це було сюрреалістично — спостерігати, як місця, які я добре знаю, за один день перетворюються на руїни. Або замість того, щоб гуляти моїми улюбленими вуличками, я ховався, як щур, у підвалах, бо щоразу, коли я висовую голову з-під землі, хтось хоче мене вбити — ділиться Андрій.
На питання про можливість віддачі окупованих територій, Андрій відповідає твердо:
— Ніколи! Навіть якщо земля, на якій я народився, поглине мою кров. Знаєш, скільки моїх загинуло? Ось саме там? — він тремтячою рукою проводить у повітрі лінію вздовж обрію. Там, де горять дерева, була моя рідна хата. Там я поховав маму, там усі мої спогади. Як я можу від цього відмовитися? — каже Андрій.
Дмитро: могила матері по той бік російського кордону
Дитинство Дмитра пахло бузком і затхлим підвалом, де він ховався від п’яного батька.
Щоб відпочити від домашнього кошмару, мама щороку возила його на канікули до родичів, які жили за двадцять кілометрів — на іншому боці кордону.
— З дитинства я не пам’ятаю різниці між “ми — вони”. Фізично існував українсько-російський кордон, де нам ставили штамп у паспорті й впускали у світ, який для мене як для дитини нічим не відрізнявся від того, що я бачив у себе на подвір’ї, — згадує Дмитро.
Його мати народилася в російському селі поблизу кордону із Сумською областю, але залишилася в Україні після навчання в Сумах.
Фото: Facebook
Вони розмовляли російською, дивилися російські мультики, а в школі мали уроки російською.
Тоді все, що було з Росії, здавалося кращим, сучаснішим, цікавішим. Ніхто з нас тоді не міг подумати, що цей сусід, з яким у нас такі чудові відносини, може одного дня напасти на нас і почати вбивати, — каже Дмитро.
Мати Дмитра померла за два роки до вторгнення і була похована на родинному кладовищі в її рідному селі в Росії.
Він поклав на її могилу букет бузку, який саме зацвів, і часто приходив поговорити з нею. Тепер це неможливо.
Спочатку пандемія закрила кордони, а потім почалася повномасштабна війна.
Дмитро з сумом розповів, що востаннє бачився з мамою чотири роки тому.
Фото: Facebook
Він шкодує, що тоді не знав, яким буде майбутнє, інакше залишився б з нею довше. Дмитро дуже хотів би покласти квіти на її могилу, але не впевнений, що колись зможе це зробити.
За його словами, ті, хто служить у тому районі, повідомили, що все розбомблено, і, можливо, кладовище взагалі не вціліло.
Але навіть якщо воно збереглося, чоловік — військовий, і побоюється, що якщо не загине на війні, то, ймовірно, до кінця життя буде в чорному списку і не зможе перетнути кордон.
Адже якщо він спробує це зробити, то вже не повернеться — “зникне безвісти”.
Тарас: “Якщо ми покинемо наших хлопців, то перестанемо бути людьми”
Тарас неохоче згадує бойові дії, які називали Запорізьким контрнаступом, штурм Старомайорського.
Той бій не лише залишив глибокий слід у його психіці, а й забрав десятки його друзів. Декого з поранених досі не вдалося повернути додому.
Вони били по нас з усього і з усіх боків. У мене було враження, що це воєнний фільм зі спецефектами, — розповідає Тарас.
Він згадує жахливу спеку, коли вони відступали з позицій. Повсюди були розірвані на шматки тіла, він спотикався об шоломи та зброю.
Фото: Facebook
Навколо валялися уламки, лунали крики. Вони не мали можливості забрати поранених із собою, і він знав, що без їхньої допомоги ті не виживуть.
Командування вважало повернення за тілами загиблих самогубством, тому два дні не погоджувалося на це.
Тарас навіть думав про спротив і самовільне залишення підрозділу, аби тільки знайти побратимів на розбитій землі.
Вони спостерігали за полем бою з дрона і не могли порахувати всіх загиблих. Думка про те, що він залишив там своїх побратимів, не давала Тарасу спокою.
Коли артилерійський вогонь нарешті припинився і вони повернулися, щоб забрати полеглих, було важко розпізнати, що було залишками тіл, а що уламками.
Тарас із болем згадує нестерпний запах тіл, що пролежали на спеці три дні.
Він розповів, що їм дозволяли забирати лише те, що можна було впізнати як тіло. Тарас переконаний, що кількість загиблих там хлопців неможливо порахувати.
За його словами, держава називає їх “зниклими безвісти”, але він та його побратими знають, що вони мертві.
Фото: Facebook
Тарас на власні очі бачив, як Сашка розірвало осколком навпіл, але оскільки його тіла немає, це ускладнює визнання його смерті.
Він наголошує на важливості повернення кожного загиблого, адже родини не можуть гідно поховати своїх близьких і попрощатися з ними, не отримуючи при цьому жодної підтримки від держави.
Він переконаний, що якщо окуповані території віддати Росії, ці бійці ніколи не повернуться додому. Саме тому, за його словами, Україна не може поступитися цими землями — заради них і для них.
Він вважає, що необхідно знайти кожного бійця, щоб матері, дружини та доньки могли поховати їх на цвинтарі.
Він підкреслює, що не можна покидати ці тіла й вдавати, що ці люди зникли безвісти, коли відомо, що їхні останки лежать на цих полях.
Фото: Facebook
Якщо ми їх покинемо, ми можемо перестати називати себе людьми, — додав він.
Ці історії — це лише крапля в морі трагедій, які принесла війна.
Але вони демонструють неймовірну силу духу українських військових, їхню відданість і пам’ять про тих, хто поклав життя за свободу.
Раніше ми вже розповідали історію військовополоненого з Івано-Франківщини, який наразі перебуває в колонії Чечні. Прочитай наш матеріал, щоб дізнатися про його боротьбу та незламну надію на повернення додому.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!