У 53 роки, з пораненням руки та постійним болем у коліні, боєць Василь Васюта щодня долає десятки кілометрів уже не фронтом, а лісом. Ще 10 років тому він пішов добровольцем у ЗСУ, а зараз намагається звикнути до цивільного життя.
— Було трохи дивно, що, маючи дев’ятьох дітей, серед яких два малюки, він наважився піти у військо, — пригадала донька Вікторія.
Історією лісника та колишнього військового поділилася Українська правда.
Залізничник, доброволець, батько військових
Василь Васюта на псевдо Лєший родом із Черневого — села, яке від польського кордону відділяє кілька хвилин їзди. У 2015-му, коли в новинах показали бої за Дебальцеве, Василь, ще працюючи на залізниці, кинув все й записався добровольцем у ЗСУ.
Всередині наче щось закипіло.
Тоді в нього вже було дев’ятеро дітей. У хаті бігали двоє найменших, а донька просила лишитися вдома. Але він пішов. Бо не йти — для нього було б зрадою.
У військо також потрапили і його троє синів: Іван, Мар’ян і Дмитро. Молодшенький Дмитро загинув у перші дні повномасштабного вторгнення. Його тіло шукали майже місяць та й впізнали лише за татуюванням.
Тяжко. Дуже
У розмові про своїх дітей Василь говорить: “Тяжко. Дуже”. А потім довго мовчить.
Коли в бою загинув Дмитро, Василь воював на Луганщині. Поранений, із бинтом на руці, посіченим уламками обличчям та сивиною в бороді. Саме таким його зафіксував на фото воєнний кореспондент Анатолій Степанов.
Світлини облетіли ЗМІ: Лєший курить цигарку, але в його очах — порожнеча.
— Після смерті сина я казав: “Звільняйтеся, діти, хватить вже воювати”. Іван прислухався. Мар’ян — ні.
Я вже звільнявся двічі. Але це як прісноводного дельфіна викинути в океан, — пояснив Мар’ян.
Схід України для нього давно став домом. Він бачив Мар’їнку, Попасну, Макарів, Соледар. Пройшов через Сонцепьок, дістав контузію. Але досі в строю.
Ліс — це спокій
Сьогодні Василь Васюта — лісник. У тій самій прикордонній смузі, де колись його мали забрати до Чехословаччини, а потім у Сибір. Ліс — це те, що дає йому спокій. Хоча думки й не відпускають.
Василь іде до лісу з тормозком (перекусом), який збирає для нього дружина. Канапка, чай у термосі. І тиша, яку розриває тільки хрускіт гілок під ногами.
Інколи сядеш, закуриш, і хлопців згадуєш.
День у Васюти — це 20 кілометрів між деревами. Без зброї, бронежилета і шолома. Але з тягарем у серці. У нього своя війна — з тишею, із втратою, з безсиллям. Зі спробою зрозуміти: чому на нуль їдуть сини лісників і трактористів, а не чиновників і прокурорів?
— Чому у нас ловлять по селах простих хлопців, а здорових бичків скрізь не чіпають?
Попри все, Василь не втратив почуття гумору. Він жартує з чоловіками в селі: “Беріть лопати, робіть криївки, я вам дам дерево — будете чатувати, жінки їжу носитимуть!”. Бо без жартів не вижити.
Але в будні він серйозний. З лісом говорить без слів. Його серце залишилось на Сході. А душа — з дітьми.
Також читай історію Сашка, який повернувся до війська після СЗЧ.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!