Забіг додому, бачу кров на стінах і підлозі: історія бізнесмена з Маріуполя, який відродив справу у Дніпрі

Маріупольці через війну Росії втратили все, що мали у рідному місті. Одним із таких є Микита Леуцький, який в місті мав свою кав’ярню. Він любив свій Маріуполь, любив свою родину, життя та власну справу. Війна забрала у нього звичне мирне існування.

Але переїхавши до Дніпра, доля дала йому другий шанс, яким він скористався. Шкода, що задля цього довелося пройти справжнє пекло.

Історію молодого бізнесмена розповіла журналістка УП.Життя Вікторія Ярижко.

Перші бомбардування та галюцинації

Микита працювати почав ще у 19 років. Зізнається: завдяки наполегливості він із партнерами уже мав кав’ярню та бар. Все було чудово до 24 лютого, коли Росія великою війною пішла проти України та її народу. Перший снаряд того ранку влучив прямісінько в будинок навпроти його кав’ярні. 

Працівники, їхні родичі та звичайні люди перші кілька днів ночували у підвалі саме тієї кав’ярні. І з кожним днем їх ставало все більше. 

До нас постійно приходили різні незнайомі з небезпечних районів Маріуполя, сподіваючись на “зелений коридор”, якого не існувало. Вони прямували до центру міста, де їх розвертали, та вертатися було вже нікуди, — пригадує Микита.

Але маріупольці вірили, що все це ненадовго. Першим дзвіночком стало те, що після чергового удару у місті зникло електропостачання на дві доби. Згодом після відновлення росіяни завдали удару по критичній інфраструктурі — і світло зникло уже назавжди. 

— Сидячи у підвалі, ми всі чекали кінця. Бо зникло все: газ, світло, зв’язок. А над нами була авіація.

Після чергового удару вікна у його кав’ярні вибило, і стінами почав гуляти мороз, який проймав до кісток. До того ж всі боялися, аби до будівлі не зайшов хтось сторонній, тож придумали нічне чергування на вході. 

УП.Життя

Микита чергував з 23 до 3 години. Він пригадує, як сидів на сходах до підвалу: вікна завісили простирадлами та чим ще було під руками, але це не рятувало.

Куртки ніхто навіть не знімав, бо захворіти у таких умовах означало померти — без ліків, тепла та води.

Найсміливіші та найвитриваліші ходили по воду: єдині кросівки мокли та покривалися льодом, а пальці від морозу не могли розігнутися. Аби закип’ятити воду, доводилося рубати дрова просто неба, коли над головою гудуть літаки. 

Від постійного недосипу Микита почав бачити галюцинації, і це лякало. 

Ти дивишся у пітьмі на обличчя товариша — а перед тобою сидить старий чоловік. Струшуєш головою і потім розумієш, що ввижається. Так повторюється майже щоночі.

Водночас до усіх бід, в укритті швидко закінчувалися продукти. Доводилося видавати третину звичної порції, бо ніхто з собою нічого не брав у надії, що відкриють “зелений коридор”. Чоловік згадує, що якось його товариш приніс до сховища пів палки ковбаси — для людей це було справжньою насолодою.

У такій атмосфері люди в підвалі навіть встигли поріднитися, ставали друзями, розповідали всілякі історії з дитинства та попереднього, мирного життя. Люди могли навіть вчитися чомусь новому: грали на гітарі, парирували у шахах — і це за умови, що в підвальному приміщенні на 45 квадратів перебувало 35 осіб.

Читати на тему

Сховище горить, а на вулиці обстріл: історії маріупольців, яким вдалось врятуватися після трагедії в Драмтеатрі

На ще звичний для маріупольців вигляд театру. Проте тепер усе змінилось, особливо після 16 березня, коли у Драмтеатр прилетіла російська ракета.

Евакуація з пекла

На 21 день війни до укриття прийшов батько Микити, який також жив у Маріуполі. Повідомив, що їхньої домівки більше немає — росіяни обстріляли будинок. Всі вирішили вибиратися з міста.

— Сідаючи до машини, тато сказав мені: Як приїдемо додому, не лякайся — у будинку два трупи.

Перше моє питання: Мама жива? Відповіддю було “так”, і ми поїхали.

Дорогою додому росіяни обстріляли авто, на якому їхали Микита з батьком. Вони дивом вижили та виїхали, але услід ще чули автоматну чергу. 

Коли вони дісталися будинку батьків, Микита раптом прозрів: все місто було зруйноване. 

— Дім друзів родини зруйновано, як і сотні навколо. Все горить, електричні стовпи та дерева лежать на дорозі, догорають автомобілі та будинки, всюди дроти та військова техніка. Забігши додому, я бачу кров на стінах і підлозі. 

У підвалі того будинку хлопець побачив свою маму — живу та здорову. Так він дізнався, що у будинок влучило кілька снарядів, які вбили молоду матір з дитиною. 

Врятувати намагалися якнайбільше дітей: у звичайний Ланос людей влізло дуже багато. Замотали вікна плівкою — і рушили. Пощастило родині Микити знайти прихисток у Дніпрі, де хлопець одразу пішов волонтерити: готував їжу для таких же переселенців, як і він сам. Волонтерським центром слугував ресторан, який не працював від початку війни. 

— Одного разу за вечерею там ми познайомилися з людиною — він був військовим. Ми розповіли йому свою історію: як мали свої кав’ярні в Маріуполі і як втратили їх, залишились без копійки в кишені. Вислухавши нас, цей чоловік підвівся та сказав: “Працюйте тут!”. Виявилося, це був власник ресторану, — розповідає Микита.

УП.Життя

Так і сталося: Микита Леуцький з командою почали розвивати піцерію у Дніпрі. Допомагають ЗСУ та чекають на перемогу над росіянами, які так нахабно вкрали у них звичне життя.

Кожного з нас війна всередині розірвала на мільйони шматочків. Проте не можна здаватися, потрібно йти вперед! Тож підтримуймо одне одного і чекаємо на перемогу!

Головне фото: УП.Життя

Схожа історія й у сім’ї, що пройшла Донецький аеропорт та Азовсталь, а зараз відкрила бізнес у Львові: читай їхню історію у нашому матеріалі.

Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!