Ніби побула у самого диявола в полоні — історія парамедикині, яка змінила не одну російську колонію

Росія порушує всі міжнародні права та конвенції. Загарбники знущаються з українських жінок та чоловіків у полоні. Щоразу після обміну ми чуємо дедалі жахливіші історії про російський полон.

17 жовтня відбувся черговий обмін військовополоненими, й Україна повернула 108 жінок. Серед них була Ірина Стогній. Вона родом із села Крищинці, що на Вінниччині. 

Приєдналася до армії жінка ще у 2015 році. Згодом пройшла навчання за стандартами НАТО і стала старшою бойовою медикинею роти. На війні вона зустріла кохання й одружилася з чоловіком на передовій у 2017 році. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії, Ірина рятувала поранених у Маріуполі. 14 квітня Ірина разом з побратимами потрапила в полон. Про жахіття, які вона пережила, розповіла для Вінниця.info.

Ірина зізнається: прощалася з життям, коли потрапила в полон. Жінку постійно переводили з колонії в колонію, тому вона об’їздила майже пів Росії. Вона згадує, що однієї ночі їх привезли в Оленівку. Там жінок годували тричі на день, а чоловікам їсти давали лише один раз.

Колонія в Ростові

За чотири тижні Ірина опинилася в Таганрозі Ростовської області. 

— Там уже було просто пекло. Можна сказати, що я ніби побула у самого диявола в полоні. Мене допитували. Через те, що я старша парамедикиня, вони думали, що ми знущалися з їхніх полонених, — розповідає вона.

У Таганрозі полонених кидали на землю та били ногами. Коли ті просили про медичну допомогу, давали пігулку, а за годину поверталися і били ще сильніше. А поранених росіяни могли добивати.

Знущалися, пальці в рани сунули. У кого відірвана кінцівка була, катували. І дівчат… О Боже, важко сказати… У них катівня була… Підвішували, кип’ятком обливали, усе було… — згадує ті жахіття парамедикиня.

Їжа у колонії була жахлива, чай був схожий більше на зафарбовану воду. На вечерю давали щодня рибу або рибні котлети. Засобів гігієни не було. Могли дати маленький рулон туалетного паперу на чотирьох осіб.

Читати на тему

Від болю кричали усі: начальник патрульної поліції Маріуполя Михайло Вершинін відверто про полон і дорогу додому

Звільнений військовополонений Михайло Вершинін розповів про дорогу додому з російського полону.

Колонія у Валуйках

Потім Ірину перевезли у місто Валуйки Бєлгородської області. Вона зазначає, що там ставлення до них було трішки краще.

— Краще годували, але морально вбивали. Розповідали, що Україні ми не потрібні. Нам включали пропагандистські новини на 20 хвилин і показували, що Україна захоплена, що уже немає тих і тих областей, що їхнє все, — ділиться військова.

У Валуйках їм дозволяли виходити на вулицю на півгодини й навіть проводили медичну діагностику — брали аналізи крові, сечі й робили флюорографію.

Проте під дулом автомата змушували зніматися в пропагандистських роликах і казати прописаний росіянами текст. 

Перед тим як знімати, вони проводять серйозну бесіду — б’ють по легенях, ребрах, нирках та ногах, а знімають по груди, де не видно цих побоїв, — згадує Ірина.

Усе, що не давало їй опустити руки, це бажання повернутися до рідних в Україну. 

Читати на тему

Книга прирівнювалась до цигарки чи буханки хліба: морпіх Михайло Діанов про будні полону та життя на Азовсталі

Михайло разом із побратимами потрапив в Оленівку, яку впевнено називає справжнім концтабором. Харчування комбікормом та допити зробили свій вклад у підірване здоров’я чоловіка.

Колонія в Курській області

У Курській області полонених почали годувати ще краще, давали навіть наваристі супи та м’ясо. Вони пробули там місяць. Потім їх змушували прийняти російське громадянство. Сім осіб це зробили, але вони не потрапили на обмін. Їх надалі возять із колонію в колонію. 

— Там змушували постійно співати їхні пісні й вчити вірші.

О шостій ранку ми прокидалися під їхній гімн, змушували співати його, бувало аж по 15 разів.

Потім — зарядка, сніданок і перевірка. Далі читали лекції про нацизм. О десятій ранку знову зарядка — змушували по 200 разів присідати і 100 разів віджиматися. Потім обід, книги читали й переказували. О десятій вечора — відбій, — розповідає про щоденний розклад у колонії жінка.

Згодом вона знову потрапила у Таганрог.

Про обмін

На літак полонених посадили, зав’язавши очі та вуха. Спершу направляли до Севастополя, потім був Мелітополь, і у Василівці відбувся обмін.

Ми до останнього не вірили. Але коли побачили білий прапор, зрозуміли — їдемо додому, — згадує Ірина.

Зараз парамедикиня найбільше хоче привести до ладу своє здоров’я та бути зі своєю мамою, адже в неї рак. Ірина не забуває про свого чоловіка, який теж у полоні. Робить усе, щоб він потрапив на обмін. Вона твердить: готова знову стати в стрій за потреби, але поки хоче приділити час матері.

Багато українців ще перебувають у полоні, Україна робить усе, щоб їх повернути. Раніше ми розповідали історію Катерини Асланової, батько та наречений якої досі у полоні.

Фото: Вінниця.info

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!