Книга прирівнювалась до цигарки чи буханки хліба: морпіх Михайло Діанов про будні полону та життя на Азовсталі

Книга в Оленівці була одним з предметів розкоші. Вона прирівнювалась до однієї цигарки чи цілої буханки хліба. Звільнений з російського полону морпіх старший сержант Михайло Діанов розповів це для медіапроекту Front 18.

Часу для читання було всього два дні. Військовий говорить, що зміг отримати першу книгу за запальничку. Читав, як не дивно, тоді Ремарка, але говорить, що не сподобалось.

Бо Три товариші аж ніяк не в’язались із картинкою, яку він бачив щодня. Більше Михайлу імпонувала книга На Західному фронті без змін, прочитана трохи раніше. Вона була ніби з окопів.

Сам морпіх потрапив на поле бою ще у 2015 році. Тож до подій в Маріуполі вже мав значний досвід за плечима. Однак новітнє озброєння, яке тепер використовують українські захисники, бачив хіба по телевізору.

24 лютого чоловік зустрів на околицях міста. А поранення отримав вже у самому Маріуполі. Прилетіло тоді не лише в руку, яку закарбував на відомій світлині Дмитро Козацький, але й в ногу. Тому до госпіталя, який ще на той час функціонував, Михайла на носилках несла Тайра.

Як я вижив? В мене не поцілили, — розповідає військовий для марафону Єдині новини.

Медик зміг тоді поставити спеціальний апарат, що фіксував скалічену руку. На нозі був гіпс. Та навіть ці складнощі не зупиняли Михайла, коли він вже потрапив на Азовсталь. Намагався певний час виходити наверх для оборони.

Проте, говорить, щойно Сергій Волинський дізнався, що він в такому стані кудись ходить, то одразу відчитав та не дозволив більше виходити. Тому Михайло почав шукати нові для себе заняття, які б приносили іншим користь.

Читати на тему

Його не впізнають, він дуже схуд та сильно змінився! Сестра Сергія Волинського про повернення брата з полону

Про повернення Волини з полону розповіла його сестра.

Найчастіше ходив збирати дрова, щоб було чим топити. Однак траплялись унікальні випадки, коли вдавалось десь знайти електрогенератори, які давали змогу зберігати уламки цивілізації в оточенні.

Та найбільше Михайлу не подобались авіаудари. Говорить, що це не були якісь звичайні вибухи, це було фактично бомбардування безупину.

Очікується масований авіаудар і все — ти стаєш між якимись суперперекриттями. Це не летить винищувач чи штурмовик – і кинув там бомбу, це летить ескадрилья бомбардувальників.

Щоб зберегти своє життя, Михайло, як і інші оборонці Азовсталі, повинен був скласти зброю та здатись у полон ворогу. Однак сам чоловік впевнено говорить, що це було лише виконання наказу.

Ми не здавались у полон, а виконували наказ президента.

Чоловік разом із побратимами потрапив в Оленівку, яку впевнено називає справжнім концтабором. Михайло згадує, що харчування було відповідним. На сніданок та вечерю був комбікорм. А ось в обід давали щі, де плавала лише квашена капуста. Щастям було віднайти у цій суміші щось подібне на картоплю. Що ж стосується хліба, то його щоденна порція виглядала як половина шоколадного батончика.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Орест (@kztsky)

Щоб не мріяти про улюблені солодощі, Михайло зберігав увесь комбікорм. який отримував за день, щоб з’їсти його перед сном. Це було необхідно, щоб спокійно заплющити очі та не бачити еклери чи варене згущене молоко.

Чоловік і сам дивується, що лише їжа йому ввижалась і більше нічого. Ні сім’я, ні ситуація на фронті тоді так не хвилювала уяву, як звичайна їжа.

Однак ще одна річ, яка не давала спокійно спати Михайлу, була, звісно, його рука. Вона боліла, з неї витікав гній. А ще там довгий час стояла металева конструкція, яку ніхто не поспішав витягати.

Читати на тему

Медик сказав, я не маю права померти: інтерв’ю з морпіхом із Маріуполя, який пережив постріл з танка та російський полон

“Коли я впав, то не знав, чи живий я, чи ні. Не міг розплющити очі, не знав, що відбувається. Навколо лише темрява”, — ділиться своїми спогадами військовий.

Лише у серпні вдалось випросити, щоб її витягнули. Цей апарат зовнішньої фіксації знімали без наркозу та спеціального обладнання. Були лише ржаві плоскогубці та набір ключів для машин.

Сказали: “Ти ж морпіх, давай, терпи”. Один тримав за плече, а другий знімав мені апарат. Терпів, де я мав дітися. Рука була пошкоджена капітально, я гнив повністю.

Через це у його кістці тепер не вистачає чотири сантиметри. Після звільнення Михайло сам зробив ортез для своєї понівеченої кінцівки та не дозволяє лікарям щось змінити.

Друге легендарне фото Михайла зробили якраз після його звільнення. Проте шлях до нього був значно довшим, ніж до попереднього. У той день морпіха та його побратимів зібрали на вулиці. Сказали взяти із собою усі речі.

Фото: Служба Безпеки України

Чоловік спочатку думав, що знову повезуть на допити. Проте їх протримали навколішки близько п’яти годин, після чого почали перемотувати очі скотчем. Перед цим сказали натягнути шапки чи капюшони.

У Михайла не була ані першого, ані другого. Тому на очі йому спочатку поклали чорний целофан, який у дорозі з’їхав та пошкодив йому обличчя. Ще один фактор, який сильно вплинув на зовнішній вигляд оборонця — це удар наглядача прикладом по голові.

Це сталось ще на першому етапі підготовки до обміну. Михайло просто неправильно сидів. Звісно, це лише на суб’єктивну думку наглядача.

Читати на тему

Обняла животик і кажу: “Манюня, ми вдома!” — Мар’яна Мамонова про пологи та полон у росіян

Історія Мар’яни Мамонової, яку вагітною забрали у російський полон.

А потім був довгий шлях до Таганрога, після літаком до Білорусі, а вже наприкінці захисників посадили у комфортабельні автобуси. Михайло каже, що лише тоді почав здогадуватись, що, можливо, їде на обмін.

Зняли скотч лише в Україні. Він усвідомив це, коли автобус зупинився, хтось увійшов всередину і сказав: “Хлопці, Слава Україні!”

Був український прапор. Хотів заплакати, але сліз не було.

Тепер Михайло проходить реабілітацію та сподівається, що вже українські лікарі зможуть відновити його руку. А після цього він повернеться до улюбленої справи — музики, якою займався ще у Тернополі до війни. Крім того, чоловік мріє відкрити власну майстерню по металу та зустрітись зі своїм кумиром, який теж працює у цій галузі.

Деякі маленькі прагнення вже здійснились. Михайло дуже хотів пройтись Києвом та купити собі якусь дрібничку. Нарешті він вдома та може це вільно зробити.

Разом з українськими військовими 22 вересня вдалося звільнити з неволі й іноземців, які стали на захист України. Читай історію британського парамедика про російський полон.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!