Лікарі, як і військові, завжди на передовій. Їм доводиться рятувати, реанімувати, підтримувати кожного, хто цього потребує. У вирішальні моменти життя вони стають для когось богом.
Але медики теж люди, які мають свої тривоги, переживання за близьких та люту ненависть до російських окупантів. Анестезіолог з міста Роздільна на Одещині Іван Черненко розповів, що він відчув, коли дізнався про війну, та чим живуть зараз лікарі.
24 лютого Іван прокинувся, як завжди, о 5:30. Кава, бутерброди, новинна стрічка — нічого незвичайного. Проте стривай… Почалася війна!
Відкриває вікно — тихо. Ні, цього не може бути.
Дзвінок. Друг-лікар, який живе в іншому районі, говорить у слухавку: “Уявляєш, я прокинувся від вибухової хвилі. З лікарні повідомили, що везуть поранених. Екстрений виклик”.
Ще п’ять хвилин тому Іван сонно протирав очі й намагався намацати будильник біля ліжка, а тепер уже зібрав кількаденний запас одягу та міцно обійняв кохану дружину, як в останнє, не знаючи, що буде завтра.
Фото: Unsplash
Обстріляна о 5 ранку Одеса панікувала. Вокзал був забитий людьми, які намагалися виїхати з міста на електричках. У село, до родичів, додому, хоч куди-небудь.
Іван побачив перші колони українських військових. Невже це правда?
Черги біля банкоматів і магазинів росли на очах. Це нова реальність, на яку всі дивились розгублено.
У лікарні напруга і збудженість. Реанімація забита “цивільними” — пацієнтами з інсультами, інфарктами, онкологією.
Фото: Іван Черненко / Facebook
Відтепер Іван, як і кожен українець, реагує на найменший звук, постійно виглядає у вікно та гортає новинну стрічку. Обстріли, війська, Київ, Харків, Херсон. Колони російських військ, загарбницьке вторгнення в Україну.
Замість того, щоб підкорювати космос, ми змушені відстоювати свою свободу та доводити, що варті гідного життя. Знову і знову.
Тисячі вбитих ворожих солдат. Це їжа, яку з мовчазної згоди російського суспільства, подають тирану на сніданок, обід та вечерю.
На наступний день друг-лікар пише, що до них привезли багато поранених, є загиблі.
І тут мене накрило. Сльози, хочеться ридати. Усвідомлюю, як сильно я боюсь втратити дорогих мені людей. Хочеться обійняти їх всіх.
Нерви, які натягувалися добу, здають. Ні, ми не прощатимемось з рідними, ніби це в останнє! Ми будемо боротися та жити. Російські мерзотники ще пошкодують, що перетнули наш кордон та нахабно вдерлися в наші мирні домівки.
Злива емоцій змінюється жагою до конкретних дій. Починається злива волонтерських ідей та зібраних коштів.
Ліки, бинти, антисептики, інструменти, консерви, хліб. Іван пише допис у соцмережі для збору пару тисяч гривень, а натомість отримує 53 тисячі.
Війна зробила неможливе — консолідувала українців, зібрала в один кулак, об’єднала як ніколи.
Люди вишикуються в черги до військкоматів, волонтерських пунктів, тероборони. Цю націю не перемогти.
Іван проводить навчання з першої допомоги, вчить рятувати життя, використовуючи підручні матеріали.
Через кілька днів від страху не лишається і сліду. Лише впевненість у перемозі. Усе буде Україна. А як інакше? Іншого не може бути.
Ми переможемо, ми вже перемогли. Тому що отримали можливість почати все з чистого аркуша, а головне — без братських народів та ілюзій з цього приводу.
Переломний момент для української нації та всієї Європи вже наступив. Тримаймося, друзі, і веселка обов’язково з’явиться в небі та душі.
Історія Ентоні Вокера — добровольця з Канади приголомшує. Маючи жінку та трьох дітей, 29-річний хлопець ще кілька тижнів тому був студентом університету та коміком, а сьогодні він уже на українсько-польському кордоні та їде воювати за Україну. Читай його шлях.