Відкривали воду в крані, щоб не чути крик: історія подружжя, яке пережило два місяці полону у Херсоні

Ім’я та прізвище героя історії змінено. Ми часто пишемо ці слова про тих, чия розповідь вражає відвертістю та шокуючою реальністю окупації. Ці герої навіть у безпеці, залишивши усі жахи позаду, бояться за своє життя та життя своїх рідних.

Такою стала й історію Ігора та Ірини, яким вдалось виїхати з тимчасово окупованого Херсону. Та перед цим щасливим ковтком свободи були довгі дні у неволі за ґратами російських катівень, що розгорнулись практично на всіх захоплених територіях.

Ігор провів у одній з таких близько двох місяців після того, як за ним цілеспрямовано прийшли окупанти. Його дружина переконана — на Ігоря загарбникам хтось вказав.

На нашому будинку немає номера, до речі, і в сусіда немає. Поряд стоять два будинки, які під забудову. Там ніхто не живе. Там порожньо. Тому вони знали, що це саме наш будинок.

Чоловік розповідає, що окупанти знали повний перелік організацій, до яких він був причетний. А ось червоно-чорний прапор та один документ, який здався загарбникам підозрілим, лише підтвердили проукраїнські погляди Ігоря.

Звісно, окупанти почали звинувачувати чоловіка у тому, що він нібито нацист чи фашист. Навіть розповіли йому, що начебто спіймали якогось парубка у місті зі свастикою. Проте Ігор запевняв, що в Україні такого не підтримують, а тому їхні звинувачення та підозри безпідставні.

Спершу у загарбників було заведено катувати “новеньких” струмом та допитувати. Робили це доти, поки людина у чомусь не зізнається або не назве чиєсь ім’я. Тоді у них була намічена наступна ціль, яку вони й розшукували.

Unsplash

Ігор підозрює, що так його і вирахували — через катування когось зі знайомих. Проте коли справа дійшла до нього, то навіть під струмом чоловік намагався не називати імен — знав, до чого це може призвести. Крім того, більшість його знайомих на той час вже поїхала з міста.

Та що б він не сказав, як і будь-який інший в’язень, окупанти не поспішали вірити кожному слову, яке вилітало з уст полонених. Найулюбленішою фразою катів була нецензурна, яку трактувати можна як “брешеш”.

Намагалися відкривати воду в крані, щоб не чути крик, — розповідає Ігор про постійні крики тих, кого допитували.

Між допитами усі перебували у камерах. Оскільки загарбники привозили людей більше, ніж могла вмістити в’язниця, то і місця у приміщеннях не вистачало. Так Ігор першу свою ніч у неволі провів просто на підлозі. Його співкамерникам пощастило трохи більше — дехто зміг влаштуватись на ліжку без матраца.

Всі спали на голих нарах без матраців. У всіх облазила шкіра на спині та стегнах. Світло на ніч не вимикали, горіло цілодобово.

Пізніше чоловіка перевели в іншу камеру, але від того легше не стало. Попри те, що там були матраци, разом із ними й була постійна вогкість. Усе навколо було мокрим, а дихати було практично неможливо.

Unsplash

Про санітарію теж було й годі мріяти. Навіть коли дружина Ігоря дізналась дивом про його місцеперебування та намагалась передати йому засоби гігієни, вони часто не доходили до адресата.

Кусачки для нігтів ув’язнені практично випросили, оскільки у камері панувала повна антисанітарія. Почистити зуби, вмитись чи підстригти нігті — це були майже елементи розкішного життя, що було недоступне полоненим.

Медичну допомогу люди у камерах надавали одне одному самі, оскільки будівля вважалась засекреченою — офіційно і її не існувало, і ув’язнених у ній теж. Тож доводилось вигадувати, як допомогти тим, хто повернувся з тортур.

Ми дізналися, що йод дуже гарна річ. Він розсмоктує гематоми, взагалі універсальний. Там ще була мазь Вишневського. Теж крута річ. Ніяких бинтів не було.

Ще один засіб: мочили ганчірку і прикладали людині, щоб легше було.

Так само доводилось знаходити способи, щоб не голодувати. Годували окупанти один раз на день пересоленою кашею. В’язні, щоб прожити один день, мусили ділити цю порцію на два прийоми — вранці та ввечері.

Читати на тему

Били, катували, погрожували автоматом — як росіяни знущалися з жителів Михайлівки на Херсонщині

Жителі Михайлівки розповіли, як прожили півроку в окупації.

На більше розтягнути було просто неможливо та й невідомо було, скільки їм ще сидіти за ґратами. Траплялось так, що могли потримати тиждень, дізнатись усе, що потрібно, та відпустити. А бувало, що могли тримати й по 80 днів.

Найбільше часу у неволі пробув чоловік, який лишився у камері, коли Ігоря відпустили, він сидів там вже 120 днів. Його подальша доля невідома. Та зазвичай, коли люди виходили на свободу, то намагались передати усю інформацію для рідних тих, хто лишився у тому чотиристінному пеклі.

Ірина теж намагалась вивідати хоч якусь інформацію про свого чоловіка. Одразу, як Ігоря забрали, вона почала шукати його. Хтось зі знайомих порадив звернутись до так званої “військової комендатури”.

Туди потрібно було регулярно ходити та питатись про свою рідну людину, попри те, що зазвичай там нічого не казали. Найкращим варіантом відповіді було те, що слідство триває. Це означало, що людина ще жива.

Unsplash

Пізніше до Ірини потрапила звістка від чоловіка про те, де він знаходиться. Тоді жінка змогла почати збирати пакунки, щоб у коханого були хоча б якісь засоби для існування. Коли дізналась, що більша частина не доходить, то почала складати ще більше, щоб хоч щось потрапило полоненим.

Того останнього вечора вона теж намагалась зібрати чергову посилку. Проте все падало з рук. Коли подзвонила знайома волонтерка, то Ірина боялась, що вже сталось найгірше. Проте, коли вийшла назустріч знайомій, то побачила коханого. Він стояв у тому ж одязі, в якому його забрали. Втомлений та змарнілий, а ще трохи засмучений, що трирічний син не міг його впізнати.

Та він був щасливий бачити свою сім’ю, навіть встиг десь придбати квіти, цукерки для коханої та м’яку іграшку для сина. Після цього родина змогла виїхати з окупації, але досі їх мучать спогади. Тому подружжя мріє, щоб якомога швидше звільнили їхнє рідне місто та інші тимчасово окуповані території.

Звісно, найбільше хочеться, щоб звільнили швидше Херсон. Побачити рідну хату, рідних людей.

Чимало довелось пережити й Альфаду та Ельмірі Галімовим. Росія гнітить уже три покоління в їхній родині. Читай історію кримськотатарського подружжя, яке вкотре починає життя заново.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!