Сходи в кіно! Так, отак просто виділи собі дві години, і ти зможеш прийняти практично всі етапи невідворотності подій життя. Трохи посміятись, трохи поплакати, а, може, і не трохи.
Я третину кіносеансу не стримувала сліз та емоцій. Вийшовши з кіно, десь півгодини стояла в ступорі біля автівки та думала, як сісти за кермо.
Ступор пройшов, біль прожитий, прийнято рішення жити далі та поділитись враженнями від стрічки Я працюю на цвинтарі, яку я обов’язково передивлюсь.
Я працюю на цвинтарі — фільм режисера Олексія Тараненка і сценариста Павла “Паштета” Белянського. Той самий Паштет, який відомий блогер, той самий Павло Белянський, який написав і видав уже декілька книжок.
Власне, Я працюю на цвинтарі, за якою знятий фільм, і про яку розповім далі. Бабуся помирати не любила, Стоматолог зібрався до шлюбу.
35-річний Саша — головний герой — покинув професію архітектора і протягом останніх двох років працює на цвинтарі, приймає замовлення на виготовлення пам’ятників.
Кожного дня чує десятки історій болю та трагедій, ставиться до цього скептично і навіть саркастично. Його ж життя — це певна пародія нормальності.
Саша має розпорядок дня, якого намагається дотримуватись і кожного ранку шукає причину, щоб прокидатись і працювати. Він не спілкується з колишньою дружиною і відгороджується від спілкування з 14-річною дочкою.
Чому? Хороше питання і його особиста драма, бо відповідь на це ЧОМУ — причина його роботи на цвинтарі та “переховування” від повноцінного життя.
Фото: IMDb
Фільм знімали у Києві на трьох кладовищах: Лісовому, Байковому та Берковецькому. Декілька сцен відзняли на сільському цвинтарі в Юрівці, але у фінальній версії фільму їх немає.
Мене зачепили деталі та урбаністика столиці. Метушливість міста і водночас спокій та усамітнення, коли залишається декілька хвилин до початку робочого дня.
Є чудові кадри заходу сонця, туманної міської осені, кінчики пальців навіть мерзнуть від того. Може, і в кінотеатрі було прохолодно, але не факт.
Є сцена, де головний герой Саша (актор Віталій Салій), оголеним чимчикує алеєю Байкового цвинтаря, де поховані видатні українські діячі. Мініспойлер — це не має вульгарний вигляд.
Так от актор розповів, що під час одного з дублів повертається і розуміє, що стоїть дупою до могили Амвросія Бучми. А Бучма — величний український актор, який грав у театрі імені Франка, і одна з його відомих сцен — де він протягом п’яти-шести хвилин проживав драму, повернувшись до глядачів спиною.
І от, каже Віталій, стою голий і в голові думка: “Вибачте, Амвросію Максиміліановичу, ви у свій час геніально грали спиною, а мені доводиться перед вами грати дупою”. І ось таких “смачних” сцен у фільмі вистачає.
Дехто з коментаторів фільму, закидає, що і звук не такий, і Римма Зюбіна якось не так зіграла в картині. До речі, акторський склад чудовий! А першочерговий задум від книги відрізняється і вийшов змазаним. І взагалі, “усьо не так”, ну майже все.
Я дозволю собі не погодитись! Стрічка вийшла життєвою, без затертих, вихолощених кадрів, не виникає відчуття відірваності від реальності.
Загалом, мій головний критерій побаченого, почутого, прочитаного — це емоція. У фільмі їх по вінця, як і у книзі.
Книга Я працюю на цвинтарі — це збірка коротких оповідань про роботу на кладовищі, про війну і про щоденні спостереження. Читаються легко і швидко, але після більшості я робила паузу — було над чим подумати.
Кожне оповідання — це реальна історія з життя Павла Белянського, бо власне він довго працював у ритуальному бізнесі. У розповідях немає фальші, все по суті.
У сценарій фільму ввійшов цикл оповідань саме про роботу на цвинтарі. І якщо в книжці деякі розповіді про людей та їхні долі — це непов’язані між собою історії, то у стрічці побачимо, як вони поєднались в образ однієї людини, і доволі добре пропрацьований.
А ще історією фільму вас вестиме закадровий голос, який, як на мене, вдало використаний. Власне в ньому і прихована суть драми головного героя Саші.
Єдине, що не вистачало мені наприкінці, більше дізнатись про цей таємничий закадровий голос, більше подробиць його життя. Утім це авторський задум і висновок у кожного буде свій.
Сходи в кіно, сходи в будь-який кінотеатр України, де це можливо. І проживи свої емоції, а після цього, я маю надію, фільм з’явиться ще й на стрімінгових платформах!
Щодня писати правду про війну — таку обіцянку Богу дав військовий, блогер, письменник та сценарист, коли лежав в окопі під обстрілами. Читай, що розповів Павло “Паштет” Белянський про війну на фронті.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!