Я мала захистити дитину! Історія бойової медикині на псевдо Лиса, яка закінчила кар’єру співачки 24 лютого 2022 року

У всіх її речах та амуніції розкладені малюнки донечки. 29-річна бойова медикиня штурмового підрозділу Мирослава на псевдо Лиса каже благодійній організації Землячки, що це у тяжкі моменти дає їй сили та нагадує, чому вона пішла на службу.

Я — мати, і я не могла стояти осторонь, коли гинуть невинні діти. Я мала захистити свою дитину та і не тільки її, а і її дім, її родину, її майбутнє, її улюблені місця, все, що вона любить і що їй дороге.

З цією думкою Лиса засинала і прокидалася, навіть тоді, коли волонтерила. Говорить, попри те, що віддавала війську все, їй здавалося, що робить недостатньо.

Ще у перші дні повномасштабної війни жінка намагалась потрапити до війська, але їй відмовили через пластину в стегні та відсутність військової спеціальності. Тому спершу вирішила вивезти доньку зі своєю молодшою сестрою в Чехію.

Та коли рідні вже були в безпеці, ухвалила рішення повернутись. Тоді почала волонтерити, збирати кошти для ЗСУ та співати на вулицях міст, хоч до повномасштабної війни була співачкою й мала власний гурт, з яким готувалась до запису альбому. 

Написала дуже багато пісень для інших виконавців, йшла до мети. А 24 лютого 2022 року все закінчилося.

Зі зібраних коштів купувала захисникам необхідне спорядження, яке зрештою сама й відвозила на гарячі напрямки. Цей шлях волонтерства дав Мирославі можливість познайомитись з багатьма військовими та волонтерами, тож це все привело її знову до війська.

Шлях був дуже довгим і от вже вісім місяців я служу українському народові. Я — бойовий медик штурмового підрозділу.

Лиса каже, не мала ілюзій щодо війни, тому розуміла, що на неї чекає. І зрештою все виявилось так, як вона й уявляла.

Тепер в обов’язки медикині входить не лише здоров’я її побратимів, але й тренування й вихід на бойові завдання з ними. Пояснює, вона просто та людина, яка на додачу до основних завдань ще й може пожаліти й дати пігулку, коли болить голова.

А іноді й побратими можуть врятувати Лису. Так було, коли після виходу з позицій у прифронтове село, медикиня вирішила виспатись попри все. Однак ворог почав скидати КАБи на населений пункт та фактично стирати будинки з лиця землі. Тоді побратими за ногу затягнути медикиню у підвал, який слугував укриттям.

Відбивалася і кричала: “Мені все одно! Я не встану! Нехай хоч мені прямо в табло прилетить, я буду спати!” Тоді я відчула щось дивне. Неймовірна байдужість та повна відсутність страху. Це таке неприємне відчуття.

Прокинулась лише тоді, коли на неї впало вікно. Та навіть після того, вирішила ще поспати.

Це ще й нагадало медикині вкотре про те, що як тобі не довелося б втомитись, як не було б боляче, як не хотілося б їсти, тільки ти самостійно можеш вирішити, що для тебе має значення. І тільки якщо ти виконуєш свою роботу правильно й при цьому тебе супроводжує удача, ти зможеш завтра прокинутись і зустріти новий день.

Усе та всі навколо хочуть тебе вбити, а ти йдеш і виконуєш свою роботу.

Читати на тему

Усі загинули. Історія бойової медикині, яка втратила дітей, чоловіка та батьків через росіян

Це болюча та сильна історія жінки, яка через війну втратила всіх рідних. А потім пішла до ЗСУ.

Та навіть коли ти разом з усіма на одному рівні виконуєш необхідні завдання, носиш такий самий одяг і навіть часом забуваєш про свою гендерну ідентичність, тобі буде складно.

Адже як тільки видається шанс згадати про те, що ти жінка, і ти вирішуєш трохи потішити себе, наприклад, нафарбуватись чи зробити манікюр, декого це може зачепити й починаються приниження.

Хочеться дати ляпаса кожному, хто так принижує жінок-військових. Я, якщо захочу, і під час штурму очі намалюю, побратими підтвердять. Але це не дає комусь право судити про мою роботу!

Крім того, умови не завжди можуть дозволяти вихопити для себе таку мить комфорту. Іноді підрозділ може ночувати у теплих будинках чи навіть ліжках та їсти смачні страви від кухарів.

Та часом жити доводиться в напіврозвалених хатах без вікон і дверей, де дуже холодно й бігають миші, які гризуть усі речі та навіть пальці.

Іноді то бліндажі, де пахне землею і відчуваєш себе покійником. Але людина може звикнути до чого завгодно, всюди виживе і налагодить свій побут. Головне — не бути “принцескою”.

А ще важливо продовжувати допомагати війську, дякувати захисникам та захисницям за все, що вони роблять, та не вдавати, що війна когось може оминути.

Молодій дівчині з 32 бригади, яка зараз тримає оборону на Куп’янському напрямку, теж довелося за рік служби пройти всяке. Але підтримка побратимів і віра в те, що одного дня обов’язково настане мирний світанок, додає сил. Читай сильну історію медикині на псевдо Ангел.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.