Снаряд відібрав життя, поки вона рятувала побратимів: історія військової, яка загинула на полі бою

У 2015 році Олена Созонюк здійснила свою найбільшу мрію — стала військовою. Вона вступила до лав ЗСУ та вирушила захищати Україну. Мужність та відданість Олени, які вона проявила під час служби в АТО, здобули заслужене визнання — у 2019 році вона отримала іменний годинник від президента Володимира Зеленського.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Олена служила в складі 14-ї бригади, яка брала участь у боях за Київську область. Згодом під час перебування на Харківщині їхні позиції потрапили під обстріл.

Не гаючи часу, Олена одразу кинулася на допомогу побратимам. Вона накладала турнікет, коли поруч розірвався снаряд, який відібрав її життя. А вдома на жінку чекала маленька донечка, яку вона виховувала самотужки…

За героїчний вчинок Олена була посмертно нагороджена орденом За відвагу III ступеня.

Як тепер живе її донька і хто став для неї опорою — розповідає Ольга, сестра полеглої Героїні.

Олена завжди мріяла про службу в армії

— Наша сім’я родом із Волині, але ми з сестрою навчалися у Львові. Вона завжди мріяла про службу в армії. Але батьки, турбуючись про її безпеку, переконали Олену піти іншим шляхом, і вона здобула професію провідниці.

Деякий час сестра працювала на маршруті Ковель — Сімферополь, але після скорочення втратила роботу. Це стало для неї поштовхом повернутися до давньої мрії. Хоч у дитинстві вона хворіла на пневмонію, це не стало на заваді планам. Олена отримала довідку про придатність до військової служби та зробила крок назустріч своєму покликанню.

Олена та Ольга Созонюк

Вона ніколи не боялася боротися

— Коли розпочався Євромайдан, разом з Оленою та кількома друзями ми поїхали до Києва. Багато з тих, хто тоді стояв поруч із нами, зараз воюють у складі Азову.

Коли протести почали жорстоко розганяти, Олена залишилася на Майдані. Що саме вона пережила в ті дні — я не знаю. Вона ніколи не говорила про це.

Після революції я повернулася до навчання, а Олена залишилася в Києві. У 2015 році вона вступила до лав ЗСУ. Сестру відправили в зону АТО і вона постійно була в ротаціях — Луганщина, Донеччина й так по колу. Про службу вона майже не розповідала.

“Тобі це знати не треба”, — відповідала Олена щоразу, коли я питала.

Олена повернулася на службу, бо хотіла подарувати доньці краще життя

— Згодом Олена завагітніла. Батько її дитини — військовий із 14-ї бригади. Але ще до початку повномасштабної війни його перевели в інший підрозділ. Коли в Одесі розбомбили військову частину, він залишився під завалами.

Його тіло так і не знайшли, тож до цього часу він лишається зниклим безвісти.

Олена самотужки виховувала доньку, а ми з батьками їй допомагали. Згодом я вийшла заміж і переїхала до Туреччини. Донька Олени залишилися під опікою бабусі, а сестра повернулася на службу, адже їй треба було ставити дитину на ноги.

Згодом зв’язок із нею став уривчастим. Я знала лише, що вона проходила медичні курси, де викладали словаки та словенці, а взимку 2019 року вона особисто отримала від президента нагороду — іменний годинник.

Після всього побаченого вона не могла повернутися

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Олена служила в складі 14-ї бригади, яка брала участь у боях за Київську область. Вони були в Ірпені, Бучі, Макарові та інших населених пунктах. Але це розповідали її побратими — сама Олена про це не говорила. Вона лише згадувала загальні напрямки: Київщина, потім Житомирщина, далі — Запорізька область, Херсонщина, Донеччина.

Коли вони звільняли Київщину, Олена поділилася, що збирала тіла розстріляних дітей — таких, як її донька.

Тоді вона сказала, що після всього побаченого просто не може повернутися додому.

Після того сестра майже не виходила на зв’язок. Якщо писала, то коротко: “Все норм”, “Все ок”. Інколи дзвонили її побратими, запевняючи, що з нею все гаразд. Вона пояснювала, що не може користуватися телефоном — зв’язку майже немає, а вмикати мобільний небезпечно, бо ворог пеленгує сигнал.

Читати на тему

”Мамі — 32 без змін”: історія Дані та Сергія, які вчаться жити після фатального обстрілу

“Варто знайти сили зосередитись на тому, що попереду”, —говорить Сергій.

Ворожий снаряд відібрав її життя, поки Олена намагалася врятувати побратимів

Ще на початку червня я благала Олену звільнитися, адже розуміла, що можу втратити її. Але вона лише сміялася: “Ой, ти що! Війна скоро закінчиться. Я трохи побуду з хлопцями й повернуся”. Та вже в серпні її настрій змінився. Вона просила пообіцяти, що якщо з нею щось трапиться, я ніколи не залишу її доньку. Вона ніби відчувала, що не повернеться.

І тоді трапилося непоправне. Я досі чітко пам’ятаю той день: 3 вересня 2022 року. Близько 7-8 години вечора я отримала повідомлення від подруги Олени, з якою вони разом служили: “Привіт, Оля. Вибач нас…”. Я не встигла відписати “Що сталося?”, як отримала наступне повідомлення:  “Пробач, я не можу тобі подзвонити, сказати…”. Я знову запитала: “Та що сталося?”

І тоді я побачила на екрані найстрашніші слова: “Олена загинула…”

Згодом ми дізналися про обставини загибелі Олени. Це сталося в селі Мале Веселе Харківської області. Її побратими розповіли, що їхні позиції були там недавно, і, ймовірно, місцеві їх видали. Коли почався обстріл, Олена вибігла з бліндажа без бронежилета. Вона побачила двох поранених хлопців і одразу ж рушила до них. Встигла накласти одному турнікет, а коли кинулася до іншого, поряд вибухнув танковий снаряд. Її буквально розірвало…

У неї відірвало ногу, руку, усі внутрішні органи були пошкоджені. Коли нам повернули тіло моєї сестри, мама дуже хотіла відкрити труну. Та я стримала її, адже нас попередили:

Не відкривайте, бо вона дуже травмована. Ви тільки завдасте собі ще більше болю.

Олена з посестрами

Донька ставить такі важкі питання, на які я не маю відповіді

Коли ми втратили Олену, опіку над її донькою взяли наші батьки — її бабуся та дідусь. Я хотіла оформити опікунство, але мама мене зупинила зі словами:

Я без неї не зможу. Вона дає мені сенс життя.

Тому донька Олени залишилася в Україні, але час від часу вона приїздить до мене.

У травні цього року їй виповниться 6 років і вона піде до першого класу. Дівчинка дуже любить малювати — з двох років не випускала олівців із рук. Але зараз її малюнки майже завжди однакові: мама й тато. Вона часто зачиняється в кімнаті моєї сестри й малює їх знову і знову.

Вночі їй постійно сниться мама, а вдень вона запитує:

“Чому в інших дітей є мама й тато, а в мене ні?”, “Чому їхні батьки водять їх у садочок, а мене — стара бабуся?”

Це такі важкі дитячі запитання, на які немає простих відповідей.

Олена Созонюк

Я вдячна, що у Фонді завжди пам’ятають про нас

Про Благодійний Фонд Діти Героїв моя мама дізналася від знайомої, яка  втратила чоловіка на війні. Тоді вона передала мені усю необхідну інформацію, а я вже заповнила анкету. Ми отримали від Фонду не лише гуманітарну допомогу, а й подарунки до Різдва. Тоді доньці надіслали ляльку з коляскою, з якою вона постійно грається. Дуже приємно, що у Фонді про нас завжди пам’ятають, телефонують і цікавляться нашими справами.

Моя подруга зі Львова теж дуже допомагає та завжди надсилає подарунки на свята. Вона пам’ятає про нас, бо ми разом були на Майдані — я, моя сестра, вона та деякі хлопці зі Львівщини, з якими в мене теж зберігся зв’язок. Один із них написав мені, коли загинула Олена. Він вислав для малої речі, іграшки та сказав, що якщо буде потрібна допомога, то можу звертатися до нього.

І я вдячна за їхню підтримку. Адже коли кажуть, що “час лікує” — це неправда. Єдине, що допомагає — це терпіння. Нам усім потрібно набратися терпіння і знайти в собі сили жити далі.

Читай також історію родини, яка втратила тата і коханого. Його 6-річний син грав на укулеле на кладовищі, із надією, що батько почує і буде пишатися.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.