Родина Варава жила спокійним, розміреним життям, допоки, як і в життя мільйонів українських сімей, у їхню реальність не ввірвалася війна. Чоловік Анни разом із друзями став на захист рідного села, але ворог був безжальний — його розстріляли. Анна залишилася сама із шестирічним сином Святославом. Понад 30 днів вони жили без світла й газу, у постійному страху за власне життя. Коли село нарешті звільнили, перед Анною постала страшна реальність: руїни замість дому, невідомість замість майбутнього. Усе довелося починати з нуля. Як родина змогла подолати цей шлях і хто допоміг їй знайти сили — розповідає Анна, дружина полеглого Героя. Син Святослав як справжнє свято — Ми з родиною жили в невеличкому селі на Чернігівщині. У нас було просте, але щасливе життя: чоловік працював трактористом, я — копірайтером, писала пости для соцмереж. Ми мали все необхідне, навіть купили трактор і відкладали на майбутнє. Але найбільшим нашим скарбом був син Святослав. Він активний, мріє про великі досягнення в спорті, займається брейк-дансом і цікавиться програмуванням. А ще він просто світиться радістю. Я завжди жартувала: “Ти не святий, але ти — як свято”. Святослав — хлопчик, який може впасти, підвестися та одразу ж побігти далі. Він не боїться перешкод. У жовтні 2021 року ми чекали на ще одну дитину. Але сталося страшне — я втратила маля. Це був тяжкий час, але чоловік із сином були поруч й давали мені сили рухатися далі. Я оговтувалася, аж раптом кінець лютого і початок війни. Сама копала могилу для свого чоловіка 28 лютого, на четвертий день повномасштабного вторгнення, у наше село зайшли російські військові. Мій чоловік разом із друзями намагався захистити село, виготовляв коктейлі Молотова, та не встиг. Його розстріляли. А вже 1 березня російські військові їздили по всьому селу, цілеспрямовано цілилися у вікна й не давали можливості вийти надвір. Пам’ятаю, як до мене прийшли інші жінки, аби допомогти підготувати тіло чоловіка до поховання. Аж раптом ми почули гуркіт і завмерли. Ми боялися ворухнутися, адже не розуміли, що очікувати далі. Тоді якраз випав сніг і коли я везла свого чоловіка, то на землі лишився чіткий слід. Це було як мітка для окупантів, тож я страшенно боялася. У голові крутилася єдина думка: якщо це ті ж військові, що розстріляли наших чоловіків, то що їм завадить убити й нас? Але тоді вони не прийшли. Я самостійно викопала яму на городі та востаннє попрощалася із чоловіком. Тоді ж я все розповіла Святославу. Йому було лише шість, але він мусив знати правду. Наступної ночі ми ще залишалися вдома. А вже вранці переїхали до друзів. Це були 35 днів страху, холоду і відчаю Наше село розташоване за 15 км від Чернігова, і саме звідти нас постійно обстрілювали. Спочатку перебили лінію електропередач і ми залишилися без світла. А вже за тиждень зник і газ. Тим, у кого є пічка або дров’яне опалення, пощастило трохи більше. Але навіть пиляти дрова було небезпечно. Якщо окупанти чули звук бензопили, то одразу ж приходили й забирали її. Тому щоб хоч якось зігрітися, нам доводилося потай пиляти дрова ножівкою. Згодом вони почали ходити по хатах і забирати, що їм заманеться. Забрали нашу блютуз-колонку, мої срібні прикраси й гітару чоловіка. Це була якісна, дорога гітара, яку ми з друзями колись подарували йому. Я сподівалася, що вона перейде у спадок Святославу, але ні. Читати на тему Снаряд відібрав життя, поки вона рятувала побратимів: історія військової, яка загинула на полі бою Олена Созонюк мріяла стати військовою і виконала свій обов’язок до кінця. Здавалося, що гірше вже не буде, але згодом окупанти здійснили обстріл села. Було пошкоджено все: наша стара автівка, погріб, сарай. У нашому будинку були вибиті вікна. Після цього ми вже не могли залишатися вдома. Я взяла Святослава, і ми переїхали до свекрухи. За 10 днів після того обстрілу від хвороби не стало мого свекра. І мені вдруге довелося копати могилу. А тоді на початку квітня окупанти пішли й залишили по собі руїни. Наше господарство було розграбоване, а дорога іноземна техніка розбита вщент. Чоловіків майже не залишилося — усі, хто міг, пішли на фронт. Фото з архіву родини БФ Діти Героїв поруч з нами уже третій рік Після пережитої окупації я зайшла в Instagram, аби написати, що жива й розповісти, що трапилося. Тоді зі мною зв’язалася фотографка, з якою я співпрацювала до війни, і дала посилання на Фонд. Якщо чесно, я не очікувала жодної реальної допомоги, а тим паче довготривалої підтримки. Тоді мені зателефонували з Фонду і повідомили, що у нас є змога отримати нове дитяче взуття. Я досі чітко пам’ятаю цей день. Святослав був удома, а я поїхала в Чернігів — якраз перед його днем народження. Але тоді громадський транспорт ще не ходив, і я пів Чернігова пройшла пішки, щоб туди дістатися. Дорогою у мене в голові крутилася єдина думка: Якщо зараз скажуть, що щось не так і мені не дадуть це взуття — я просто дарма витратила стільки часу… Та коли я назвала своє ім’я, то просто отримала взуття. Без зайвих слів, без формальностей. Це був не просто подарунок. Це було відчуття, що про нас пам’ятають, про нас подбають. Ми стали підопічними Фонду у квітні 2022 року. Й ось уже третій рік як Фонд крокує з нами пліч-о-пліч і підтримує нас. Для мене, як мами, це неоціненно. Навіть коли руки опускаються, я згадую, що не маю права здаватися Завдяки підтримці благодійних організацій нам вдалося поступово відновити житло: замінити вікна, вхідні двері, оновити дах будинку. Мій начальник теж підтримав нас — просто взяв і подарував 100 листів шиферу. Я продала трактор, стару автівку, додала заощадження — і купила іншу машину. Не нову, але надійну. Зараз працюю у фермерському господарстві на посаді обліковця, але водночас виконую і деякі функції бухгалтера. Ми більше не прив’язані до місця. У разі повторного наступу — просто кидаємо речі в машину і їдемо. Хоч пройшло лише три роки, але іноді здається, що минуле життя — це сон. Ми втомилися. Ми боїмося. Подумки я завжди з хлопцями в окопах, а щоразу як читаю новини — серце стискається, а руки опускаються. Але я знаю: здаватися ми не маємо права. У мене є син Святослав і я хочу для нього найкращого. Я дала собі обіцянку: зроблю все, щоб він мав справжнє дитинство. Щоб не ріс у страху. Щоб знав, що попри втрати та біль у житті завжди є місце для радості. І поки в мене є сили, я боротимуся за його щасливе майбутнє. Історій, що розривають серце, на жаль, в Україні чимало. Читай далі про волонтерку Ірину Шматко. Її маму та чоловіка вбили росіяни, проте вона продовжує жити заради своїх чотирьох дітей.А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе. Теги: війна в Україні, Діти героїв, Життєві історії Якщо побачили помилку, виділіть її, будь ласка, та натисніть Ctrl + Enter
Читати на тему Снаряд відібрав життя, поки вона рятувала побратимів: історія військової, яка загинула на полі бою Олена Созонюк мріяла стати військовою і виконала свій обов’язок до кінця.