Поговоримо? Про віру у Трампа — колонка головної редакторки

Поговоримо? Чому “Трамп прийде — порядок наведе” не спрацює — колонка головної редакторки

У хвилини тривоги, невизначеності й страху за власне життя людині притаманно шукати Месію, спасителя, героя, який розв’яже усі проблеми. Хтось звертається до Бога, хтось героїзує конкретних військових (як-от Залужного, Білецького чи Маркуса), а хтось — вигадує героїв, які ніколи ними не були. До прикладу, Дональд Трамп.

“Трамп прийде — порядок наведе”, — кажуть мені знайомі в Україні та за її межами. “Трамп ще всім покаже”, — майорять дописи у соцмережах Х (Twitter) та Facebook. Бажання вхопитися за образ “нової” людини, яка здатна принести мир на українські землі настільки велике, що дозволяє закрити очі на попередні заяви, дії та навіть бездіяльність політика. А ще дужче — закрити очі на сувору реальність.

Не можна схилити до миру того, хто його не прагне.

Свого часу надії на плідні переговори з незмінним очільником Кремля українці покладали на Ангелу Меркель, Еммануеля Макрона, та й сам Володимир Зеленський на початку політичної кар’єри дотримувався риторики про те, що з ворогом слід розмовляти. Та бесіди не допомогли. Неминуче сталося. І його час визначав годинник на вежі Кремля.

Імперська політика вимагає від Росії “паказать кузькіну мать”. Не лише, щоб вдовольнити ласе до “пабєд” населення. А ще й для того, щоб приховати від мільйонного бідного народу проблеми внутрішні. Бо не так вже й холодно у вуличній вбиральні й без газу вдома, якщо твоя країна попереду, весь світ її боїться. Отже, і ти — не маленький безвольний гвинтик механізму. Ти — мешканець цієї “вєлікой” Росії.

Менш із тим, тези про перемовини з РФ час від часу то більш, то менш успішно просуває російська пропаганда. Часом для цього використовує навіть українських блогерів (тих саме, для кого вкрай важливо називатися “інфлюенсерами”).

Читати на тему

Волошин, Верба та інші голуби миру: хто просуває російські наративи про мир за будь-яку ціну і чому це небезпечно

Вікна спробували розібратись у наративах, які просувають блогери, у причинах їх появи, а також можливих руйнівних наслідках дій популярних осіб.

Про переговори з Росією багато говорять на кухнях, у барах і ресторанах, за дружніми розмовами, згадуючи раз у раз: “Кому це все треба?”.

І проблема такої риторики очевидна — людям кортить завершення війни. А чи важить питання ціни?

Тим часом віра в Месію перекладає відповідальність за долю країни з українців на вигаданого, виплеканого фантазією персонажа, який “порядок наведе”. І якщо це зробить Трамп, Макрон, Ердоган чи хтось інший, то і “моєму сину на війну йти не обов’язково. От-от усе закінчиться”. Згадуємо горезвісні 2-3 тижні Арестовича.

Людська психіка має ліміт. В умовах війни виснаження неминуче. Але це точно не означає, що слід сидіти склавши руки. Ніхто інший, крім народу України, не здатен принести мир на ці землі. Люди потрібні в оборонці, тилу, на фронті, в лікарнях. Донати — на тисячах відкритих допоміжних банок. Теплий одяг, ковдри, цигарки, кровоспинне — у бліндажах наших хлопців і дівчат.