На межі смерті, але в рідних стінах: чому люди не виїжджають з прифронтових зон

Пам’ятаєш перші дні війни та невизначеність, від якої серце калатало десь у шлунку? Спаковані валізи плуталися під ногами, налякані діти з тривогою дивилися на дорослих, а ті, своєю чергою, задавалися лиш одним питанням — а що далі? Куди бігти? Та чи варто взагалі тікати? Можливо, все минеться?  

Для когось це стало не більш ніж травматичним спогадом минулого, а фронт перетворився на умовну лінію десь за сотні кілометрів. Але тисячі людей щодня відчувають тиск війни та живуть з нею пліч-о-пліч. День у день це стає все небезпечніше, а у повітрі зависає розуміння, що треба тікати. Бо смерть вже не за горизонтом. 

Але перетнути цей невидимий бар’єр, залишити все нажите за десятиліття й бігти якомога далі буває непросто. Так влаштований наш мозок — страшно зробити крок у невідомість. Проте чи завжди це просто страх перед тим, чого ми не знаємо?

Чому люди на прифронтових та окупованих територіях ладні жити у підвалах, аби не їхати з дому? Чому навіть під загрозою страшної загибелі не наважуються залишити місто на межі окупації? Чи завжди це лише помилка влади або провалена реінтеграція біженців? Чи маємо ми право засуджувати їхню позицію?

Про “синдром дому, якого немає”, ірраціональну прив’язаність до рідного місця, що перетворилося на поле битви, звідки береться мислення: “Ось розбомблять хату — тоді й поїду” — на ці питання в розмові з vikna.tv відповіла психологиня ГО Конфіденс, EMDR-терапевтка та членкиня Української спілки психотерапевтів Наталя Калентарова.

Що таке “синдром дому” та у чому проявляється

Чіплятися за рідні стіни, навіть коли навколо все вигоріло до попелу — прояв ностальгічної прив’язаності або психологічної травми? Люди часто наполягають на тому, що й далі житимуть в прикордонних або прифронтових громадах, де вже немає жодних соціальних служб. 

Наталя Калентарова пояснює, що це так званий синдром дому — психологічна прив’язаність до місця, яке більше не є безпечним. Адже дім — це не просто фізичний простір, а місце, де ми відчуваємо себе захищеними, формуємо ідентичність і відчуваємо стабільність.  

Саме тому, навіть коли дім перетворюється на руїну або коли умови вже небезпечні, психологічно важко відірватися від нього. Людина не просто покидає стіни, а наче залишає частину себе, — стверджує психологиня. 

Кризові ситуації посилюють синдром, бо люди зберігають потребу в знайомому і стабільному середовищі, особливо коли навколо панує хаос і руйнація. 

Залишатися у рідних місцях означає здобути хоча б ілюзію контролю. Коли виїзд в інше місце здається невизначеним, легше залишитися у знайомих умовах, навіть якщо вони вже стали небезпечними. Це можна пояснити як ілюзію стабільності й безпеки, коли все навколо руйнується.

Читати на тему

Тут мій дім, моя мама… Як жителі прифронтових територій долають муки вибору

Про реальні історії переселенців, які повернулися додому в прифронтові міста.

Краще жити в підвалі, ніж виїхати? Чому люди залишаються в зруйнованих та небезпечних містах

В умовах великого стресу людина може зупинитися в часі, бути не в змозі рухатися далі. Вона часто відчуває необхідність зберегти хоч якусь частину контролю над ситуацією. 

— Облаштування підвалу чи створення вогнища стає способом зберегти відчуття безпеки в умовах, коли реальність стає непередбачуваною і небезпечною, — додає Наталя. 

Це не лише фізичне пристосування, але й психологічний механізм “заміщення” — прагнення утримати хоч якийсь контроль над життям через створення знайомого і хоч трохи захищеного простору. 

Думки на кшталт: “Коли вже хату розбомбить — тоді поїду?” — приклад психологічного механізму заперечення реальності. Людина не хоче усвідомлювати, що ситуація навколо вже стала критичною і відмовляється прийняти рішення, яке вимагає відмови від дому — важливої частини себе.

— Це також може бути результатом механізму захисту, коли людина починає жити в надії на те, що все налагодиться само собою. Вона не здатна побачити, що реальність вже змінилася.

Натомість залишити все знайоме — надзвичайно складний та емоційно важкий крок. Ірраціональна прив’язаність до дому в таких ситуаціях є відмовою від сприйняття реальних загроз, що пояснюється психологічним захистом і страхом від змін.

Люди, що залишаються в прифронтових містах, переживають негативні зміни у психіці. Постійний стрес і травми, які переживають люди, неминуче змінюють психологічний стан.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений користувачем @libkos

— Це не лише результат зовнішніх обставин, але й процеси, що відбуваються всередині, через постійне психологічне навантаження. Такі люди часто не можуть реагувати на зовнішні загрози адекватно, оскільки їхня свідомість адаптується до постійної загрози й пережитого болю.

Одним із таких механізмів є психологічне замороження — коли людина ніби заморожується в часі, а всі її реакції спрямовані на виживання в конкретній ситуації. Цей захист допомагає витримати стресові ситуації, але водночас веде до дезадаптації в мирних умовах.

Людина зазнає великих змін у свідомості, перестає реагувати на загрози, стає менш чутливою до нових небезпек або навіть ігнорує їх. Разом з тим вона відчуває свою безпорадність і непотрібність, і тому не хоче змінювати ситуацію.

— Вона може поступово відмовлятися від будь-якої надії на майбутнє і починати діяти за принципом “що буде — те й буде”, — каже Наталя.

Ще однією деструктивною рисою змін психіки є емпатійне відчуження. Люди уникають будь-яких соціальних контактів, віддаючи перевагу ізоляції.

Вони перестають вірити в те, що хтось може їм допомогти, бо пережили надто багато болю, втрат та безсилля. В результаті з’являється відчуття відчуженості від інших, неможливість знайти підтримку або пояснити свої переживання.

Getty Images

Однак психологиня зазначає, що ці деструктивні процеси є адаптаційними стратегіями людини, яка намагається зберегти внутрішній контроль над ситуацією в умовах надмірного стресу.

Якщо людина отримує правильну психологічну допомогу, вона може знову знайти місце в новій реальності. Психологічна підтримка і терапія допоможуть пропрацювати пережиті травми, відновити зв’язок із реальністю та адаптуватися до нових обставин.

Читати на тему

Ці міста мертві. З чого складаються пазли життя прифронтових територій та їхніх жителів

Якщо не стати тут стіною, яка виступає проти росіян, вони прийдуть у наші міста і повбивають, — говорить захисник Оскар.

Як люди аргументують рішення залишатися в сірих зонах

У своїй практиці Наталя Калентарова стикалася з людьми, які залишалися в умовах руйнування та небезпеки. Вони наводять різні аргументи, які допомагають їм зберігати внутрішній спокій.

— Вони часто кажуть, що це їхнє коріння, а кожен камінь, шматок землі, навіть старі меблі чи фотографії створює сильне емоційне з’єднання з місцем.

Вони можуть говорити собі: “Це тимчасово, все скоро налагодиться”, або “Це все ще моє місце, і я можу вижити, бо я знаю тут кожен куточок”. Це заперечення реальності допомагає їм залишатися в межах відомого.

Нині психологи постійно працюють з людьми, яким складно прийняти рішення про виїзд або зміну домівки. Це питання викликає багато емоцій та дискусій, адже за кожним таким вибором стоїть глибока внутрішня боротьба, додає експертка.

Getty Images

— Ми розуміємо, що люди, які залишаються в цих зонах, стикаються з не лише матеріальними, але й величезними психологічними бар’єрами. Тому ми шукаємо підходи, щоб допомогти таким людям побачити реальну ситуацію, не змушуючи їх відчувати себе під тиском.

Для фахівців важливо розуміти, як працюють психологічні механізми захисту, і які кроки треба зробити, щоб підтримати таких людей у процесі ухвалення рішень.

Читати на тему

Аргументи та конкретика: як переконати рідних виїхати з небезпеки — радить психологиня

Що робити, якщо рідні відмовляються евакуюватися із зони бойових дій? Читай у нашому матеріалі поради психологині.

Чи здатні люди пристосуватися до мирного життя після пережитого досвіду

Людина, яка жила в стані постійної небезпеки, почувається розгубленою в новому середовищі, зазначає терапевтка.

Це внутрішнє протистояння між відсутністю відновлення і страхом безпомічності може призвести до серйозних психологічних труднощів: безсоння, панічні атаки, постійний страх втратити контроль тощо.

Але з якісною психологічною підтримкою та реабілітацією люди можуть адаптуватися і до нових умов. Проте важливо дати їм час і можливість зрозуміти, що зміни можливі й нормальні.

— І хоча процес адаптації може зайняти довго, більшість людей зможуть знайти свій шлях до нового життя, не забуваючи про пережите, але дозволяючи собі рухатися вперед, — впевнена Наталя Калентарова.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений користувачем @libkos

Люди сірих зон — соціально-економічне явище чи психологічний синдром? 

Суспільство звинувачує владу у проваленому процесі евакуації та реінтеграції людей з прифронтових зон. Дехто вважає, що українці просто бояться тих економічних випробувань, які очікують на них в тилу, тож залишаються вдома, попри небезпеку.

Проте психологиня зазначає, що люди сірих зон — це результат поєднання як соціально-економічних, так і психологічних факторів.

— Соціально-економічна невпевненість може бути однією з причин, чому люди не виїжджають. Вони часто не мають достатніх ресурсів. Однак психологічні чинники також відіграють велику роль.

Getty Images

Читати на тему

”Сестра з Підмосков’я не повірила, що нас обстріляли”: як живуть прикордонні села Сумщини та Чернігівщини та що змінилося після війни

Як змінилося ставлення українців до росіян на прикордонній території за час війни — дізнайся з нашого матеріалу.

Як допомогти переселенцям адаптуватися після переїзду до мирних міст

Економічний аспект в будь-якому разі є вкрай важливим, тому переселенцям потрібна допомога в отриманні ресурсів для можливого переїзду. Серед можливих засобів Наталя перераховує такі: 

• надання інформації про можливості гуманітарної допомоги;
• пошук ресурсів для тимчасового поселення;
• юридичні консультації щодо виїзду або пошуку нової роботи. 

Практична допомога допоможе зменшити страх і невизначеність, що супроводжує переїзд з небезпечних міст та сіл, а також показати, що в новому місці є можливості для початку безпечного етапу.

Важливо супроводжувати переселенців в процесі адаптації до нового середовища. Адаптація — це не просто зміна місця проживання, це новий етап у житті, який вимагає від людини змінити свою ідентичність і знайти нові орієнтири. 

У цьому процесі важлива психологічна допомога для інтеграції в нове середовище. Незайвою є й підтримка в формуванні нових соціальних зв’язків.  

Людина має відчути контроль над ситуацію навіть в момент важких переживань. Під час психологічної роботи варто створити простір, де вона може самостійно ухвалювати рішення про своє майбутнє, а не просто реагувати на зовнішні обставини. 

Це поверне відчуття своєї суб’єктності й здатності вирішувати, а не бути пасивним спостерігачем власного життя.

Нещодавно уряд ухвалив нове рішення щодо підтримки прифронтових територій та створив громади-форпости. Ми розповідали, що це таке та чим корисні. 

Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!