Що з тобою сталося? Як пережити травматичний досвід і зберегти здорову психіку — поради Опри Вінфрі

Травматичний досвід переживав кожен із нас, і точно не раз. Дехто через усе життя несе біль образ, завданих кривдниками в дитинстві, хтось зазнав аб’юзу вже в дорослому віці. Та й війна, звісно, додала українцям душевних переживань і психотравм.

Легендарна телеведуча, зірка американських медіа Опра Вінфрі теж знає про психологічні травми не з чуток. Те, що їй довелося пережити, витримати ну дуже важко, особливо дитині. 

Її мати казала: “Ліпше б я зробила аборт”. Батько безбожно пив, а на додачу ще й регулярно підіймав руку на доньку. А коли Опрі було 14, вона пережила зґвалтування та завагітніла.

Здавалося б, такий досвід міг би зламати дівчину, але вона не здалася. Подолала усі жахи дитинства, стала однією з найвідоміших телеведучих та громадських діячок сьогодення, а зрештою — написала про все це книгу. 

Що з тобою сталося? Про травму, психологічну стійкість та зцілення — так називається книга, переклад якої нещодавно вийшов у видавництві Vivat. Писала її Опра Вінфрі у співавторстві з Брюсом Д. Перрі — доктором медичних наук, дитячим психіатром та нейронауковцем.

У ній ти знайдеш глибокий аналіз травм минулого, негативних патернів і спогадів. По суті це щира й відверта розмова, під час якої ти точно плакатимеш від болю й переживань. Але, зрештою, вона допоможе очистити пам’ять від болючих спогадів і нарешті відчути свободу від привидів минулого.

Публікуємо уривок із цієї книги, адже, на думку нашої редакції, досвіду Опри Вінфрі в питаннях подолання душевної травми точно можна довіряти.

Уривок з книги Що з тобою сталося? Про травму, психологічну стійкість та зцілення

Опра: Ти роками повторював мені, що наш найперший досвід впливає на нас найбільше, бо саме в цей період мозок росте найшвидше.

Д-р Перрі: Питання “Що з тобою сталося?” не лише є ключовим для розуміння вчинків іншої людини, але й для розуміння роботи мозку. Інакше кажучи, наше минуле та особистий досвід — люди і місця з нашого життя — впливають на розвиток нашого мозку. Внаслідок цього мозок кожної людини є унікальним. Наш життєвий досвід визначає організацію та особливості функціонування його ключових систем. Отже, всі ми бачимо і сприймаємо світ по-своєму.

Наприклад, містер Роузмен зазнав травматичного досвіду у 24 роки. Якщо ці події так вплинули на 24-річного чоловіка, уявіть, що здатна зробити травма з мозком немовляти чи маленької дитини і наскільки глибинними та масштабними будуть ці наслідки.

Наш мозок починає зберігати фрагменти отриманого досвіду ще в утробі матері.

На розвиток мозку плода впливає безліч факторів, зокрема, материнський стрес, вживання нею наркотиків, алкоголю та нікотину, її дієта та фізична активність. Протягом цих дев’яти місяців мозок росте надзвичайно швидко: в певні періоди розвитку швидкість утворення нових нейронів може досягати 20 000 за секунду. (Для прикладу, дорослий може створити до 700 нових нейронів за день — і це якщо пощастить).

На момент народження немовля має 86 мільярдів, і їхня кількість продовжуватиме зростати. Ці клітини також об’єднуватимуться в складні мережі, які дають змогу дитині почати потроху розбиратися у світі, який її оточує. Це надзвичайно складний, не вивчений остаточно процес, але ми виділимо кілька основних принципів, які буде корисно пам’ятати в  процесі наших розмов про те, як це все стосується травми.

Наші зовнішні чуття — зір, слух, нюх, смак і дотик — увесь час стежать за тим, що відбувається поза нашим тілом. При цьому вони покладаються на сенсорні органи — наші вуха, очі, ніс і шкіру. Коли ці органи подразнює світло, звук, запах чи доторк, особливі нейрони надсилають сигнал у мозок.

Крім того, у нас є сенсорні системи, які стежать за тим, що відбувається всередині нас. Це зветься інтероцепцією і створює відчуття, наприклад, спраги, голоду або нестачі повітря.

Мозок безперервно реєструє сенсорну інформацію про зовнішній та внутрішній світ, щоб у разі потреби активувати системи, які захищатимуть нас і підтримуватимуть наше здоров’я.

Відчувши спрагу, ми починаємо шукати воду; коли ми голодні, то шукаємо їжу; відчуття загрози мобілізує наші системи відповіді на стрес.

Мозок класифікує кожну крихту отриманої сенсорної інформації та надсилає її на вищі рівні трикутника — в інші відділи мозку, які інтегрують її та опрацьовують ще ретельніше. Так мозок сортує окремі уривки інформації і певним чином поєднує їх, у результаті чого поступово формується дедалі багатша та детальніша картина отриманого досвіду. Наприклад, мозок надсилає певні зорові сигнали до тих самих частин мозку, куди він скеровує слухові (звуки), тактильні (дотики) та нюхові (запахи) відчуття, які надійшли до нього одночасно. Ці різні відчуття — картини, звуки, запахи і рухи, які супроводжують певний досвід, — об’єднуються в мозку. Так ми починаємо потроху розбиратися в цьому світі.

Читати на тему

Токсичний сором: що це таке та як не додати ще одну психотравму власній дитині

Чому не варто соромити дітей та чим це загрожує у майбутньому: пояснення психологині.

Отже, мозок формує складні спогади, які містять всі ці зв’язки, і наш каталог отриманого досвіду поступово розширюється. Зростаючи, ми всі намагаємося зрозуміти, що відбувається з нами та навколо нас. Що означає цей звук? Що означає, коли хтось гладить мою спину? Що означає вираз на обличчі цієї людини? Що ще відбувається зі мною, коли я відчуваю цей запах?

Для однієї дитини зоровий контакт означає, що про неї дбають і нею зацікавились. Для іншої це значить, що на неї зараз накричать.

Мозок малюка збирає і сортує весь його особистий досвід, складаючи щось на кшталт шифрувальної книги, яка допомагає йому трактувати те, що з ним відбувається. Кожен з нас формує унікальну модель світу, на яку безпосередньо впливають різні події з нашого життя.

Уявіть, наприклад, як радикально змінюється сенсорне оточення новонародженої дитини. Зі свого теплого, ритмічного й темного світу вона зненацька пірнає в приголомшливу сенсорну ванну картин, звуків, нових температур і відчуттів (на кшталт повітря в легенях). Її мозок бомбардує шквал нових сигналів від органів чуття. А що у світі немовляти так багато нового, то його мозку доводиться формувати багато нових зв’язків дуже швидко. Досвід, отриманий у перші роки життя, чинить надзвичайно потужний вплив на організацію нашого мозку.

Опра: Однією з найважливіших речей, про які я дізналася, досліджуючи травму разом з доктором Перрі, було те, що маленькі діти розуміють і вбирають значно більше, ніж ми думаємо. Що молодші ви є, то чутливіші до емоційного клімату довкола. Людям здається, що вони можуть сваритися в присутності маленьких дітей. Вони думають, що можуть виявляти агресію в них на очах. У студії мого шоу я бачила сотні молодих матерів, які казали: “Що ж, коли малюк підросте, я покину свого жорстокого чоловіка”. Вони думають, що їхня дитина надто маленька, щоб зрозуміти, хоча насправді все навпаки.

Д-р Перрі: Так, усе навпаки. Що меншою є дитина, то більше їй доводиться покладатися на людей, які її оточують — батьків та інших дорослих, — щоб навчитися трактувати ті чи інші речі. Багато в чому дитина сприймає світ крізь фільтр цих дорослих.

Так, маленька дитина ще не розуміє слів, але вона сприймає невербальну частину спілкування, наприклад, інтонацію. Вона здатна вловити напругу та ворожість в агресивному монолозі, а також виснаження і відчай у мовленні пригніченої людини.

А що протягом перших п’яти років життя мозок росте дуже швидко і створює тисячі й тисячі асоціацій, вивчаючи цей світ, то подібний досвід впливатиме більше саме на немовля і маленьку дитину.

Наприклад, коли дитина росте з агресивним батьком, який вдається до насильства, її мозок починає асоціювати чоловіків із загрозою, гнівом і страхом. Цей світогляд поволі вкорінюється: “Чоловіки небезпечні та несуть загрозу, вони зашкодять тобі й людям, яких ти любиш”.

Якщо вже світ закарбувався у вашій свідомості саме таким, то уявіть, як ви почуватиметесь, коли у вас буде вчитель або тренер чоловічої статі. Уявіть, як ви будете ставитись до нового, цілком собі спокійного й доброго чоловіка, який з’явиться у маминому житті.

Опра: А коли ви ще не здатні описати словами чи навіть оцінити, що саме ви бачите й  відчуваєте, ви покладаєтесь на вібрації. І вібрації у  вашому домі кажуть вам: “Тут погано”.

Д-р Перрі: Ці вібрації, які ти описуєш, відбивають емоційний тон середовища.

Опра: Так, я думаю, що кожне середовище має свій тон.

Ви можете зайти до будинку незнайомця, який розмовляє іншою мовою, й одразу відчути, чи люблять люди в цьому місці одне одного. Або ж ви одразу вловите щось підозріле.

Ви можете не зрозуміти, що саме не так, але ви це відчуєте.

Д-р Перрі: Подібним чином ви можете зайти в кімнату до першокласників і сказати: “Ого, як у вас тут добре”. Ви відчуваєте атмосферу, емоційний тон. Водночас в іншому класі тієї самої школи ви скажете: “Ой! Що у вас тут відбувається?”. Це відчуття дуже потужне.

У нашому мозку є відділи, надзвичайно чутливі до невербальних сигналів про настрої та почуття інших людей. Ми рідко говоримо про цю дивовижну людську здатність.

Наше суспільство надає надто великого значення вербальній стороні спілкування — написаним і сказаним словам, які начебто є дуже важливими, — хоча насправді більша частина спілкування є невербальною.

Безсумнівно, війна залишає по собі психічні травми, яких позбутись не так просто. Флешбеки, нічні жахіття, безпричинне прискорення серцебиття та інші симптоми можуть переслідувати людину роками. Та чи можна розірвати це коло? Читай у наступному матеріалі.