Побував у гарячих точках України та написав про це книгу. Уривок з книги Люка Гардінґа

Повномасштабне вторгнення принесло багато болю, руйнацій та забрало чимало життів. Кожна трагедія лишила свій рубець на душі українців, адже кожна — геноцид нашого народу. 

Багато страшних подій забути ніколи не вийде, та й не треба. Потрібно пам’ятати кожне життя, яке забрала Росія та кожен злочин, який вона вчинила на українській землі.

Зокрема, хоч як би це не було боляче, не можна забувати й про трагедію Бучі та Ірпеня, яка сколихнула весь світ жорстокістю ворога, його воєнними злочинами. Після деокупації стало відомо про тисячі вбитих, зґвалтованих, закатованих.

Місто, зруйноване вщент, зараз продовжує жити, але рубці кровоточать. Події, які розгорталися під Києвом, задокументував британський журналіст, письменник і премійований іноземний кореспондент газети The Guardian Люк Гардінґ у своїй книзі Вторгнення. Кривава війна Росії та боротьба України за виживання.

Він автор вже восьми документальних книжок, перекладених тридцятьма мовами. Став першим іноземним журналістом після часів Холодної війни, якого примусово вислали з Російської Федерації. Улітку 2022 потрапив до кремлівського “чорного списку”.

24 лютого 2022 року Люк був у Києві. З перших днів повномасштабної війни він спілкувався з українцями, їздив у гарячі точки, фіксував свідчення й описував події, щоб показати світові звірства російських окупантів в Україні.

Ми публікуємо уривок з книги Люка Гардінґа, наданий видавництвом Vivat.

Уривок

Буча. Ірпінь. Як усе починалося

Ранок 24 лютого “привітав” мешканців Бучі звуками вибухів. О сьомій ранку в небі над міжнародним аеропортом “Антонов” заклубочився густий, вугільно-чорний дим від російських крилатих ракет.

Неспростовні докази початку повномасштабного наступу з’явилися вже до полудня. Вторгнення відбувалося за кілька кілометрів на північ від містечка Гостомель — фактично брами Києва.

Усе це нагадувало фільм про війну. Російські штурмові гелікоптери владно ширяли над дачними ділянками й теплицями. Порахувати, скільки тих апаратів — двадцять, тридцять чи більше, — було складно: надто швидко вони летіли, наче оповиті деренчанням власних гвинтів.

Тримаючи курс на Гостомель, повітряна армада збиралася захопити аеропорт і перетворити його на плацдарм для нападу на столицю.

Щойно долі розкинувся ангар, гелікоптери обстріляли гігантський літак. То була “Мрія” — найбільша у світі вантажна “пташка”, символ престижу і прагнень України. І от вона спалахнула.

Джерело: Telegram Володимира Зеленського

Опір ЗСУ: як українська армія завадила планам солдатів РФ

Тим часом десантники, повистрибувавши з гелікоптерів, спробували захопити аеродром, аж раптом на заваді їм стали українські захисники.

Принаймні один ворожий Ка-52 було знищено і ще два пошкоджено, тож уже надвечір загарбники позабивалися в гущавину найближчих лісів.

Наступного дня на територію аеропорту вдерлася розформована колона російської техніки, що перетнула всю Чорнобильську зону. “Антонов” опинився під контролем окупантів, але їхній успіх був вельми відносний.

Обстрілявши злітно-посадкову смугу, українські сили зробили її геть непридатною для приземлення російських літаків “Ільюшин”, що ­мали доставити десантників — тисячі десантників — для захоплення Києва.

Наземні окупаційні війська продовжили рух від Гостомеля до Бучі, однак повільніше, ніж їм кортіло. Це вже не вперше армія, що була планувала оточити столицю, йшла тим шляхом.

1918-го борці за українську незалежність під проводом Симона Петлюри їхали тут верхи з шаблями й синьо-жовтими прапорами, щоби прогнати з Києва уряд Гетьманату.

Росіяни в Бучі: протистояння

Відтоді спливло багато часу, але Бучі здебільшого вдалося зберегти своє неповторне обличчя. Вона лишилася квітучим зеленим містечком, любим молодим родинам і відпочивальникам.

Її соснові гаї, наповнені пахощами живиці, приваблювали гостей із великого міста. Адже від Києва сюди зовсім недалеко — всього 35 кілометрів на південь, можна швидко доїхати автівкою чи потягом.

27 лютого у Бучі з її двадцятьма вісьмома тисячами мешканців з’явилися нові господарі — росіяни. Як згадував один із місцевих, Віктор, першого дня вони поводилися цивілізовано, майже дружньо.

Коли їхні танки у дві шереги проминали його будинок, Віктор поспілкувався з кількома солдатами, і ті розповіли, що прибули з Далекого Сходу Росії, з сибірської республіки Бурятія. А ще вони сказали:

— Маємо наказ захопити українського Президента.

Того-таки ранку колона з сотні одиниць, належна елітній десантній бригаді, прорвалася на південь і посунула до Ірпеня, що лежить на межі столиці та області.

Решта окупантів звернула на Вокзальну — центральну вулицю Бучі. Тільки уявіть їхній настрій, коли перед ними відкрилася ця пасторальна картина!

Невеличкі котеджі й просторіші будинки шикуються обабіч, перед ними вивищуються голі липи та електростовпи, тягнуться газони й жовто-чорні бордюри.

Доглянуті сади визирають із-поза зелених парканів, гавкотять собаки, співають птахи… На дверях будинку номер тридцять шість досі висить різдвяний вінок.

Читати на тему

У повітрі запах смерті — як живе звільнена Буча сьогодні

Дивися, як оговтується сплюндрована і закатована нелюдами Буча.

То була довга вулиця. Та ідеальне місце для засідки. Деякий час українські захисники відстежували повільний рух техніки, позначеної символом V, а тоді заходилися планомірно знищувати її — бездоганними артилерійськими й ракетники ударами спочатку розтрощили першу машину, потім іще одну, а відтак усі.

За словами воїнів ЗСУ, російські морпіхи, що врятувалися були від першої хвилі обстрілів, потім дали задній хід, розвернулись і накивали п’ятами.

Багатьом із них пощастило.

А вулиця перетворилася на пекельний лабіринт зі спалених та обвуглених бронетранспортерів і КамАЗів. Мимохіть зачепило й кілька житлових будинків — їхні стіни й дахи були розтрощені, наче їх гамселив вогняний кулак.

Мертві й поранені солдати лежали просто неба, а в повітрі стояв сморід диму та палива.

Квітень: місто серед руйнації та смерті

Коли я приїхав туди у квітні, дим уже розсіявся. Але на дорозі досі панував разючий безлад.

Диявольська інсталяція зі знищеної та понівеченої бронетехніки нагадувала картини Ієроніма Босха. Усюди валялись остови машин.

На башті бронетранспортера висіла біло-синя смугаста майка повітряного десантника, ніби очікуючи повернення свого власника. Між траків і куп сміття були розкидані спальні мішки та російська уніформа.

Найвідважніші місцеві виходили надвір, щоб оцінити наслідки. Один дядько зняв на камеру свого телефона тепер уже відоме відео:

— Хлопці! Гляньте, що залишилося від моєї хати. Ці підараси припхалися на нашу землю! Горіть у пеклі, виродки! Як прийшли сюди, так і на той світ пішли. Не йму віри, що все це відбувається в Бучі, — сварився він, крокуючи серед тління вулицею смерті. — Українські збройні сили — молодці! Чудово попрацювали, хлопці!

Ця контратака зламала масштабний план вторгнення Росії. За наступні кілька днів українські сили витіснили росіян із Бучі та здійняли над міськрадою український прапор. Мешканці зітхнули з полегшенням.

Повернення росіян

Деякий час Вокзальна слугувала моторошним нагадуванням про нещодавні події. Один із місцевих самовидців — двадцятишестирічний електрик Володимир Чередниченко — жив неподалік Вокзальної.

Його будинок стояв на південній околиці міста, на котеджній вулиці Івана Франка, навпроти залізничної колії, що веде до Києва.

Володимир не служив у війську, але з підліткового віку захоплювався темою зброї та уніформи — адже від 2014-го його батько Сергій боровся з сепаратистами на Донбасі.

Після смерті Сергія 2021-го хлопець шукав розраду у  спілкуванні з татовими побратимами, які воювали на східному фронті. Імовірно, саме вони й прищепили йому романтичну жагу захищати свою країну і спізнавати власні пригоди.

На Вокзальній він зробив кілька світлин, що засвідчували злочини росіян, і надіслав знайомій, яка була цивільною волонтеркою. Це виявилося фатальною помилкою.

***

Росіяни повернулися до Бучі 4 березня. Цього разу вони підготувалися краще: місто мало для них стратегічне значення — плацдарму для захоплення Києва.

У Москві зрозуміли, що недостатньо спрямувати “спецоперацію” лише на так званий неонацистський уряд — треба ще й здолати “недружнє” місцеве населення.

Вочевидь російське командування збагнуло: нищівна поразка на Вокзальній сталася через те, що в місцевих була змога передавати інформацію українській армії.

Тому цивільні стали ворогами, телефони — небезпечною зброєю, а кожен чоловік призовного віку — потенційним солдатом.

На жаль, в Україні є чимало трагедій та історій, з яких можна скласти повноцінну книгу. Щодня російські війська забирають життя українців, обстрілюють мирних жителів та стирають міста з лиця землі. 

Сьогодні, 6 липня, окупанти пустили ракети на Львів. Постраждали об’єкти цивільної та критичної інфраструктури та головне — люди. Подробиці ракетної атаки на Львів знайдеш у матеріалі. 

Не пропускай найцікавіше, підписуйся на наш Telegram-канал.