5 липня 2014 року українські Сили оборони звільнили від російських окупаційних військ Краматорськ, Словʼянськ, Дружківку та Костянтинівку у Донецькій області. Відтоді синьо-жовті стяги майорять в українських містах-символах міцності.
Зараз у час повномашбної війни у 2026 році, для нас важливо згадати кожну деталь тогочасного бою. За це десятиліття змінилися тактики ведення війни, наші сили та можливості — як і ворожі, — однак незмінним є і має залишатися бажання українців жити на своїй землі вільно, не погоджуючись на поступки.
Сьогодні ми згадаємо про дні звільнення Краматорська та Словʼянська, як це відбулося, хто командував російськими вояками та яких втрат ми завдали противнику.
Звільнення Краматорська у 2024: як це було
12 квітня 2014 року російські військові, яких тоді ще називали лаконічно — незаконні формування, захопили місто Краматорськ у Донецькій області. Цьому передували мітинги проросійського населення під адмінбудівлями у місті, які вимагали від мера Геннадія Костюкова визнати так звану ДНР.
Тамтешня, тоді ще міліція, не перешкоджала бойовикам та мітингувальникам, які самовільно вивісили прапор самопроголошеної республіки на адмінбудівлі у Краматорську.
“Народні ополченці” також атакували відділок правоохоронців, і за декілька годин штурму з перестрілками, захопили його. Саме там бойовики змогли знайти та привласнити вогнепальну зброю.
Однак не всі місцеві підтримували проросійську ідею майбутнього: чимало цивільних вийшли до відділку міліції й скандували: Україна!
Уже наступного дня окупанти встановили блокпост біля Краматорського аеродрому — стратегічного обʼєкта для обох сторін.
Так звані ДНРівці почали штурм аеродрому вже 15 квітня 2014 року. Локація була важливою з кількох причин: злітно-посадкова смуга могла приймати транспортні літаки із підкріпленням, до того ж вона прикривала відходи до Словʼянська.
На території аеродрому розташовувалася військова частина Збройних Сил України та підрозділ 16 бригади армійської авіації, який мав на озброєнні вертольоти Мі-24П та Мі-8.
Росіяни атакували літак, який заходив на посадку. У відповідь на цю атаку українські спецпризначенці розпочали антитерористичні заходи. В ході звільнення аеродрому у полон взяли кількох російських бойовиків.
Наступного дня, 16 квітня, навколо аеродрому зібралися кілька сотень цивільних — у відкритих джерелах можна знайти свідчення, що більшість людей була в стані алкогольного спʼяніння. Зокрема, про це пишуть у статті Полтавського ТЦК.
Серед цивільних були й озброєні бойовики “ДНР”. Вони використовували мирне населення для прикриття та живого щита. Відомі також випадки викрадення та катування проукраїнських містян.
Попри окупацію бойовиками, 17 квітня на вулиці Парковій, у самому центрі Краматорська, відбувся мітинг за Україну. Сотні містян з українськими стягами: підприємці, учасники Революції Гідності, політики.
Жителька Краматорська та учасниця тих подій Віра Шелест в інтервʼю Суспільному коментувала, яка тоді була ситуація у місті.
— Ми зібралися, бо у цей же день у Донецьку, який ще не був так захоплений, як ми, теж був проукраїнський мітинг. Це був знак солідарності з Донецьком. Напевно, були наївні надії, що якщо ми масово вийдемо, скажемо, що незгодні й маємо іншу думку, то нас почують, — ділилася вона з журналістами.
Битва за Краматорськ увійшла в історію як така, що вирізнялася багатьма невеликими, але запеклими боями.
Українські сили оборони утримували аеропорт протягом 47 днів. Вони тримали свої позиції під постійним шквалом Градів та іншого важкого озброєння.
У травні основні сили ЗСУ відійшли, залишивши на території аеропорту практично в оточенні ворожих військ загін зі 186 військових.
Окупація Краматорська на Донеччині тривала практично три місяці, протягом цього періоду бойовики постійно обстрілювали житлові райони міста, а 11 травня навіть встигли провести псевдореферендум.
5 липня 2014 року ЗСУ вибили окупантів з Краматорська. Бойовики не дали відсіч, бо уже знали про поразку й у місті поруч — Словʼянську.
Звільнення Словʼянська: як це було
Словʼянськ розташований у північно-західній частині Донецької області. Територія історичної Слобожанщини була місцем багатьох битв протягом усієї історії України-Русі.
У 2014 році сюди прийшли російські окупанти під керівництвом Ігоря Гіркіна на псевдо Стрєлков (Стрєлок). До його загону бойовиків приєдналися так звані “ополченці ДНР”.
12 квітня окупанти захопили Словʼянськ, призначили “владу” у місті та сподівалися, що події розгортатимуться за “кримським сценарієм”. Та уже 13 квітня сили ЗСУ та НГУ почали антитерористичну операцію.
Менше ніж за місяць, 2 травня 2014 року українські сили здійснили наймасштабнішу на той час операцію з витіснення бойовиків. Завдяки злагодженій роботі ЗСУ ліквідували низку блокпостів й змогли оточити Словʼянськ.
Для боротьби проти російських військових та так званих ДНРівців було залучено авіацію. На жаль, два борти окупанти збили.
Також відомо, що того вечора окупанти, прикриваючись щитом із цивільних жінок та дітей, відкрили вогонь по українських військових на мосту через річку Сухий Торець, у південній частині Словʼянська. Внаслідок цього загинуло двоє солдатів, ще сім десантників отримали поранення.
З боку бойовиків відомо ліквідацію помічника Гіркіна, командира Сергія Журіка на псевдо Ромашка.
3 травня сили НГУ відбили в сепаратистів телевежу у Краматорську: там перебувало близько 200 бойовиків, які обладнали вогневі точки та здійснювали інженерну підготовку місцевості.
5 травня бійці полку Ягуар, Альфа та ЗСУ рушили до Словʼянська, але потрапили у засідку біля Семенівки. Сепаратисти вели вогонь по бійцях України з вікон житлових будинків.
Та завдяки організованій роботі, бойовики зазнали великих втрат — 40 осіб безповоротно, і відступили до промзони.
5 липня російські сили втекли до Донецька, який вже був окупований росіянами. 9 травня сепаратисти ще намагалися взяти телевежу та прорвати позиції українських Сил оборони, але всі спроби виявилися марними.
Окремо варто зауважити, що СБУ знаходила докази російського сліду під час бойових дій у Донецькій та Луганській областях. Зокрема, ще можна знайти записи розмов між російським сепаратистом Гіркіним та російським керівництвом, російськими службовцями.
Попри все, міста стоять під українським стягом. Віримо та робимо усе, щоб жовто-сині барви замайоріли й в інших містах, які окупувала Росія.
Знати свою історію — важливо для кожного народу. Раніше ми розповідали тобі історію кіборгів — що відомо про цих людей та чому їх так назвали, читай в іншому матеріалі.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!