Десять років боротьби. Історія військового, який почав свій шлях з Революції Гідності

Українська боротьба проти російського гніту ведеться не один рік, а з часів появи Московії та її імперських мрій. Однак саме десять років тому з новою силою розгорнулася боротьба за нашу незалежність — відліком стала Революція Гідності.

Чимало українських військових, що вже в умовах повномасштабного вторгнення боронять Україну від російських окупантів, почали свій шлях саме з Майдану у 2013 році. Історію одного з них ми розповімо й сьогодні.

Святослав Сірий на псевдо Хоробрий був одним з тих студентів, яких побили силовики Беркуту. Згодом чоловік став артилеристом Азову. Далі пережив поранення, багато звірств від окупантів, але через все це проніс ідеї, якими варто поділитися.

Переломний момент та недовгий спокій

Сам він себе називає дуже справедливою людиною.

— Війна — це місце, де справедливості дуже не вистачає, тому я там, — каже чоловік.

Його псевдонімом Хоробрий нагородили ще на Майдані, куди він вперше приїхав 23 листопада. Саме Святослав був серед тих, хто тоді зробив перший “коктейль Молотова” проти беркутівців, однак не застосував його.

— В ніч на 30 листопада, о четвертій ранку Беркут приїхав та почав штурмувати Майдан. Ми намагалися тримати лінію оборони за стелою. Я прикрив друзів, але мені тоді дісталося, хоч і не сильно.

Це був переломний момент: над ранок ти думаєш, можливо все закінчилось, але в тобі вже живе ця злість та бажання наступного дня повернутися.

На той момент Святославу було 19 років.

— Чи усвідомлював ти, для чого українці пішли на Майдан, і ти разом з ними?

— Я точно розумів, нащо ми туди пішли. Питання стояло просто: або Європа, або оркостан. Звичайно, було важко передбачити, що опісля будуть такі важкі, але героїчні для нас події.

Якби ми тоді не зробили цього вибору та не пройшли цей непростий шлях, то сьогодення України було б гіршим і для нас, і особливо — для наших дітей, — висновує Хоробрий.

Та відчуття досягнення та відносного спокою після втечі Януковича тривало не довго.

Читати на тему

День Гідності та Свободи: розповідаємо про два значущі слова для українців

Розповідаємо, як виникло свято, а також про флешмоб Жовта стрічка.

Війна

У військо Хоробрий пішов на початку 2020 року. Зізнається, що ще у 2014 розумів: доки ми не доведемо справу до кінця, росіяни будуть надалі “сунути” на нашу землю.

Святослав став артилеристом і жодного разу не шкодував за цей свій вибір. Відтоді й до сьогодні він є в артилерії полку Азов. Тут він завжди почувався серед своїх, бо попри різні місця проживання до служби та навіть послуговування різними мовами, всі військові були одних поглядів.

Та й сам Маріуполь він любив, хоч і зізнається: серед містян часто відчував дискомфорт, бо їхні погляди часто були проросійськими.

Якщо твоя держава не працює над інформаційною політикою, то над нею почне працювати хтось інший.

— Наскільки Маріуполь був “пристосований до війни”?

— Я вважаю, що ні на скільки. Туди “вливали” гроші, зробили гарне місто за 20 км від фронту, де бушувало життя, були парки, місця для відпочинку. Але це місто не зробили безпечним. Там повинні були передбачити всі лінії оборони ще задовго до початку повномасштабного вторгнення.

Натомість оборона міста, що мало бути фортецею, робилася з підручних матеріалів в день наступу.

Unspalsh

Ще одне велике питання: чому влада не евакуйовувала прифронтові міста. Ми своїми силами вивозили сімʼї бійців з міста ще у 20-тих числах лютого 2022 року, — каже Хоробрий.

Сам він не очікував такого масштабу наступу, розглядав можливість локальних загострень на Сході. 

Та на ранок 24 лютого минулого року всього за 30 хвилин бійці змогли зібратися та виїхати бойовим порядком з бази дислокації.

Ніхто не міг прорахувати, що за тиждень повномасштабного вторгнення нам доведеться малою кількістю людей та ще меншою кількістю зброї обороняти ціле місто, у повному оточенні.

— Тоді я був впевнений, що якщо про все, що відбувалося у Маріуполі, дізнається світ, то Росія просто перестане існувати. Бо це не просто злочин проти маріупольчан, це — злочин проти людства, проти людей, які хочуть жити, — зізнається оборонець.

За час перебування під Азовсталлю він тричі писав дружині прощальні повідомлення. Це були короткі, але емоційні листи, в яких він намагався сказати все, про що раніше мова не заходила між ним та коханою.

Читати на тему

Поверніть моє серце з полону! Де Азов та як триває боротьба родин захисників Маріуполя за своїх рідних

Вікна зібрали всю інформацію, що наявна у відкритих джерелах, щодо перебування бійців полку Азов у російському полоні та процесу їх звільнення. Також подаємо інформацію про акції на підтримку полонених захисників Азовсталі.

Поранення, полон, повернення додому

20 квітня 2022 року Хоробрий отримав уламкове поранення, один уламок пробив артерію. Коли військовий потрапив до шпиталю на Азовсталі, ситуація була важкою, однак не критичною: ще були продукти, вода, медикаменти.

Та вже за деякий час росіяни почали стирати все, і шпиталь також. Після обстрілу ФАБом два виходи у бункері завалило.

— Був такий день, коли повністю завалило два виходи. Бункер з 500 пораненими був відрізаний від світла. Пʼять годин хлопці з Нацгвардії та Азову відкопували хоча б один вихід. Тоді ж окупанти влучили у нашу операційну, після — людей оперували в холах справді підручними інструментами.

Відчуття, що ти у пеклі, де страждають люди.

Та найстрашніше було попереду. Хоробрий каже: навіть в таких умовах вони були господарями свого життя, мали побратимів та команду, зброю. А з настанням полону ти вже не керуєш власним життям.

— Твоє життя залежить від противника, що є мерзенно і бридко.

— Ти сильно схуд в полоні?

— На 16 кілограмів. Для мене це суттєво. Я провів у полоні майже рік.

У полоні бійці Азову підтримували одне одного, разом триматися було легше. Ми дізнавалися про звільнення Харківщини, Херсона — для росіян це був сильний удар. І це доводило, що ми можемо! Можемо не тільки оборонятися, а й доводити своє до кінця.

У нас суперник абсолютно недурний, це одна з найпрофесійніших та найсильніших армій світу з майже необмеженим ресурсом. А ми можемо давати їм тягла. Тож, якщо змогли раз — зможемо і другий, і третій.

До останнього Святослав не вірив, що їде на обмін. Перша здогадка зʼявилася, коли полонених українців привезли до літака. Але остаточно розслабитись та повірити в це українці змогли лише після того, як до автобуса, після довгої дороги, зайшов чоловік так сказав: Слава Україні! Ви — вдома.

До кінця все усвідомив він лише за десять годин після обміну, коли їх везли у Київ. Перша зустріч з рідними після тривалого полону була дуже емоційною.

Військовий каже: рідні тих, хто чекає на повернення своїх дітей, батьків та коханих проходять таку ж пекельну боротьбу і їм також потрібен відпочинок. Чого потребують рідні військовополонених українців та як їм допомогти, ми писали раніше.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.