Народжені 24 лютого…Історії дітей, що стали однолітками великої війни — їхні болі та перемоги

Чужі люди часто називають їх однолітками повномасштабної війни. Та для батьків ці діти назавжди стали світлом посеред найгустішої темряви. Знаком перемоги. Миром. Найбільшим стимулом до боротьби за життя.

Вікна-новини знайшли дві сімʼї, де найбільша втіха життя зʼявилася на світ у найстрашніший для усіх українців день. 

Ми поспілкувалися з матерями, які народили 24 лютого 2022 року, про пережите тоді, якими є їхні діти зараз та як відрізняється виховання дітей, що не знали світу без війни, від старших родичів. 

Редакція одразу знала, що текст не буде про страх та біль цих людей: ми прагнули надати історіям продовження, розповісти про світлі моменти та веселе дитинство попри війну за вікном.

Тож окрім інтервʼю з героїнями, ми також звернулися за коментарем до дитячої психіатрині та педіатрині. Вікторія Самініна пояснила, як війна впливає на дітей, які не встигли відчути мирного життя, та що варто знати батькам, аби розуміти свою малечу та підтримати її у складний час.

Часи страшні, але діти мають народжуватися

Киянка Світлана Міцкевич чекала на доньку за тиждень — на початку березня. Вагітність подарувала піднесений стан, через що жінка навіть не переймалася новинами та розмовами про війну.

Здавалося, що в цивілізований час такого бути просто не могло.

— Ми спали. Гучний вибух за вікном вирвав мене з ліжка, я зіскочила і несамовито закричала. Чоловік встиг втримати мене, бо я була з великим животом. Побігли до девʼятирічного сина — він весь трусився, його плечі тіпало аж до голови. Пізніше ми дізналися, що той вибух був наслідком збиття БпЛА біля нашого будинку.

Я дзвонила у поліцію, але було марно. У чаті будинку прочитали, що почалася війна, — так розповідає про перші хвилини свого 24 лютого 2022 року жінка.

Ділиться: думала, що настав кінець світу. І найбільше винила себе за те, що народила своїх дітей у такий час.

— Пологи були призначені на цей день? Чи дитина планово мала народитися пізніше?

— Це були 38,5 тижня, але стрес зробив своє. Чесно кажучи, я навіть не відчувала початку пологів. Мені пощастило, що лікарка, до якої я зателефонувала, запропонувала приїхати в лікарню. Там вже все почалося.

Найважчою була необізнаність. Ми не розуміли, що відбувається за вікном.

Коли ми були на паркінгу під будинком, я питала у чоловіка: Що таке ракета? Якщо вона влучить, то розібʼє тільки верхні поверхи? Чи дійде до паркінгу? 

Ми жили короткими думками, як вижити до вечора, а потім — до ранку.

— Як війна змінила ваш підхід до материнства, і які є відмінності у вихованні старшого сина, що народився ще до початку повномасштабної війни, власне, середньої доньки, яка народилася першого дня, і зараз ви чекаєте вже на третю дитину (на момент публікації Світлана вже народила доньку — ред.) теж у країні, в якій йде війна? 

— Син був очікуваним, народжений у таких сприятливих умовах, коли ми жили та насолоджувалися планомірним життям. Під час другої вагітності я також насолоджувалася своїм материнством, але мене вирвали з цього стану.

24 лютого перекреслив всі очікування від появи дитини.

Пам’ятаю, коли ми принесли її додому, я не могла дивитися доньці в очі, тому що відчувала сильну провину за те, що не можу забезпечити їй елементарне — життя. 

Цей перший рік був сумбурним на почуття страху, провини, безнадійності й водночас щастя, любові, радості. 

Ця дитина просто витягла нас із цього стану відчаю. Ми раділи її першій усмішці, першим крокам і словам — це дозволяло нам жити таким сімейним, отим щасливим життям, навіть попри глобально жахливі умови, — каже Світлана.

Жінка, пригадуючи себе на початку вторгнення, визнає: зараз вона стала зовсім іншою людиною. Тепер вони стали сильнішими, тому зважилися на третю дитину.

Ми розуміємо, що часи страшні, але діти мають народжуватися, бути щасливими. Діти дають майбутнє. 

Народжені в цих умовах не мають того стресу, який отримали діти старшого віку. Вони вважають, що так має бути, нормально реагують на тривогу і чітко знають правила, яких треба дотримуватися. Вони ростуть сильнішими.

— Як розповідаєте про війну своїм дітям?

— Я кажу правду. Не можу вигадувати казки про грім, обманювати їх. Сину вже 11, він і сам все розуміє. А донька у свої два з половиною вже знає, що таке МіГ, як працює ППО, чому немає світла тощо.

— Ваша донька народилася у перший день повномасштабної війни. Як ви сприймаєте цей день?

— Цей день став для нас одночасно страшним і щасливим. Щороку тепер це просто день народження нашої дитини. Ми святкуємо в її дату і не переносимо, бо діти мають право на свій день народження, на щасливе майбутнє, на надію.

Та ми ніколи не забудемо те, що скоїли росіяни проти нас того дня і передамо цю памʼять нашим дітям, внукам.

— Яким ви бачите майбутнє ваших дітей?

— Я взагалі не можу говорити про майбутнє, уже як третій рік ми просто не плануємо. Думаємо про справи на завтра, максимум — на два дні наперед.

Та й не хочу планувати майбутнє дітей. Єдине моє бажання — щоб вони жили та росли без війни, в нормальних умовах, і були щасливими.

Читати на тему

Щастя завжди на часі: як українки народжують дітей під час війни

Читай історії українок, які наважилися стати мамами після початку повномасштабного вторгнення.

Ми хочемо жити, не думаючи, що буде вночі

— Я дізналася про початок великої війни вже у пологовому будинку. Туди потрапила о третій годині ранку, коли почалися пологи. 

Анастасія Гавришенко проживає у Сумах. За час повномасштабної війни вони лише раз покинули рідні стіни, перебравшись в область до родичів. Та за кілька тижнів повернулися додому й більше не покидають своє місто.

На пологи очікували на початку березня, однак вночі 24 лютого їхній син попросився на світ.

Вранці усі близькі та родичі дзвонили до жінки й питали, що ж тепер робитиме сімʼя — до області зайшли російські війська.

— Я подзвонила до чоловіка — сина народила. А він такий нерадісний був. Запитала про це, і він сказав, що росіяни вже в Сумах. Я не могла в це повірити.

З пологового виписали 26 лютого — не було ніяких урочистостей: швидко відчинили двері, випустили нас і побігли зводити інших дівчат до укриття, бо була тривога.

Лиш одне фото зробили, але я все одно раділа, що їду додому, у рідні стіни.

По дорозі з пологового мене зустріло зовсім інше місто: не було людей, якісь пакети літали, зачинені всі крамниці.

— Вашому сину скоро три роки. Як ви пояснюєте йому події та звуки навколо?

— Кажу, що це грім. І ще — що мама й тато поруч, щоб він не боявся. Звісно, ставатиме старшим — треба буде пояснювати, що це працюють наші захисники. Але зараз він дуже лякається вибухів. 

 — А як реагує старший син?

— Спокійніше. По-перше, він вміє читати й дуже багато інформації чує чи читає самостійно. Він захоплюється нашими військовими, знає, що Росія намагається нас знищити, розуміє план дій у випадку вибухів тощо.

 — Що для вас означае 24 лютого?

— Перш за все, це день народження моєї дитини. Дуже неприємно, що саме в цей день почалося повномасштабне вторгнення і ми вже майже три роки живемо в цьому жахітті, це дуже боляче. 

— Чи святкуєте ви його дні народження зараз? 

— Так, перший рочок ми все одно вирішили відсвяткувати, тому що цілий рік жили в страху: рідні були в окупації, ми не розуміли, що відбувається. 

Два рочки ми святкували вдома, по-сімейному: з тортиком, кульками, дитячим святом.

Діти не винні в тому, що відбувається, вони повинні мати повноцінне дитинство, зі святами, кульками, вітаннями та подарунками.

— Де і яким ви бачите майбутнє своїх дітей?

— Майбутнє своїх дітей я бачу саме в Україні. Це рідна земля. Тут наші земляки. Ми бачимо своє життя у вільній Україні, яка виборола перемогу.

Ми хочемо життя, де ти спокійно дихаєш, а не ковтаєш повітря при кожній повітряній тривозі.

Де не боїшся звуків та просто спокійно ходиш вулицями, не думаючи, що буде вночі.

Читати на тему

Радість материнства: як не боятись і чи варто народжувати під час війни

Психологи пояснюють бажання народити дитину під час війни та радять, як позбутися страху і набути відповідальності перед материнством.

Як війна впливає на дітей та батьків: відповідь лікарки

Досвід батьківства під час війни може бути геть різним. Адже життя не спинити: ми народжуємо, одружуємося, розлучаємось, отримуємо великі й маленькі радощі життя. Все це відбувається зі смутком та стресом на фоні — однак, таки відбувається!

Наші героїні, як і мільйони інших матусь по всій Україні, по-різному розповідають про війну своїм дітям. Хтось хоче вберегти психіку малечі до більш дорослого віку, інші кажуть правду, але спокійно та дозовано.

Досвід війни абсолютно по-різному сприйматимуть й наступні покоління українців.

То чи є тут місце для паралелей з попередніми трагедіями українського народу та наслідками цих подій, впливом на нас? Ми запитали про це у дитячої психіатрині та педіатрині Вікторії Самініної.

Фахівчиня з психологічного та фізичного здоровʼя твердить: наразі саме діти залишаються найбільш вразливою групою населення. І війна завдає шкоди як фізичному, так і психічному здоровʼю дітей.

— На жаль, діти гинуть, дістають травми, зазнають катувань з боку росіян… Крім того, спостерігаємо недостатню кількість медичного персоналу, є руйнування лікарень та шкіл, садочків.

Це призводить до того, що діти не отримують необхідного: вакцинації, освіти, можливостей загального розвитку.

Діти на першому році життя потребують постійного огляду лікарів. А якщо говорити про непідконтрольні Україні території, або про зони бойових дій — там ситуація ще складніша.

Дуже складним залишається й питання саме психічного здоровʼя дітей. Воно залежить й від того, чи є поруч надійний, безпечний, впевнений дорослий, з яким можна сформувати безпечну привʼязаність. Якщо батьки не можуть взяти себе в руки, — але ми не можемо їх в цьому звинувачувати, — вони не зможуть й забезпечити  всі потреби малечі.

Часто матері й батьки відчувають за це провину, мають надмірні вимоги до себе, й це також впливає на дитину.

Головним для дитини, особливо у перші роки життя, є безумовне почуття безпеки. Якщо його немає, можуть виникнути труднощі з формуванням безпечної прив’язаності в майбутньому.

Я бачу зі своєї практики, що діти мають більше тривожних розладів, у таких умовах є збільшена ймовірність випадків ПТСР, депресивних розладів тощо, — пояснює фахівчиня.

Читати на тему

Кожна п’ята дитина має порушення сну! Війна, наша малеча та як їй допомогти

Розповідаємо, як на психіку українських дітей повпливала війна та як допомогти малечі у такі часи.

Як відрізняється сприйняття війни у дітей, народжених до та після вторгнення

Вікторія Самініна погоджується з тим, що між дітьми, які народжені до та після війни, є деяка різниця. За її словами, якби війна закінчилася швидко, вплив на психіку був би мінімальним.

— Діти, які народилися вже під вибухами, усвідомлюють лише емоційний стан батьків. Якщо дорослі здатні про себе потурбуватися й зберігати спокій, можуть дати комфортні базові умови для життя дитини, то вона в цьому віці не усвідомлює, що відбувається глобально в межах країни, поза порогом її дому, звичного середовища.

Діти п’яти-шести років вже все відчувають, і ми не можемо вдавати, що нічого не відбувається.

Треба пояснювати події навколо простими словами, не знецінюючи переживання дітей і нагадуючи, що поруч є батьки, які це контролюють і здатні взяти на себе відповідальність.

Наприклад: Так, зараз є повітряна тривога, і я не можу тобі гарантувати, що це буде безпечно, якщо ми залишимось вдома. Але я можу гарантувати тобі похід в укриття і там сформувати простір безпеки, де є вода, їжа тощо.

Треба показувати дітям, що доросла людина поруч, і на неї можна розраховувати, — пояснює фахівчиня.

— Чи можемо ми припускати, що пережитий досвід стане для когось моментом посттравматичного зростання? Чи робить війна сильнішими?

— Зараз я б не говорила про посттравматичне зростання, тому що наші діти не заслуговують на такий досвід. Вони повинні мати гарне дитинство.

Щоб говорити про посттравматичне зростання — має бути простір для емоцій. Пережитому треба дати волю, щоб про це говорити, оплакувати, розповідати наступним поколінням. Тобто повинен пройти час, і говорити про це треба у безпечних умовах.

До того ж дослідження теми свідчать, що аналіз проводвся тоді, коли вплив був короткотерміновий, людина могла впоратися з цим фактором. Якщо ж ми говоримо про це в час, коли війна ще триває і ми не знаємо, коли вона закінчиться — ми не маємо й безпечних умов, щоб усвідомити та оплакати цей досвід.

Водночас зі статистики ми знаємо, що мала частина дітей, які пережили травматичні події, отримують розвиток ПТСР. На щастя, нервова система дітей цьому запобігає.

Саме тому ми не маємо катастрофізувати наслідки і казати, що всі, хто пережили травми, матимуть ПТСР. Ні, більшість тих, хто пережив цей досвід, не будуть мати ПТСР. Але й казати, що це зміцнить наших дітей — не можна.

Читати на тему

Переймаєшся, що буде після війни? Розповімо, чому не кожному загрожує посттравматичний розлад

Чи загрожує тобі посттравматичний розлад після війни? Читай у нашому матеріалі.

Пережите не змінити — тоді як дбати про дітей під час війни зараз?

Звісно, у реальності немає місця для фантазій про машину часу. То що ж робити батькам зараз?

— Саме зараз батьки мають знайти час і ресурс турбуватися про себе. Це правило кисневої маски — поки ми не надягнемо її на себе, то не зможемо сформувати безпечну прив’язаність з дітьми, а це є обов’язковою умовою для того, щоб забезпечити їхню психологічну стійкість дітей.

Якщо тати зараз воюють, або, на жаль, загинули, часто буває так, що матусі можуть не давати дітям простору й шансу робити власні помилки, вчитися на них помилках та здобувати досвід.

Виникає гіперопіка, надмірне занепокоєння, через що діти втрачають можливість розвивати самостійність. Це потрібно контролювати, вчасно знаходити у собі такі поклики.

Інші рекомендації дуже банальні й прості, але вони важливі.

1. Я заоохочую всіх вас піклуватися про себе, бо це musthave: у стані депресіїта тривоги ми не здатні сформувати з дітьми той стосунок, на який вони заслуговують.
2. Другий момент — слухати свою дитину, давати багато простору для того, щоб вона ділилася своїми переживаннями.
3. Наступне — підтримуйте свою дитину у всіх ситуаціях, що б не відбувалося. Якщо щось не так — обережно підбирайте слова критики. 
4. Ще одне — закривайте базові емоційні потреби. 

Раніше ми розповідали тобі, як говорити з дітьми про війну так, аби не травмувати їх — читай про це в нашому іншому матеріалі.

Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!