…Він потім зізнався, що не хотів телефонувати мені та говорити, що з ним сталося. Щоб не прирікати мене на життя з “інвалідом”…
Ця розмова почалася зі щирих усмішок та запитань, як кожна з нас почувається після чергової нічної атаки Росії на мирні українські міста. Раніше ми вже переносили наше інтервʼю через жахливу ніч.
На щастя, ми таки поговорили. Про біду та щастя, проблеми та їхнє можливе розвʼязання, суспільні вади та перші досягнення на шляху до інклюзивності.
Історикиня та авторка історичних книг Анастасія Косміна віднедавна отримала ще один важливий статус у своєму житті — дружина. Пліч-о-пліч з найкращим чоловіком, який, напевно, був створений десь в іншому світі саме для неї.
Максим Космін — ветеран російсько-української війни. Їхні стосунки завʼязалися із листування в соціальних мережах, вже за добу чоловік ніби жартома запропонував Анастасії одружитися через Дію.
Історія могла б бути іншою, та сервіс підвис.
Наприкінці листопада 2024 року військовий отримав важке поранення, внаслідок чого йому довелося ампутувати ногу.
Переглянути цей допис в Instagram
Для когось ця подія могла стати фіналом в особистому житті, бо не у кожного (-ї) вистачить сил будувати спільне життя з людиною, яка отримала інвалідність. Та у Косміних вийшло — і цією історією я хочу поділитися з вами.
Про досвід дружини ветерана, обладнання побуту, випадки негативної реакції від інших людей та плани — Анастасія ексклюзивно розповіла Вікнам.
Їх познайомив допис про… депортацію дітей росіянами
Анастасія Косміна за фахом — історикиня, тож сторінки її соціальних мереж наповнені інформативними дописами на різні теми. Один із таких вона присвятила питанню депортації українських дітей на території Росії та Білорусі під час російської війни проти України.
— Максиму трапився цей допис у рекомендаціях. Почитав, йому сподобалось, і він мені написав просто: “Привіт”. Я пам’ятаю, що це був ранок суботи. Відкрила Instagram і, дивлюся, у мене в запитах повідомлення: чорно-біла фотографія військового на фото профілю.
Зазвичай я не відповідаю на запити, але тут подумала — можливо, збір якийсь потрібно поширити. Тому відповіла. І так почалась наша історія, — пригадує Анастасія.
За вікном жовтів вересень 2024. Менше ніж за півроку, у лютому 2025, закохані одружилися.
Переглянути цей допис в Instagram
— Чи можете ви розповісти про той день, коли ви дізналися, що Максим отримав поранення? Як це відбулося?
— Це було 2 грудня, понеділок, знову Instagram. Востаннє перед пораненням я говорила з Максимом у суботу. Він казав, що іде на завдання, буде без звʼязку кілька днів, аби я не хвилювалася.
Так от, у понеділок я збиралася на свою нову роботу, о 7:00 ранку відкрила Instagram і знову побачила запити.
Там були слова: “Це я, Максим. Мене поранило, я в шпиталі в Дніпрі. Вибач мені”.
Він написав з акаунту медсестри, бо забув останню цифру мого мобільного. Я одразу подзвонила медсестрі й запитала, що з ним. Вона сказала, що у Максима численні осколкові поранення рук і ніг, але найважче — це ампутація ноги, — розповідає Анастасія.
Максим був при свідомості, тож Анастасія попросила медсестру передати йому телефон, щоб почути від хлопця хоч кілька слів.
— Максим почав плакати, просив у мене вибачення за те, що його поранило. Я лише повторювала, що зараз приїду. Я дійсно розуміла, що маю якнайшвидше опинитися біля нього, бути поруч.
Він потім розповів мені, що не хотів казати про поранення. Він казав, що не хоче нарікати мене на життя з “інвалідом”.
Я так сильно злилася через те, що він міг так подумати. І я насправді дуже рада, що він мені написав! Не уявляю, що було б, якби він цього не зробив, — каже Анастасія.
У той момент думки роїлися, але дівчина знала, що робитиме далі. Подзвонила керівнику, який у той день мав лише вперше її побачити наживо — і пояснила, що на роботу не вийде через поранення коханого.
Вже за годину вона автобусом виїхала до Дніпра.
Дорогою думала, що побачить у лікарні. Які умови там будуть, люди, ставлення.
— Я боялась втратити свідомість, чесно кажучи, від того, що можу побачити. Але тоді я ще не знала, яка сильна і наскільки витривала. Коли зайшла до палати, у нас обох було таке полегшення: ми разом!
І насправді я захоплююсь своїм чоловіком, тому що він з перших хвилин знав, що одужає. У нього був оптимізм. Ще коли я не доїхала до лікарні зателефонував і сказав: “Коли у нас будуть діти, ми не будемо наймати аніматорів”. Питаю: “Чого?” — “Ну я сам буду піратом без ноги”.
У нас загалом чимало жартів, скажімо, “чорних”. Максим каже, що так поспішав до жінки, що ногу у посадці забув!
Після зміни кількох лікарень, Максим пройшов двомісячне лікування та реабілітацію. Нині він на її останньому етапі, після протезування.
За що це все — одній людині?
Побут з людиною, яка отримала інвалідність — відрізняється від звичного. Але будь-що можна підлаштувати.
Максим тепер послуговується протезом, це спрощує його повсякденне життя, ніж це можливо на кріслі колісному.
Єдине, з чим складно — з душем, бо без ноги митися дуже складно. Людині з ампутацією легше помитись сидячи у ванній.
— А як почуваєтеся ви? Чи були такі моменти, коли думали, що не “стягнете” емоційно та фізично?
— Виявилось, як я уже казала, що я дуже сильна. Наче всі переживаємо те саме, живемо вже четвертий рік під вибухи в усій країні… Але коли на тебе навалюється все й одразу, ти розумієш, що у тебе немає права здатися, бо ти не одна, є людина, яка на тебе розраховує.
Я повинна бути у ресурсі завжди. Коли у нього температура під 40 градусів, і знеболювальні не допомагають. А ти нічого не можеш, окрім того, щоб тримати за руку і бути поруч.
Переглянути цей допис в Instagram
Був єдиний момент, коли я подумала, що не витримаю. Коли 25 грудня росіяни почали обстрілювати Харків — рідне місто Максима,— я переслала йому повідомлення, що цілі летять на його район.
За кілька хвилин він передзвонив мені й сказав, що квартири більше немає.
Шахед влучив саме у його квартиру, зруйнувало весь підʼїзд. Не залишилось ні дитячих альбомів, ні речей, нічого.
У той момент я так розридалася. Просто на роботі, за столом плакала. Я не могла зрозуміти: за що це все одній людині? Такі добрій та благородній людині?
— Дружин та дівчат військових про рідко питають, як вони почуваються. Частіше — самих захисників. Як часто питають вас?
— Я ніколи не задумувалась над цим. У мене в самої у фокусі був мій чоловік. Питали батьки звісно, подруги, але інші люди, слідкувачі в соціальних мережах дійсно частіше питають про стан Максима.
— Опишіть, будь ласка, ваші стосунки з чоловіком трьома словами.
— Гумор, бо без цього ніяк. Ніжність. Пристрасть.
— Як ви одружилися? Чи все зробили так, як мріяли?
— Ми вирішили одружитися ще на другий день знайомства. Вдруге пропозицію він зробив мені у Вінницькому шпиталі 4 січня. Розписалися 14 лютого. Тоді Максим був ще без протеза.
Через місяць ми розписались, але у нас ще буде весілля. Хочу з усіма традиціями зробити.
“Люди штовхаються, доки не бачать протеза”
— Як травма Максима вплинула на ваші стосунки та на його ставлення до вас?
— Наші стосунки розвивалися, по суті, вже після його поранення. Мій чоловік постійно дякує мені, вважає мене фантастичною жінкою, яка його не кинула. Але я не люблю, коли так кажуть. У моїй системі цінностей навіть не було такого варіанту, щоб піти від нього через поранення.
— Чи були якісь неприємні ситуації, які повʼязані з соціумом чи простором навколо?
— Банальна проблема — люди не поступаються місцем, доки не бачать протеза. Але на протезі теж важко: і стояти, і сісти.
Особливо мене дивує, коли люди бачать протез і відвертаються. Наче це огидно для них. Буває, що штовхаються дуже сильно. Людям варто вже зрозуміти, що війна змінила наше життя, людей, — каже Анастасія.
Перешкоди є й на вулицях, підкреслює жінка. Бордюри, сходи, перепони, навіть неправильні пандуси.
Дійшло до того, що часто перед прогулянками з лікарні Анастасія мала спершу перевірити локації, наскільки вони доступні для людини на кріслі колісному.
— Недоступний весь громадський транспорт, поїзди, східці… Раніше я теж була однією з тих, хто не розумів, наскільки це важливо. Бо доки людина особисто не стикнеться з подібним, не розуміє, наскільки все погано.
Потрібно ветеранів залучати, щоб робити простір доступним для усіх.
— Але ж були й хороші ситуації?
— Звичайно, так. Я пам’ятаю, як нам вперше запропонували безкоштовну каву. В мене чоловік запитав: “А чому безкоштовно?” Я кажу: “Ти що, не розумієш?” — “Ні”, — “Тобі дякують за твою службу”.
Йому було дуже приємно. Ми ніколи не просимо нічого безплатно, але такі маленькі прояви уваги дають нашим захисникам та захисницям відчуття власної важливості.
— Що б ви порадили жінкам, чиї чоловіки повернулися з війни з пораненнями?
— Я думаю, будь-яка жінка, яка чекає свого чоловіка — навіть з пораненнями, — вона радіє, що він живий.
Треба набратись терпіння. І не забувати про себе, про свій стан, про здоров’я. Буде дуже важко.
В якийсь момент я стала для коханого психологом без психологічної освіти, тому що повсякчас йому потрібні підтримка, правильні слова.
Інколи хочеться позлитись, а потім розумієш: він не винен, і ти не винна, а винна тільки Росія в тому, що сталось, — висновує Анастасія Косміна.
До речі, нещодавно в Україні запустили освітній курс Дружина ветерана, який навчає, як можна адаптувати військових до цивільного життя.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!