Кожен день чекала його дзвінка. Щире інтерв’ю дружини азовця й захисника Маріуполя

Коли не знаєш, що відбувається з коханою людиною, не знаєш, що думати та що робити, а тіло пронизує холодне відчуття безсилля. Коли не розумієш, чи почуєш ще колись його голос, чи побачиш взагалі, чи зустрінеш живим та чи зможеш обійняти ще хоча б раз у житті.

Чимало думок та відчуттів вирувало у Марії, дружини захисника Маріуполя, військовополоненого азовця Сергія після того, як вона дізналась — він був у тому приреченому на знищення росіянами бараці в колонії Оленівки.

Вона не чула коханого з 13 травня 2022 року, не бачила його з минулого серпня, коли вловила очима знайоме обличчя у пропагандистському сюжеті з лікарні Донецька, та після 411 днів полону чекає на Сергія та продовжує боротись за його свободу, як він колись робив це в оточенні задля всієї країни.

Марія щиро розповіла Вікнам в інтерв’ю не лише про свого коханого, його боротьбу в Маріуполі та полон, але про роботу спільноти родин військовослужбовців, постраждалих у теракті в Оленівці, яка бореться за звільнення своїх рідних.

Ми опублікували це інтерв’ю 30 червня 2023 року. Після 891 днів у полоні Сергій Алєксєєвич повернувся в Україну в рамках обміну полоненими 19 жовтня 2024 року.

Насамперед хотіла б запитати, як ви познайомились зі своїм коханим? Та якою була ця історія кохання на початку?

— Ми познайомилися у 2018 році у соцмережах. А за кілька тижнів вирішили зустрітися наживо. І якось він взяв мене на руки, дуже міцно притиснув до себе, і я відчула, що це дійсно та людина, яка мені потрібна.

У той перший день зустрічі він взяв мене на руки, поцілував і сказав: “Пішли в РАЦС”. Для мене це трішки було шоком. Ми посміялись, але тоді до РАЦСу не пішли.

За півроку знайомства я переїхала до нього. Ми жили у Хмельницькому чотири роки до повномасштабного вторгнення. Я жодного разу не була в Маріуполі. Планували туди переїхати, але якось в останній момент Сергій не захотів, щоб я туди їхала. Можливо, це інтуїція спрацювала.

26 лютого написав: “Давай одружимося після нашої перемоги”. Я, звичайно, погодилась.

Уже перебуваючи на Азовсталі, написав, що хотів би одружитись найближчими днями. І ми одружилися дистанційно 27 квітня. Пізніше я дізналась, що саме в середині квітня він отримав поранення.

Можливо, це його підштовхнуло зробити такий крок серйозний. На жаль, більшість з тих хлопців не знали, чи виберуться з Маріуполя взагалі живими.

До повномасштабного вторгнення Сергій навчався на психолога. Він взагалі дуже любить навчатися. Дуже розвинений всебічно, постійно читає якісь книжки. Не тільки з психології, але й з програмування.

Завдяки йому я пішла працювати в ІТ. Але сам не знав достеменно, чим хоче займатися по життю.

Я дуже сподіваюся, що коли він повернеться, то все ж знайде свій шлях. І, звичайно, я буду йому в цьому допомагати.

То можна сказати, що він – ваше натхнення?

— Звичайно. Я завжди захоплювалась його стійкістю. Він ніколи не нив. Є такі люди, які люблять розказати, як їм важко. А він завжди йшов до своєї мети. 

Коли він перебував у Маріуполі, мені було трохи соромно за те, що я раніше не хотіла, щоб він йшов воювати.

Але після 24 лютого повністю погляди змінилися і я розумію, що країну потрібно захищати, боротися за неї, щоб на нашій землі не було окупантів і ми були вільними. Я дуже сильно пишаюся ним.

Ваш коханий ділився думками, чому він вирішив стати на оборону нашої держави?

Майже одразу, як ми познайомились, він сказав, що не може дивитись на несправедливість. Він завжди хотів допомогти людям і тваринам теж.

Де б він не був, він намагався усім допомогти. Просто не міг стояти осторонь.

Сергій мені одного разу сказав: якщо почнеться повномасштабна війна, він не сидітиме вдома, а буде робити все для того, щоб захистити нас всіх. Тому що дуже добре знає історію та розуміє, що за майбутнє потрібно боротись й будь-якими силами відстоювати свою незалежність та свободу.

А щодо приєднання до Азову, він розповідав, що азовці дуже сильно прикривають одне одного. Намагаються зберегти не тільки своє життя, але й свого побратима. Казав, що з ними почувається в безпеці та впевнений — з ними зможе багато чого досягти. Був дуже гарної думки про них.

Раніше, до 24 лютого, не дуже цікавилася Азовом. Лише знала, що є такий окремий загін спецпризначення. Знала, що вони дійсно титани. Але у Маріуполі вони показали це навіть не на сто, а на 1000%.

Як ви дізнались про початок повномасштабного вторгнення? Чи були тоді разом з коханим?

— Я була в Хмельницькому. Дізналася про все з новин, а не прокинулась від вибухів, тому, вважаю, мені дуже пощастило.

Близько шостої ранку Сергій написав, що з ним все добре, але його не буде на зв’язку деякий час, щоб я не хвилювалася. Не зрозуміла, що це за повідомлення. Думала, можливо, на полігон їде. І лягла далі спати.

Десь о сьомій прокинулась, зайшла почитати новини. Сказати, що я сильно здивувалася, насправді не можу. Тому що напередодні 24 лютого ми з Сергієм говорили про це. Він заздалегідь мені сказав, за три або чотири дні приблизно, щоб я зняла готівку, купила багато води та продукти, які можуть довго зберігатись. Навіть не питала, чому він мені все це розповідає.

Було страшно насамперед за Сергія, тому що знала, що він безпосередньо в бойових діях братиме участь. І було також страшно за маму. Вона проживає у Вінницькій області. Боялась, що не можу їй допомогти.

24 лютого ввечері Сергій написав: “Зі мною все добре. Сиди, вчи програмування і працюй”.

А яким був день вашого весілля?

— Сергій попросив свого побратима допомогти з весіллям, який не був у Маріуполі на той момент, а воював на іншому напрямку. Він саме приїхав у Хмельницький.

А було так: Сергій не виходив на зв’язок кілька днів. Тому записав відео 27 квітня зранку про те, що він згоден взяти мене за дружину й назвав ПІБ та дату. Сказав, що він перебуває безпосередньо в Маріуполі та через це не може вийти на зв’язок.

Я показала це відео у РАЦСі й за 30 хвилин отримала свідоцтво про шлюб. Тоді одразу написала Сергію, що ми одружені. Він був щасливий, дуже сильно цього хотів.

Думаю, що саме цей день, наше весілля, дав йому сили на подальшу боротьбу.

Читати на тему

Валерія Карпиленко “Нава” вдома! Історія маріупольської поетеси, яка вийшла заміж на Азовсталі й втратила чоловіка

Розповідаємо історію військовослужбовиці, яка втратила чоловіка й потрапила в полон.

Що ви відчували, коли бачили кадри з обстрілами Азовсталі, де був ваш чоловік?

— Мене постійно трусило, я дивилась всі ці відео та намагалась не плакати, але ці сльози просто самі лились. Було відчуття безсилля та відчаю. Ми не знали, що робити.

Пам’ятаю, що у деяких рідних тоді була ідея – піти просто в Маріуполь, щоб нас зібрались сотні людей або тисячі, та просто забирати хлопців та допомогти їм евакуюватись звідти.

Я теж була готова на це. Але, звичайно, всі сіли-обдумали, що це буде для них ще важче. Не знаю, яка була б реакція у Сергія, якби він дізнався, що я пішла.

Як вдавалось спілкуватись під час облоги Маріуполя?

— Він мені жодного разу не писав, що в Маріуполі чи на Азовсталі. Не казав нічого про бойові дії, ні про те, як він. Я просто зрозуміла, що він у Маріуполі, тому що все ж база Азова була біля міста.

А потім на початку березня хтось з командування підрозділу давав інтерв’ю та повідомив, що з цих баз перед повномасштабним вторгненням бійці вирушили до Маріуполя, щоб його захищати.

Він і про поранення своє нічого не сказав.

Писав періодично. Інколи його не було на зв’язку п’ять-шість днів. Звичайно, у мене вже тоді починалась паніка, я не знала, кому писати та що робити. Поготів, що я не знала побратимів мого чоловіка взагалі.

Він мені плюсики не надсилав ніколи, але писав: “Живий, цілий, кохаю”.

Були такі дні, що він міг довше зі мною поспілкуватись, спитати, як я, чим займаюсь, на роботі як справи. Намагався жартувати постійно.

Завжди намагався мене підтримувати й постійно казав, щоб я щось робила, працювала та не хвилювалась за нього дуже сильно. Мені здається, що він більше переживав за мене, ніж за себе.

Одного разу він написав, що йому дуже прикро, що мені доводиться через все це проходити. І просив вибачення за це.

Взагалі було дуже складно не тільки коли росіяни почали масовано обстрілювати Азовсталь, було важко з перших днів. Тому що з перших днів Маріуполь опинився в оточенні, ми абсолютно не знали, чим допомогти нашим рідним.

У мене просто був відчай і відчуття безсилля, а ще дуже багато ненависті.

В один момент настільки розхвилювалась, що мені стало погано й фізично. Довго не могла відійти від цього, особливо, коли були такі ситуації, як, наприклад, росіяни скинули бомбу на драмтеатр, або коли розбомбили шпиталі, які були на Азовсталі. І ще була інформація, що була застосована хімічна зброя. Важко було себе зібрати в той момент.

І для мене, мабуть, найбільше запам’ятався той момент, коли на початку травня Ірина Верещук та ще деякі представники влади сказали, що відбудеться евакуація цивільних та що буде допомагати МКЧХ та ООН.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Reuters (@reuters)

Наші хлопці евакуйовували цивільних та перевозили їх, здається, на якомусь автобусі. І росіяни як завжди порушили режим тиші. Тоді загинуло дуже багато наших хлопців, було багато поранених.

Тоді сторінка Азову виклала відео з пораненим хлопцем. Там було погано видно обличчя, а лише помітно характер поранень та як йому важко. Не знаю, чому так вийшло, але я подумала, що це Сергій. Зараз розумію, що взагалі не схожий.

Дивилась на того хлопця та розуміла, як йому боляче. Думала, що я не доживу. Настільки було фізично погано.

Але наступного дня взяла себе трішки в руки та почала писати різним людям, яких бачила на відео та які мали можливість давати інтерв’ю з Азовсталі. Питала їх щодо мого Сергія, чи знають вони, де він та чи цілий, живий.

Ввечері мені написав побратим чоловіка, якому Сергій дав мій номер, та сказав, що з ним все добре.

Не могла повірити своєму щастю, півгодини не могла заспокоїтись від радості, що він просто живий.

Читати на тему

”Ми чекаємо всіх, але кожна — на свого”: історія про полоненого з Азовсталі лікаря

Про життя до війни та полон молодого лікаря Сергія Грабовського читай у нашому матеріалі.

Було дуже складно морально, коли вони були в Маріуполі. Зрозуміло, що хоч ми бачили всі ці відео, розуміли, яка там ситуація, але я вважаю, що ми, мабуть, знали, лише відсотків десять з того, що там відбувалось.

І те, що пережили хлопці, які досі перебувають у полоні, я вважаю, це трагедія. Вони зробили все, аби росіяни не пішли далі. Вони весь удар взяли на себе.

Вважаю, що такі люди потрібні нашій країни. Звичайно, вони потрібні й рідним насамперед. Але вони показали, що є дійсно справжніми воїнами — можуть та будуть воювати за нас усіх.

А як коханий сповістив вас про те, що 16 травня за наказом склав зброю та виходить з металургійного заводу? Що говорив чи писав?

— Він мене не сповістив. Крайній зв’язок у нас був 13 травня. Він тоді написав, щоб я не хвилювалась, що його не буде довго на зв’язку. Він мені це вже писав кілька разів до того. Але цього разу я відчула, що він чимось занепокоєний. Кілька слів мені написав. Сказав, що кохає. І все.

16 травня я дізналась, що перші захисники нібито почали виходити з Азовсталі в полон. Це не підтверджувалось майже увесь день, хоча були такі чутки.

А вже ввечері Ганна Маляр та Володимир Зеленський оголосили про те, що почалась евакуація військових з Азовсталі й що поранені бійці були направлені в Новоазовськ на утримання. Потім вони мали повернутись додому в рамках обміну. Іншу частину бійців відвезли в Оленівку.

Пізніше я дізналась, що мій чоловік вийшов також 16 травня, у нього теж було поранення. Його направили одразу в Оленівку. Це мені стало відомо вже від військової частини та з відео.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Reuters (@reuters)

Я побачила сюжет пропагандистів на російському Telegram-каналі з колонії в Оленівці. Там було чітко видно представників МКЧХ, а також — багато наших бійців. Тоді я і побачила Сергія.

У мене були дуже змішані відчуття. Я була рада, що він вийшов з Азовсталі та живий. А з іншого, було дуже страшно. Тому що була повна невідомість.

Ми не знали, що буде далі. Хоч нас і запевняли, що вони повернуться в рамках обмінів. Зв’язку з Сергієм у мене, на жаль, немає увесь цей час.

Тільки вдалося двічі поспілкуватись зі звільненими з полону, які бачили Сергія. Це було вже після теракту в Оленівці, коли був великий обмін 21 вересня.

Тоді до мене зателефонував обміняний захисник та повідомив, що вони з моїм чоловіком спілкувались в Оленівці та що вони досить добре товаришували. Він тоді повідомив, що мій чоловік вижив у теракті, але у нього поранена нога.

А після обміну 6 травня 2023 року мені повідомили, що Сергія бачили в Росії, але не сказали, де саме. Про це розповів звільнений з полону захисник.

Щодо спілкування ще такий момент. Це зрозуміло, що росіяни порушують всі Женевські конвенції про поводження з військовополоненими. Але навіть там чітко прописано, що військовополонені мають право спілкуватись зі своїми рідними шляхом листування.

В Україні була така практика. Тобто, деякі рідні змогли своїм захисникам написати листи. Дехто навіть отримав відповідь.

Я написала листа чоловіку у січні, але чомусь впевнена, що він його не отримав. Тому що я жодного разу не чула, щоб дружина чи мама азовця отримала лист від свого рідного з полону. Це дуже складно.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Reuters (@reuters)

Що дало сили вам зібратись та долучитись/створити організацію Родини Оленівки? Як взагалі створювалась ця організація?

— Восени після теракту в Оленівці я познайомилась з жінкою, яка просто зібрала людей в чат — рідних поранених військових, які перебувають у полоні.

Це військові з різних напрямків, різні обставини потрапляння в полон, різні характери травм. І там я намагалася бути активною, організовувати зустрічі з владою, міжнародними організаціями. Хотіла хоч якось допомогти.

Але вийшло так, що в цій спільноті з часом почала працювати тільки я і всі чомусь дуже пасивними стали.

На жаль, у мене теж буває таке відчуття безсилля, але я беру себе в руки, тому що я розумію, що потрібно допомогти Сергію. Для мене це головний рушій. Я більше ні про що не думаю зараз.

Згодом ми організували спільноту родин військовослужбовців, постраждалих у теракті в Оленівці. Зробили це після того, як Генсек ООН Антоніу Гутерреш розформував місію з встановлення фактів масового вбивства та скалічення військовополонених. До цього ми ще дуже сильно сподівались на цю місію.

Мали надію і на Міжнародний Комітет Червоного Хреста. Нас просто всі запевняли, що все буде добре, що ми все ж таки зможемо отримати інформацію про тих, хто загинув в теракті, хто там перебував, кому вдалося вижити, хто отримав поранення.

Ми дійсно вірили, що цивілізований світ засудить цей злочин, але вийшло так, що ми залишилися самі.

Декілька людей з нашої спільноти, ініціативної групи, на початку травня поїхали в Женеву та відвідали офіс ООН і МКЧХ. Запитували, як ми можемо відновити розслідування та чи можуть вони все ж відновити місію, яку вони самі ж і розформували. На жаль, нам відповідали, що такий шанс є, але він мізерний.

Наразі ми своїми силами намагаємось шукати якусь інформацію та будь-які шляхи, щоб відновити розслідування. На жаль, і всередині країни розслідування або зупинилось, або його й не було.

Читати на тему

Був у сусідньому бараці, коли вдарили по Оленівці. Прикордонник розповів пронизливу історію

На волосині від смерті! Український прикордонник поділився своєю історією з Оленівки.

Ми постійно організовуємо зустріч з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими та насамперед порушуємо питання тих, хто вижив у теракті та як нам їх повернути, що саме ми можемо для цього зробити. Відповіді завжди такі: чекайте, а Україна все робить.

Насправді після таких зустрічей опускаються руки.

У нас було дуже багато зустрічей з представниками МКЧХ та ООН – і не тільки в Женеві, але й онлайн та в Києві. Але таке відчуття, що їм байдуже.

У МКЧХ сказали, що будуть добиватися доступу до Оленівки, а також до поранених, щоб надати їм медичну допомогу та домогтись інтернування. Але вони не уточнили, чи це повернення в Україну, чи куди вони збираються їх відправляти. З цього всього вони нічого не зробили. Поранених вони не відвідали. 

РФ виставляла списки загиблих та поранених після теракту в Оленівці. Ми, на жаль, не знаємо всю картину.

Відомо тільки про те, що безпосередньо 27 липня, за день до вибуху, перевели 193 людини, переважно азовців, до цього бараку. Ми своїми силами намагаємося цей список встановити.

Єдине, що вийшло, це повернули 11 жовтня тіла загиблих. Та ситуація з тілами теж дуже складна, тому що вони вже практично дкілька місяців в Україні, але ідентифікація й досі триває. Рідні чекають з жовтня 2022 року і лише останнім часом почали отримувати підтвердження, що їхні захисники загинули. Та експертиза триває, тому деякі родини продовжують чекати.

Рідні живуть в очікуванні, що їм прийде підтвердження, що їхні рідні, на жаль, загинули.

Деякі родини взагалі не знають, чи були їхні рідні у тому бараці, чи ні. І самостійно ми не можемо встановити такі обставини. Все питання в доступі.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Olenivka Families Community (@olenivka.community)

Тіл повернули 62. Але річ у тім, що невідомо, чи всі ці тіла саме після теракту в Оленівці.

Точну цифру ми дізнаємось, коли пройдуть всі ці експертизи та будуть підтверджені усі ДНК.

В Оленівці, мені здається, вже немає жодних доказів та взагалі нічого. Вони (росіяни, — ред.), мабуть, за перший місяць чи пару тижнів після теракту все там зачистили. Я не бачу сенсу туди їхати.

Але тіла вже в Україні. З ними теж можна вже робити певні експертизи, у тілах можуть бути уламки. 

Так само за ці десять місяців вдалося повернути деяких людей, які були в тому бараці. Дехто вже вдома з тих, хто був у сусідніх бараках. Всі вони вже можуть свідчити та розказати, що там відбулось. А також необхідно повернути всіх, хто був там.

За розрахунками нашої спільноти, близько 13 людей зараз тільки повернулось з того бараку, які вижили. А в полоні перебуває близько 130 людей, які були там і вижили. Їм безпосередньо досі загрожує небезпека.

Росіяни скалічили дуже багато наших захисників. Навіть за їхніми списками, понад 70 осіб. Однак річ у тім, що ще МКЧХ та ООН заперечили те, що вони надавали гарантії при виході з Азовсталі.

Я вважаю, що на РФ можна знайти важелі впливу, і в нас вже були такі обміни. Думаю, дипломати мають спрямовувати зусилля, щоб якась країна взяла під опіку військовополонених, щоб їх репатріювали в третю країну.

Зусилля повинні бути спрямовані насамперед для тих, кому загрожує небезпека — тих, хто вижив внаслідок теракту – тих, хто вийшов у полон за наказом.

Існує така теза, що якщо ми говоримо про полонених, то автоматично виступаємо проти своєї влади. Це не так. Ми просто хочемо, аби наші рідні якомога швидше повернулися додому. І щоб усі ці слова, що ми повернемо кожного, були не тільки словами.

Вам вдалось встановити, за яким принципом росіяни зібрали у тому бараці людей?

— У нас була зустріч з уповноваженим ВР з прав людини Дмитром Лубінцем і на ній був присутній один із захисників, який отримав поранення в теракті.

Він не може відповісти на це питання. Говорить, що все насправді було досить хаотично. Так, росіяни заздалегідь підготували списки, але там були люди абсолютно різних спеціальностей, різний досвід бойових дій, вік, тобто все різне. І якоїсь логіки ні азовці не можуть знайти, ні влада наша, ні ми особисто.

Вам відомо, де ваш чоловік зараз?

— Його етапували, але не зовсім після Оленівки. Після теракту він був в лікарні в Донецьку. Я бачила відео 3 серпня з лікарні, де було чітко видно його. Він говорив, що тоді чув під час теракту і сказав, що у нього щось з ногою.

А в кінці серпня мені зателефонували з патронажної служби Азову та сказали, що мій чоловік місяць пробув у лікарні та його повернули в Оленівку. Пізніше обміняний захисник підтвердив це.

В кінці вересня наших захисників, які були в Оленівці, почали етапувати на територію Росії. Це казали й самі росіяни, що їх перевозять у Ростовську область та ще кудись, у різні колонії.

Ми, на жаль, не знаємо, чи живі наші рідні зараз і постійно чекаємо хоча б якусь інформацію. Психологічно дуже важко, тому що ти не знаєш, як йому допомогти.

Спільнота родин Оленівки працює для того, щоб повернути усіх, хто вижив в теракті. Зараз на меті – відновлення розслідування, щоб усі винні були притягнуті до відповідальності та ми чітко знали, хто це зробив. Щоб ми знали прізвища злочинців і щоб вони понесли покарання.

Ми працюємо задля того, щоб Оленівка 2.0 не відбулась. Можливо, росіяни планують ще щось таке зробити, тому важливо говорити про смерті в полоні та катування для того, щоб цьому запобігти.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Olenivka Families Community (@olenivka.community)

Що вам дає сили у цій боротьбі?

Сергій і думки про нього. Я думаю, скільки він всього пережив у Маріуполі, скільки зараз він всього проходить. Вважаю, що просто не маю права опускати руки. Я маю за нього боротися.

Морально я налаштована на боротьбу, але фізично буває складно. Думаю, що після повернення Сергія мені теж треба буде певна реабілітація. Зараз я цього не роблю, тому що у мене є почуття провини, що я можу тут вільно сидіти, жити, їсти, пити, вийти на вулицю, з кимось поспілкуватися. А він цього всього не може.

Але я вже кілька місяців читаю різні книги з психологічної реабілітації військовослужбовців і тих, хто пройшов полон. Проходила деякі курси з цієї теми для того, щоб зрозуміти, з чим я потім можу стикнутись, що мені з цим робити та як допомогти Сергію.

Як ви відчуваєте, про що ваш чоловік зараз думає?

— Насправді думаю, що він, як і в Маріуполі, переживає за мене більше, ніж за себе. Можливо, зараз він боїться, що я не витримаю.

Думаю, він знає, що я на нього чекаю та борюся. Дійсно, кожної секунди чекаю того обміну й тієї миті, що він мені зателефонує.

Він мені сниться практично кожної ночі. Я просто намагаюся триматись заради нього та вірю, що він це відчуває.

Знаю, що він живий та обов’язково до мене повернеться. І я готова чекати стільки, скільки це буде потрібно. Але все-таки понад рік полону… Я навіть не уявляю, який у нього зараз психологічний стан.

А якщо говорити про фізичний, то думаю, що навіть здоров’я не вийде повністю відновити. У нього вже понад рік поранення обох ніг.

Вірю, що він впорається. Тому що він дуже сильний. Знаю, що він обов’язково дочекається обміну.

Читати на тему

Якщо вони вижили, значить їх готують для глобальної цілі. Військовий Комуніст про теракт в Оленівці та битву за Маріуполь

Про що розповів військовий, який боронив Маріуполь: читай у матеріалі.

Що ви відчуваєте з кожним обміном полонених?

— Насправді ці дні дуже важкі. Тому що ти сподіваєшся, що, можливо, цього разу він повернеться. І постійно у мене таке враження, що серце ніби вилетить.

Я починаю уявляти, що він зараз до мене подзвонить, що нарешті його почую, що він скаже, що його обміняли й він знову буде в безпеці, що я нарешті зможу його обійняти.

І кожного разу це не стається. Я вже трохи навчилась приходити до тями після обмінів. Просто починаю щось робити, аби Сергій скоріше повернувся. Наприклад, шукаю різні правозахисні організації, до яких ми ще не звертались та які могли нам щось порадити та якось допомогти.

Що мрієте насамперед зробити, коли зустрінетесь нарешті з коханим?

— У мене знаєте найперше бажання — це повністю його відновити, щоб він зміг жити повноцінним життям, щоб йому не снились кошмари, щоб він не думав постійно про те, що відбувалось у Маріуполі та полоні.

Мені хочеться допомогти саме у цьому, у плані реабілітації та входження в цивільне життя. Щоб він нормально почувався та не було якихось ускладнень.

Думаю, зробити так, щоб йому надали якісну медичну допомогу. Зараз цим займаюсь, шукаю різні контакти, читаю про клініки та санаторії. Покажу йому цей список, який складаю, а він вже собі вибере, де лікуватися.

Як думаєте, що він скаже?

— Мені здається, він буде мною пишатись. Але чесно не знаю, що скаже. Мені просто скоріше хочеться почути його голос. А що він там говоритиме, то вже не так важливо.

Як українське суспільство, кожна окрема людина в країні, може допомогти з визволенням полонених?

— Потрібно інформаційно підтримувати військовополонених. Після виходу наших бійців з Азовсталі, дуже була велика підтримка суспільства. Кожного дня у всіх соцмережах люди писали про те, щоб звільнили захисників Азовсталі з полону.

А після обміну 21 вересня, на жаль, підтримка знизилася через те, що деяких медійних бійців тоді обміняли. Їхні обличчя знала вся країна, а також за її межами. І всі заспокоїлися, що вони нарешті вдома.

Тоді ще деякі ЗМІ подали таким чином інформацію, що нібито всі захисники Азовсталі вдома. Хоча там було всього 215 осіб.

Ще не всіх обміняли, треба за них боротися. Ми маємо говорити про них.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Olenivka Families Community (@olenivka.community)

А якщо говорити про теракт в Оленівці, то деякі люди про це забули ще більше, ніж про бої за Маріуполь. Або взагалі не знають, що там були поранені, які й досі перебувають у полоні без будь-якої медичної допомоги.

Їм не тільки медична допомога потрібна, а й психологічна. Вони бачили, як їхні побратими живцем горять. Вони намагалися витягнути одне одного та врятуватися.

Люди, мабуть, не розуміють, що ми воюємо з жорстоким ворогом. Тут не вийде, що один день ми переживаємо за військовополонених, а в інший — ні.

Людей потрібно звідти витягнути. Тому що зараз таке враження, ніби військові потрібні, але коли вони потрапляють у полон чи отримують поранення, то вони вже нікому не потрібні. Так не має бути.

---

Пам’ятаєш, що було рік тому? Звільнення Київщини, підписання ленд-лізу, перемога на Євробаченні та початок битви за Донбас. Та чи не найгарячішою точкою на карті став Маріуполь з металургійним заводом Азовсталь. Вікна зібрали для тебе хронологію боїв за Маріуполь, а також інформацію про допомогу досі полоненим захисникам.

А ще у Вікон є свій Telegram та Instagram. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.