Щовечора ми лягаємо спати та не знаємо, чи не забере якесь вороже залізяччя наш новий ранок. Та коли прокидаємось, то знов і знов знаходимо у собі сили продовжувати боротись і стаємо міцніші за метал.
Саме цей матеріал для своїх робіт обрав Костянтин Зоркін — художник, який працює у галузі перформансу, інсталяції, театру ляльок, скульптури, графіки, ленд-арту.
Вікна поспілкувались з митцем про те, як мистецтво змінюється під впливом війни та водночас набирається сил, щоб і в її хід внести свої корективи та увічнити пам’ять про цей непростий час.
Також Костянтин Зоркін розповів про свій творчий шлях та про те, звідки бере сили та натхнення на роботу зараз.
Цим інтерв’ю ми продовжуємо проект Вікон за назвою ARTвійна. Він присвячений митцям і мисткиням, які не припиняють творити попри війну, а також війні, яка так чи інакше знайшла відображення у їхньому мистецтві.
Костянтине, розкажіть, будь ласка, коли ви вперше стикнулись з мистецтвом у своєму житті?
— Насправді, я завжди був візуалом. Скільки себе пам’ятаю, я ніби харчувався зображеннями. У мене був постійно такий голод. Я любив книжки з картинками. Вдома були платівки. Не згадаю, що на них було записано, але пам’ятаю обкладинки, тому що я їх роздивлявся.
А з мистецтвом перший раз стикнувся у харківському музеї — це була скульптура Бенуа. Це була така дуже складна тонка робота з бронзи. Я тоді дуже цікавився історією середніх віків, Київської Русі. Тому коли побачив цього лицаря, мені він дуже сподобався. І я вирішив, що все-таки об’єм подобається мені більше, ніж зображення.
Коли ви вперше створили щось своє — скульптуру чи картину? Та як ви зрозуміли, що це справа вашого життя?
— Я з раннього дитинства почав малювати й робив це весь час. Але був один момент у моєму житті, коли я створив щось схоже на мистецтво. Я це зрозумів, і раптом щось змінилося.
Це були просто малюнки тушшю і пером. Вони були не такі просторові, як зараз, такі невмілі!
Малював, і потім щось почало змінюватись, викривлялися лінії, експресія з’явилась. Я створив серію малюнків, і потім мені сказали досвідчені художники, що це схоже на німецький експресіонізм. Нічого не знав про цей стиль взагалі, ніколи нічого не бачив.
Саме з цього моменту я почав цікавитись саме мистецтвом, збирати свою колекцію, особливо того, що особисто мені подобається. І я вважаю, що німецький експресіонізм зараз особливо зрозумілий в Україні, адже таке мистецтво зроблене під час війни.
Розумієш, звідки ці почуття, чому він такий страшний, незручний для сприйняття. Тому що вони це пережили — художники, що гинули на фронті та ті, що бачили жахіття війни. Зараз ми це розуміємо уже на власному досвіді. Тобто я зараз залишаюсь вірним йому, тому що мистецтво має дуже сильно діяти на глядача.
Коли я проглядала попередні ваші роботи, то побачила певні притаманні вашому стилю образи, зокрема можна сказати про колиску та черепи. Скажіть, будь ласка, чи правильно я розумію, що ваша улюблена тематика — це питання життя та смерті?
— Я раніше казав, що я працюю з тематикою смерті, а точніше — перед обличчям смерті в тому сенсі, у якому її розумів. Коли ти усвідомлюєш смертність свою й те, що все може закінчитись, ти маєш діяти бездоганно. От звідти магія виростає, про яку теж багато думав.
Раніше тема смерті була присутня дистанційовано, а зараз вона стала дуже конкретною та близькою для всіх. І вже важко рефлексувати, щось сказати абстрактне, адже це дуже конкретні речі.
Може, я себе обманюю, але коли задумався про те, що, може, мої більш ранні роботи перед обличчям смерті зараз виглядають безглуздими й пустими, поверхневими, то передивився їх і зрозумів, що ні. Я не шкодую про жодну роботу за останні десять років. Вважаю, що вони мені допомогли зараз втриматись.
Коли вперше взялись за роботу з початку повномасштабної війни? Чи робили якусь перерву?
— Звичайно. Була перерва, поки ми перебували у підвалі Єрмілов Центра в Харкові, де зібралась всі харківські митці.
Жили там разом, але ніхто не працював творчо, не було сил на це. Необхідніше було знайти воду чи магазин, який працює. А коли опинився тут, у резиденції, та вивіз маму, то тут перше що зробив — це намалював на смужках паперу маркером низку будиночків. Потім ще одну, ще одну та ще одну.
Чомусь саме будинки були основним образом. Потім почала з’являтись серія дощок і металу. Працював тим, що знайшов, адже в мене всі інструменти залишилися в Харкові.
Десь у березні почався цей проект і в листопаді він був майже завершений, але так сталося, що він продовжився. Тобто, це цикл року, який відображає відновлення на фоні руйнування.
Природа відновлюється все одно, пташки прилітають, з’являються трава й квіти, а в листопаді все знов занепадає. І це було дуже сильне відчуття, тому що коли під тобою земля, а не асфальт, то відчувається це життя, яке навколо бринить.
Також помітила коментарі, що ваші металеві скульптури й правда, ніби живі. Як вам вдається наділити неживий матеріал душею?
Вважаю, що мистецтво — це єдиний матеріальний доказ існування душі.
Та це не в релігійному сенсі. Я кажу про те, що робить нас людьми, про таємницю. Але мистецтво цю таємницю матеріалізує. Як це відбувається — невідомо.
Як діє музика? Як діє кіно? Як може шматок дерева діяти, з якого виготовлені скульптури черепів? Вони беруть участь у виставі Вертеп, на якій люди плачуть.
Як це може бути, що людина виходить на сцену зі шматком дерева в руках, каже якісь слова, а люди плачуть? І це не хімічна реакція, яка відбувається у нас в організмі. Це спілкування на рівні душ.
Від душі до душі передається інформація за допомогою художніх образів. І в цьому є магія, тому що пояснити це науковими словами неможливо.
Мої ідеї з’являються миттєво. Я нічого не можу продумати заздалегідь, окрім процесу виробництва скульптури. Ці будинки, які підіймаються з металу, чи саджанці, чи Маска ганьби — вони з’явилися всі у лічені секунди, просто стали перед очима і я почав робити, щоб дійти до того, що бачив.
Я не знаю, як це відбувається, але це мій спосіб. І може те, що з’являється таким шляхом, — це як внутрішній голос. Він завжди каже дуже просто та впевнено. І якщо ми його не чуємо за іншим шумом у нас у голові, то ми багато втрачаємо.
Маска ганьби для ворога
Чому для цієї серії ви обрали назву Захисний шар?
— Спочатку я створив роботи, а потім вже думав над назвою. Я роздумував про місто, природу, руйнування і відновлення, але не абстрактне.
Треба було якось назвати проект, почав передивлятись роботи, ідеї та ескізи й зрозумів, що там в загальне — це шар.
По-перше, шар — це метал, дерево, або стіна, листя. Між ними багато спільного. Було дуже конкретне відчуття, що стіна не захищає, як ми раніше думали.
Стіна — це ніщо перед ракетою. Раніше ми могли закрити вікно шторкою і відчувати себе в безпеці. Зараз це відчуття ніколи не повернеться — абсолютної безпеки в бетонному будинку за закритими вікнами та дверима.
По-друге, був роздум вже про те, що в цьому поєднанні немає образу людини.
Коли стіни не захищають людину, коли листя не захищає пташку, то вони починають захищати своїм тілом свій світ.
Тобто захисний шар — це історія все-таки про людей. Звичайно, так працюють наші хітинові панцирі різні, як ми їх відчуваємо, як ми їх уявляємо.
Земля, її поверхня — вона захищає людей, які ховаються в неї. Це єдиний захист там, у відкритому просторі. А хто захистить землю?
При цьому теми землі дуже багато в українському мистецтві. Вона прекрасна і нескінченно особлива — українська земля.
Але її не можна накрити якимось футляром, кожухом, бронею. Занадто вона велика і занадто добра. Вона приймає в себе все, на жаль. І міни, і інші вибухові пристрої. Тобто, про все це і говорить назва Захисний шар.
Хотілося б ще трохи дізнатись про ваш робочий процес, бо ми ж як глядачі зазвичай бачимо лише результат. Але як той умовний метал перетворюється в ніби зруйнований будиночок чи не менш понівечену постать людини?
— Якщо робота буде з дерева, то процес виглядає досить автентично. Тому що я надаю перевагу ручній праці. Я виготовляю все з допомогою простих знарядь, як, наприклад, сокири.
Мені цікаво повернутися до крафтових практик, справжніх ручних. Та, на жаль, знову ж таки традиція не тільки в галузі музики чи поезії сильно пошматована радянською владою, але так само і в ремісничих справах, народних промислах багато дуже білих плям.
Деякі з моїх інструментів насправді старовинні, деякі — сучасні, деякі я знайшов. Тому це виглядає так, як у часи Київської Русі. Інструменти майже не змінилися. Я бачив у музеях знаряддя й вони такі самі, як зараз у мене.
Тому береш шматок дерева, тримаєш і якось фіксуєш його. Починаєш обробляти, поки не з’являється те, що ти хочеш та бачиш.
А з металом звичайно допомагають працювати більш сучасні технології, як, наприклад, зварювання. Та все одно я намагаюсь зменшити цей технологічний аспект, щоб все-таки було зусилля.
Тому що зусилля заспокоює. Коли ти докладаєш сили, б’єш ритмічно метал — це грубо виглядає. Може не подобатись візуально та звук може бути неприємний, але це заспокоює. Бо боротьба відбувається з матеріалом.
На вашу думку, як повномасштабна війна загалом вплинула на українське мистецтво? І як вона вплинула на ваш творчий процес?
— Багато хто став працювати ще більше і ще сильніше, створювати дуже потужні речі. Чимало хто каже, що непорозуміння з аудиторією зараз зникло, тому що ми говоримо на одному рівні й травма у всіх загальна. І спільний біль — він дає це порозуміння на рівні образів.
Мені не треба було пояснювати проект Захисний шар, чому там є листя, саджанці. Усі все розуміють. Концепції там має, а більше таких поетичних сенсів.
Мистецтво стало говорити про речі, які воно раніше трошки соромилось озвучити. Любов, смерть, біль, дім, підтримка, ворог, зло та добро — це не про поетичний пафос, а про основи нашого буття зараз.
Це вже як у казці відбувається, але насправді у реальності. Тут і зараз люди бачать це. Вони більше не питають, навіщо ви це робите.
У нас одне інформаційне поле, одні новини, єдина пам’ять про руїни перед очима, пробиті стіни, загиблі друзі та родичі. І в цьому сенсі українське мистецтво змінилось, тому що воно зараз розмовляє та отримує розуміння, у ньому з’явилась магія — та, яка в ньому була, але стримувалась.
Наприклад, моя Маска ганьби та Мідний саркофаг для ворога Василя Дмитрика, який теж був експонований в Одесі. Коли я робив маску та побачив його саркофаг, то зрозумів, що напрямок думок у нас схожий. Такі речі якось пов’язані з магією, з такими ритуальними діями, які повторюються та щось змінюють у тобі. Вони спрямовані щось змінити у світі.
Зараз українське мистецтво має змогу демонструвати себе, презентувати на будь-якому рівні на своїх умовах. Тобто? йому можна вже не орієнтуватися на якогось умовного зовнішнього західного глядача. Там немає орієнтації на якісь тренди.
Українське мистецтво — стримане, аскетичне, місцями дуже суворе, безкомпромісне скажімо.
Мені радісно та одночасно сумно, що ми зараз настільки травмовані, щоб нам все одно, що нам скажуть.
Як ви вважаєте, наскільки мистецтво важливе у воєнні часи? Та чи може воно стати певним чином зброєю для боротьби митця за існування своєї культури?
— Я уникаю насправді слів про “культурний фронт”, тому що я не думаю, що я комусь насправді допомагаю.
Поки є така можливість та поки не прилетіло, поки воїни стримують ворога і потрохи вичавлюють його з нашої землі ціною своїх життів, ми маємо зробити якомога більше.
За ці півтора року я зробив стільки, скільки я не зробив за все життя, мабуть. Тобто я працюю кожен день. Йде робота у колабораціях з Наталкою Маринчак для виходу нашої книги, з театром ляльок, скоро у нас буде вулична виставка в Харкові приурочена перейменуванню вулиць.
Тривають розмови, як знов і знов повертається відродження і про те, що 100 років тому в Харкові були процеси світового рівня, які були знищені радянською владою. Знищені митці Курбас, Хвильовий і так далі. Усіх важко назвати, бо так їх багато було.
І якщо ми зараз не сформуємо образ майбутнього і дією своєю його не підкріпимо, то ми вийдемо ні з чим, навіть якщо будемо живі та здорові, можливо навіть щасливі. У такому разі у нас просто не залишиться культури, тому що не можна відсувати її на потім. Це як побачення, як мрія — їх не можна відстрочувати.
З мрій виходить та формується образ майбутнього.
Якщо зараз всі будуть рухатись в бік майбутнього та формувати базові речі, скоро це поле зміцніє. Знищені будинки можна відновити, а ось знищених людей, культурних діячів і не тільки — дуже багато років треба буде відновлювати.
100 років минуло, а Розстріляне відродження — це рана, яка не заросла і досі. Ми не маємо допустити цього зараз знову.
Російсько-українська війна не залишила осторонь жодну галузь: політичну, економічну, інформаційну тощо. І ми продовжуємо висвітлювати одну з важливих зараз тем для українців: мистецтво під час війни. Читай розбір Вікон, як росіяни привласнювали собі українських художників, а також про трансформацію та майбутнє нашого мистецтва.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!