Ми ще не розуміємо, який великий пласт роботи виконуємо! Художниця Інна Харчук про мистецтво під час війни, потужні сенси та популізм у живописі

Кожна картина може розповісти нам цілу історію, хтось знайде у ній свої сенси та зробить власні висновки. Напевно, на всіх митців впливають події, що відбуваються навколо. Ці події або занурюють у глибші пошуки себе, або надихають на створення чогось нового. Мистецтво дозволяє виплеснути свої переживання, роздуми, страхи чи мрії.

Зараз на багатьох українських митців вплинула повномасштабна війна. Українським мистецтвом почали більше цікавитися у світі, але водночас почала розвиватися так звана шароварщина. Вікна поговорили з українською художницею Інною Харчук про мистецтво під час війни та як воно змінилося. Також Інна розповіла, як обрала свій стиль, поділилася досвідом виставок за кордоном і теплими спогадами з дитинства про початок творчого шляху.

Цим інтерв’ю ми продовжуємо проект Вікон за назвою ARTвійна. Він присвячений митцям і мисткиням, які не припиняють творити попри війну, а також війні, яка так чи інакше знайшла відображення у їхньому мистецтві.

Про особливості стилю картин

У своїх картинах Інна поєднує чорно-білі образи людей та яскраві кольори навколо них. У її картинах прослідковуються українські мотиви.

— Скажіть, будь ласка, як називається стиль, у якому стилі ви працюєте та як обрали його для себе?

— Насправді, назви як такої, мабуть, немає. Це моє особисте, певне нашарування речей, які на мене впливали. Це все поступово напрацьовувалося. Спочатку почали з’являтися яскраві кольори, які я використовувала як спосіб певного свого емоційного висловлення. Пізніше захопилася українською архівною фотографією. Досліджувала різні архівні фонди.

Власне, цей образ української родини та і будь-кого на тих фотографіях, давав мені змогу більше заглибитися та наділяти ту чи іншу людину своїм емоційним спектром та сенсами.

Щоразу з кожною роботою ці образи ставали для мене дедалі сильнішими. Мабуть, щоразу сенс закладався дедалі більший. Власне, так потроху все і почало з’являтися.

До цього я не бачила робіт, які були б дуже схожими до моїх. Але зрозуміло, що з плином часу, коли ти працюєш у цьому близько п’яти років, з’являються ті, хто намагаються щось робити так само. Ти помічаєш схожі речі в митців, що теж працювали над українською темою.

Коли я починала, єдине на що я могла дивитися, це саме архівні фотографії. 

— Тобто люди на картинах, це люди з архівних фотографій?

— Це не завжди так. Є картини, на яких присутній чіткий фрагмент якогось архівного фото. Це можуть бути навіть архівні фото з мережі, адже люди часто діляться ними в інтернеті. Деякі роботи зроблені на основі моїх домашніх архівів.

Але я не хочу, щоб в глядача виформовувалося чуже ставлення та прив’язка до якихось людей. Намагаюся віднайти різність і єдність. Коли стоїш перед картиною, у тебе є відчуття присутності в ній. Відчуття того, що образи з цих картин є чимось спорідненим до тебе.

Основне завдання для художника — щоб глядач ловив не буквальність та візуал, а саму енергетику та переймав саме її.

— Якщо це люди не з фотографій, то ви їх бачите у своїй уяві?

— Багато чого деформується. Можу вибрати якусь архівну фотографію, яка мені буде цікава, але під час того, коли я створюю саму картину, все змінюється. Можу додавати щось нове та своє, змінювати погляд. І в кінцевому результаті ці образи можуть бути абсолютно не схожими на фото. Іноді це вигадані образи. Просто така внутрішня імпресія, тоді навряд чи можна ідентифікувати, що це людина з фотографії, яка колись жила. 

— Це багато образів та облич, і вони всі різні. Чи не складно робити так, щоб вони не повторювалися?

— Та ні, це не складно. Коли ти стоїш перед чистим полотном, починаєш роботу з якоюсь своєю певною емоцією та задумом, концепцією, яка об’єднує кілька полотен, постійно хочеться творити щось нове та інакше. Тому немає ні бажання повторювати одне і те саме, ні, мабуть, руки не подужають (сміється — ред.). Постійно виходить щось різне.

— Ви сказали про чисте полотно. Коли починаєте роботу над новою картиною, чи маєте ви чітке уявлення, якою вона буде? Чи під час процесу все змінюється?

— Мені здається, які б ескізи художник не робив, завжди є справа імпровізації. Дуже часто, коли ти задумуєш чи не задумуєш кінцевий результат, він ніколи не йде за планом. Щоразу у тебе інший настрій. Ти приходиш з різними емоціями, тобі хочеться відійти від замисленого і це добре. Цей крок в бік може дати тобі кращих та живіших фарб.

Бували роботи, коли я детально намагалася розробити ескіз, у мене була в голові картинка, але, мабуть, це дуже ставить в рамки та певні обмеження, що для художника ніколи не є добре.

Читати на тему

”Щоб знизити градус напруги, ввечері 24 лютого я сіла малювати”: історія війни київської художниці

Історія відомої мисткині Марії Лонюк, яка малює картини під час війни.

Як з’явилося захоплення художньою справою

— Коли ви зрозуміли, що хочете присвятити себе художній справі? Ви ще з дитинства відвідували художню школу, але як ви зрозуміли, що вам до вподоби саме це заняття?

— Це питання в мене асоціюється з вірою батьків у дітей. Адже часто батьки не ставляться серйозно до намірів дітей. Буває так, коли діти у сьомому-восьмому класі, їхні наміри знецінюються. Дорослі наводять аргументи на користь інших професій.

У мене вибір на цю професію припав саме на шкільні роки, сьомий-восьмий клас. Це була художня школа, мала чудового викладача Андрія Аксютова. Була прекрасна змога зануритися у середовище, де в тебе є все для розвитку. Мистецька атмосфера, коли ти приходиш і можеш розчинитися у цьому середовищі.

Порівнюючи зі звичайною школою, а саме зі шкільною програмою та предметами, як-от математика, на яку не хочеш звертати увагу. Ти потрапляєш у середовище, де є повна свобода творіння, вибору. Ясно, що юну людину це дуже підкупає, особливо, коли в тебе ще й щось виходить. Ти розумієш, що не творити та не йти цією течією, яка тебе несе — нереально.

Професія художника була оспівана в школі як щось недолуге; те, що не має перспектив у плані фінансового прибутку. На жаль, це те, на що мене налаштовували раніше. Пропри все, я обрала цей шлях, ще в школі почала доводити свою думку.

— Чи пам’ятаєте ви свою першу картину? Що це було?

— Так, я пам’ятаю. Це ще такий дитячий період, коли ти на домашньому застіллі витягуєш свої роботи, усім показуєш, тебе хвалять. Такі кумедні історії (посміхається — ред.). Саме дитячі роботи такі наївні, смішні.

Пам’ятаю, як у першому класі, чи це навіть була підготовка до художньої школи, величезний аркуш формату А5 замалювала у два кольори  — зелений і синій. Посередині намалювала малесеньку мишку. Прийшла потім додому і кажу: “Мамо, у мене закінчилося дві фарби!” А вона каже: “Як так? Ми ж відправили тебе з новим набором, як це скінчилися? Це ж нереально, ми щойно купили” (сміється — ред.).

Власне, такі моменти смішні й теплі серцю. Зрозуміло, що вони більше надихають дитину: коли тебе підтримують батьки, і ти бачиш хороших викладачів та людей поруч. 

Про створені роботи

— А чи можете ви пригадати приблизно, скільки картин написали?

— Ой, ні (сміється — ред.). Це нереально, це дуже велика кількість. Точно близько 100 робіт. Думаю, не менше точно. Сподіваюся, що далі буде більше. Багато робіт не публікується, не показується та не доноситься до глядача.

Ми живемо у світі соцмереж, де можна постійно транслювати себе та показувати роботи в Instagram, Facebook, Twitter. TikTok зараз несеться новою хвилею. Можна просто маси робіт показувати.

Я нещодавно натрапила на історію Вови Кено, художник який досліджує акрил як живописну фарбу, він говорив про те, що не потрібно засмічувати мережу великою кількістю робіт.

Ти робиш або щось чудове і показуєш це, або ти не робиш нічого. Певною мірою репутаційно для художника це важливий момент.

Як кажуть, скриншоти не горять (сміється — ред.). Так само і всі опубліковані тобою картини формують сприйняття колекціонера, галериста, інших гравців на ринку і художників. Адже, мабуть, найбільше за художниками слідкують художники.

Щоб мати хорошу репутацію художника, який вміє і змінюватися, і давати собі з кожною роботою дедалі більше свободи, але не робити абищо та абияк, і ти даєш собі звітність, що ця робота не дуже вдала, ти в праві її не показувати. 

Але для художника, який не є початківцем, 100 робіт — невелика кількість. Я пригадую виставку в Грузії, проект Heritage, який ми зробили з Вікторією Величко. Там було представлено близько 11 робіт. Тож, я думаю, що 11 робіт — це зовсім небагато. Лише маленька частинка того, що я зробила.

Майже усі ці картини були створені під час блекаутів. Це був рік війни, ми саме завершили експонування виставки 24 лютого невеликим перформансом. Я згадую, що галерея Baia прийняла нас з пропозицією в 11 робіт. 

Про виставку в Грузії

— Можете розповісти більше про виставку в Грузії, як вам вдалося її організувати та про що вона була?

— Це була досить спонтанна ідея. Перебуваючи на Кіпрі в резиденції Вікторії Величко, я мала велике бажання висловитися в Грузії.

Вікторія як людина, яка підтримує молодих художників сказала: “А зробімо це!” Я розуміла, що знаю позицію грузинського народу, відмінність тієї позиції від парламентської. Знала, скільки грузинських добровольців воює за нас ще з 2014 року. Відчувала від них підтримку, від знайомих, від прекрасної Ніно Катамадзе.

Те, що вони роблять, і якась моя чутливість до цього народу, спонукали мене поїхати та показати моє українське мистецтво як певний прояв вдячності грузинському народу. Ознайомити з тим, що зараз український митець створює в Україні і як він може говорити про наслідок війни.

Читати на тему

Під час трагедій співаєш глибше. Ніно Катамадзе про війну в Україні та Грузії, “чорні” списки артистів та Саакашвілі

Ніно Катамадзе розповіла у відвертому інтерв’ю про те, що відбувається в Грузії та як впливає проросійська влада на країну.

Власне проект називався Heritage (спадщина). Він передбачав у собі роботи, створені під час блекаутів. Завдяки Ніно Катамдзе та галереї Baia змогли показати роботи в Тбілісі. Експозиція тривала близько п’яти днів. На саму виставку прийшло багато людей, телебачення, нас дуже підтримували.

Про виставку робіт у Сорбонні

— Ваші роботи також були і французькій Сорбонні. Але там були не оригінали, а надруковані. Як ваші роботи туди потрапили і чому це були не оригінали?

— Роботи потрапили туди завдяки українцям, які намагаються просувати та показувати українське мистецтво, хочуть знайомити з сучасними українськими митцями.

Це були роздруківки, адже там такий простір, за який ніхто не міг взяти відповідальність, щоб розмістити оригінали творів.

Хоч це й експозиційна зала, вона призначена лише для фоторобіт. Через те, що проект був для привертання уваги до України та її мистецтва, ми хотіли зробити максимум. Тому розмістили друки, щоб надалі спробувати їх реалізувати, продати та спрямувати кошти на благодійність.

Це був початок літа минулого року, тоді митцям хотілося показувати та звучати усюди, розповідати свої історії, нагадувати світу, що у нас відбувається. Тому я погодилася на формат друку. Роботи були якісно представлені: і сама якість друку, і відкриття, і люди, які там були.

Було цікаво відповідати дистанційно на їхні запитання. Переважно це були науковці, люди, яких цікавила історія походження картин. Це був хороший досвід. Сподіваюся, що невдовзі в Парижі ми зможемо зробити виставку оригінальних творів. Можливо, навіть проект Heritage.

Про етномотиви у картинах

— Чи завжди у вас були етномотиви у картинах?

— Це дуже влучне питання. Зараз багато художників несуться на хвилі популізму, починають створювати картинки з українськими мотивами й часто це більше шкодить, аніж допомагає українській культурі.

Я почала звертатися до цієї теми ще у 2016 році. Це відбувалося поступово, разом з вивченням певних моментів, як історичних, так і культурних.

Намагалася відвести глядача від заангажованої картинки, від шароварщини, яку ми зараз знову пожинаємо. Усе відбувалося поступово і з певним дослідженням. А зараз дуже багато митців, на жаль, починають відтворювати щось, не заглиблюючися. Користуються тим, що це тема, якою можна легко тиснути на емоції, на ній можна легко заробити, наприклад, створюючи мерч. Але це не зовсім правильна історія, якщо ми говоримо у плані зрощування розуміння своєї спадщини.

Навіть з початком повномасштабної війни обрала для себе дещо інакший візуал. У перших роботах навіть намагалася відійти від української автентичної теми, бо навіть не відчувала за собою права цього робити.

Хотілося говорити про щось своє індивідуально глибше. Ця тема досить цікава та болюча мені зараз, як використовувати ці всі матеріали.

Моє побажання молодим митцям — робити усе з розумом, відчуваючи, що це щось ваше пережите й трансформоване, а не просто змальоване та виставлене в інтернет.

Читати на тему

”Навіть військові квитки майже збігаються”: як двоє художників стали до лав ЗСУ

Як мистецький дует пішов у ЗСУ: читай у матеріалі.

Про вплив повномасштабної війни на творчу діяльність

— А як початок повномасштабної війни на вас плинув як на художницю? Чи хотілося вам творити чи навпаки — відчували якусь апатію?

— Якщо згадувати перші дні, то це взагалі була повна неадекватність. У мене був дуже сильний емоційний сплеск. Було складно взагалі думати про щось інше, аніж дивитися новини та все моніторити. Вважала, якщо пропущу якусь новину чи висвітлення подій, втрачу контроль над усім. Мабуть, усі ми були тоді прикуті до телевізора чи телефону.

Перші три дні я взагалі про мистецтво не думала. А потім “увімкнулася”.

Зрозуміла, що виїхала до села з альбомом та дитячими фломастерами, бо там була дитина. Робила якісь ескізи, начерки, почала відразу їх продавати, а кошти спрямовувати на благодійність. 

Пам’ятаю, що виїхала з України з дитиною та картинами, які я буквально зрізала з підрамників. Це картини, які були продані. Хотіла їх вивезти з України для колекціонерки, яка була у Мюнхені на той момент.

Місяць прожила у Гданську, там почала потроху входити у внутрішній пошук: про що я хочу говорити. На той момент ми вже побачили багато страшних кадрів, які руйнують митців. Мабуть, вони руйнують будь-кого. Але митцям це настільки “вривається” в очі, що коли стоїш перед білим полотном, усі ці картинки починають оживати у певну образність, яку ти міг би передати.

Але я обрала варіант не репортажного художника, а ілюстративного, а саме — концептуального мистецтва. Довго не знала, як підступити до полотна, бо є такою людиною, яка більше переосмислює та через себе пропускає певні історії.

Лише бувши в резиденції на Кіпрі, почала створювати перші роботи, які зараз можна побачити в Українському домі в рамках виставки Ти як? Полотна можна назвати певним триптихом. Там дві картини, але було написано три: ґрунт, коріння і плоди. Це був зворот до моїх міркувань: чому так сталося, що ми зараз маємо та куди нам далі йти. Це був відхід від моїх українських автентичних проявів до заглиблення певного внутрішнього. Тож два місяці у мене пішло на певну внутрішню реабілітацію і пошуки. Адже наприкінці травня лише змогла представити ці роботи.

— А як зараз ваш стан?

— Думаю, що я цей момент у собі пропрацювала. Зрозуміла, що лише робота допомагає мені триматися на плаву. Вона є певною мірою і способом висловлення, і емоційним скиданням моїх думок, і забезпечує як митця. Як людина, яка стратегічно продумує свій шлях, розумію, що не працювати не можу.

Ліпше буду робити тих 100 картин, яких нікому не покажу, але від цього діла не можу зараз відступити. Емоційно не можу дати собі часу відпочивати, нічого не робити, бо, мабуть, лише діяльність зараз нас рятує.

Про створення картин

— Скільки може піти часу на створення однієї картини?

— По-різному. Я була в резиденції в Трускавці, де художники могли пожити та попрацювати, створити картини, які надалі віддали на благодійність. Там дізналася про підрив станції. Тоді змогла створити роботу за один раз. Це було емоційно складно, але ніби всі емоції влила у цю роботу. Буває так, що над роботою можеш сидіти місяць або виношувати її півроку, а зробити за день. Все залежить від настрою та твого стану.

— Чи бувало у вас так, що ви завершили картину, але почали переробляти її?

— Так, звичайно! В кожного митця є таке, що під однією роботою може бути ще, їх можна по шарах розбирати. Я цього не боюся та не соромлюся. Ось, наприклад, на цій картині моя дочка малювала фломастерами. там навіть у кутах видно ці моменти. Часто бувало, що дочка могла пописати продану роботу, яку вже оплатили. У цьому біди немає, треба простіше до цього ставитися. Не вийшла робота, то не вийшла.

Про роль мистецтва під час війни

— На вашу думку, яка роль мистецтва під час війни?

— Глобальна. Мистецтво, культура, музика, кіно — усе, що розвиває людей, цінності, гуманності, привертає увагу до вибору та його сакральності є важливим.

Хлопці та дівчата зараз борються за цінності й свободи. Ми так само боремося, щоб наше суспільство росло з правильними цінностями. Закладаємо їх у мистецтво та літературу.

Говоримо про гуманність, благодійність, розповідаємо світу про Україну. Забери якийсь пазл з цієї схеми — все буде ні до чого. За що боротися тоді, коли люди не матимуть цього?

Я вважаю, ми ще не розуміємо, який великий пласт роботи виконуємо, бо ще живемо у цьому, сумніваємося, боїмося, але водночас і діємо. Коли ти бачиш, скільки людей ходять у кіно, театри, відвідують галереї, купують мистецтво, створюють музику, розумієш, що цей народ та нація може мати майбутнє.

— Як війна вплинула на українське мистецтво?

— У  перші місяці повномасштабної війни увага була шаленою, українське мистецтво купувалося. Певною мірою можна сказати про велике сходження українських митців на міжнародну арену, але якщо говорити про інституції в Україні — я б хотіла виділити останній проект в Українському домі. Зараз там зароджується український музей сучасного мистецтва і це прекрасно.

Я вважаю, якби не війна, ці всі речі відбувалися б значно краще та легше.

Те, що увага світу прикута, — це прекрасно. Але важко говорити про якісь позитивні моменти, поки триває війна та гинуть люди. Не добре порівнювати ці речі.

Я радію, що у таких умовах українські художники можуть допомогти бійцям на фронті, в плані благодійності. Бажаю нам стійкості та не припиняти це робити. На міжнародній арені, мені здається, ми вже сильно зазвучали за цей рік у мистецькому плані. Навіть стільки художників визнали українськими. Це чудово, але шкода, що це відбувається такою ціною.

Раніше ми розповідали, як росіяни привласнювали собі українських художників. Та що чекає на майбутнє нашого мистецтва.

А ще у Вікон є свій Telegram та Instagram. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!