Що б тобі хотілося запитати, якби перед тобою сиділа жива легенда, людина, чиє ім’я назавжди закріпилося в підручниках з історії України, а то й світу?
З цим питанням можна було б розбиратись ще довго. Однак мені пощастило поспілкуватися зі Святославом Паламарем на псевдо Калина, вихопивши його між виконанням службових завдань.
Про цього військового можна говорити беззаперечно довго. Та його дії розповідають самі за себе: захист України ще з 2014 року і легендарна у всіх сенсах оборона Маріуполя. Саме він говорив зі світом про ситуацію в оточеному місті. І це базовий мінімум, який має знати кожна людина, яка називає себе українцем.
А ось про батьківство, книжки, виховання української культури та обіцянку собі, яку вдалося стримати у полоні, розповів заступник командира 12 бригади спеціального призначення Азов НГУ в короткому інтерв’ю Вікнам після підписання меморандуму про співпрацю з видавництвом Ранок.
— Сьогодні було чимало розмов про дитячі книжки. Розкажіть, будь ласка, що ви читаєте своїм дітям?
— Насправді я дуже мало проводжу часу з дітьми. І це, мабуть, не лише моя проблема, а всіх військових, усіх людей, які зараз залучені на фронті.
Хотілося б більше, звісно, приділяти часу сім’ї, дітям. У мене їх двоє: Лук’янчику дев’ять років, Квітославі — два.
Книжки полюбив читати ще малим. У дитинстві я жив з бабцею і з дідом. Батьки були у Франкфурт-на-Одері в Німеччині — вони були службовцями.
А бабця з дідом були вчителями. Відповідно, я ріс в такій сім’ї, де багато читають.
А ось останній раз я читав казочку Лук’янчику. Називається Золотий павучок. І насправді мені дуже подобаються українські казки. Вони глибокі, змістовні та мають у собі, я б сказав, дуже сильний генетичний код.
Генетичний код нації закладається в казках. І він передається дітям. Це дуже важливо.
Я з великою любов’ю та повагою прийшов на підписання меморандуму з видавництвом Ранок. Тому що це дуже крута і потрібна ініціатива. Адже ми, як управління підрозділу, повинні дбати не лише про військових та їхнє забезпечення, не лише їх навчати, як правильно воювати, забезпечувати медикаментами, вчити їх такмеду тощо.
Окрім завдання активно знищувати ворога на полі бою, наша задача — піклуватися про їхні сім’ї та дітей зокрема. І така ініціатива, на мою думку, дуже корисна, адже діти — це майбутнє нашої країни. І взагалі, ми ж воюємо саме за це.
— Ви тільки що сказали про генетичний код, який закладений в дитячих казках. Одразу згадалися нещодавні новини про те, що чомусь досі набирають популярності мультфільми про Машу і Ведмедя. На вашу думку, як взагалі нам з цим боротися?
— Під час війни у нас, у хорошому сенсі, повинен працювати інститут пропаганди. Але повторюся: у хорошому сенсі цього слова.
Це мають бути ті ж самі видавці книжок, митці, люди, які мають активну проукраїнську позицію. Я вважаю, що їм потрібно збиратися разом і напрацьовувати певну політику на довгі роки.
У нас є доволі цікава тенденція. Я сьогодні вже говорив про те, що, наприклад, культура, театри просто-таки процвітають. І держава мало що для цього робить. Точніше не держава, а, скажемо так, люди, які займають певні посади, тому що держава — це ми з вами. Але насправді цього не вистачає.
Тому нам потрібно зараз створювати якісний продукт, який буде конкурентоспроможний. І лише у такий спосіб, на мою думку, ми зможемо займати першість на “ринку” смислів для нових поколінь.
Потрібно зробити так, щоб українська мова, українська література, українські казки були модними й щоб люди самі цікавилися ними.
Усе це треба якісно продумати. А для цього необхідна якісніша та активніша робота загалом всіх. Міністерство ж культури зокрема і Міністерство закордонних справ повинні дбати і про тих людей, які виїхали за кордон.
Як тут сьогодні хтось сказав, дуже класно: “Щоб вони не втратили Україну в собі”. Тобто навіть попри перебування за кордоном важливо, щоб люди не забували, що вони українці.
Вони ж рано чи пізно повернуться. Але навіть якщо хтось не захоче повертатися з якихось причин, вони все одно повинні нести Україну в собі та представляти батьківщину в тій країні, у якій вони зараз перебувають.
— Ви зараз так сказали “зберегти Україну в собі”. Якщо вам буде некомфортно, ви можете не відповідати, але я б хотіла запитати, що вам допомогло в період, коли ви були в полоні, не втратити Україну в собі?
— У мене, як у командування підрозділу, є відповідальність перед нашими бійцями. І ми не мали права “зламатись” в полоні, а тим паче втратити віру в Україну.
Я чудово розумів, що я йду в руки до терористів. І не знав, що зі мною буде через день, два-три.
Але чи мав я якийсь інший вибір? Не мав. Чи міг я, наприклад, сам не вийти в полон, а щоб інші вийшли? Так не можна було вчинити, тому що це було б безвідповідально щодо інших. Тобто в мене не було іншої опції.
Ви ж знаєте, що росіяни робили інтерв’ю з нашими полоненими. І попри те, що це порушення міжнародного гуманітарного права, це було дуже важливо, тому що люди у такий спосіб могли сигналізувати, що вони живі, що перебувають у полоні, що з ними все добре.
Я жодного інтерв’ю росіянам не дав.
Були, скажемо так, “прохання” з їхньої сторони, щоб я дав інтерв’ю. Тому що їм було важливо, що це Калина з Маріуполя, який багато говорив світу про оборону міста. Їм було доволі важливо, щоб я щось сказав. Не знаю, хороше чи нехороше, але щоб я хоча б щось сказав.
Але у мене була принципова позиція не давати інтерв’ю росіянам. І я свого слова дотримався, не дав жодного.
— У мене є версія, чому вони хотіли з вами інтерв’ю. Тому що це як сісти за стіл переговорів. Нібито вступити в діалог з цими терористами.
— Мабуть, так. Напевне саме цього вони й хотіли.
— Знаєте, я спілкувалася з Олегом Сенцовим ще до того, як почалась повномасштабна війна. Він розповідав, що після того, як він пробув у Росії в катівнях, у нього тільки з певним часом почав, як він каже, “розтискатись кулак”.
Чи ви відчували, що у вас теж ось цей внутрішній затиснений кулак? І коли почало відпускати й ви відчули, що на свободі?
— Ні, не було такого. Не було. Я після Лефортово потрапив до Туреччини, був інтернований.
Після Туреччини — одразу служба, армія, фронт, війна і так далі. Тобто розслаблятися не було часу.
— Ви розповідали про своїх дітей і родину. Що ви робили, коли побачились із сім’єю?
— З Лук’янчиком я побачився у жовтні 2022 року у Туреччині, коли вручали орден, Золоту зірку. Тоді приїхала моя сім’я, і я після довгої розлуки зустрівся з сином.
Перед тим як у 2023 повернувся в Україну, моя дружина якраз була при надії — у липні у мене народилася Квітослава. І перше, що я зробив, це були її хрестини.
— Зараз багато чоловіків в такій самій ситуації, як і ви у плані батьківства, вони не можуть бачитися з дітьми. Що б ви могли їм порадити? Можливо, у вас є власні вибудувані механізми, як тримати зв’язок з дітьми?
— Спілкуватися. Намагатися доносити те, що відбувається. Говорити дорослою мовою.
Хоча насправді я дуже переживаю, тому що всі наші діти, які живуть в Україні, об’єктивно так чи інакше травмовані війною. Вони несуть в собі цей тягар.
Але завдання батьків, попри те, що б не відбувалося, зробити так, щоб їхнє майбутнє було значно кращим. Тому що це наша сфера відповідальності.
— Щодо виховання нового покоління. Це також стосується і нових азовців. Можливо, ви щось порадите читати своїм новим підопічним?
— Історичні книги, однозначно, бо правильна історія дуже потрібна.
А військовим я завжди кажу, що зараз є багато класних книжок. Наприклад, Поля битв Герберта Макмастера, яку я читав, перебуваючи в Туреччині. Але варто читати Юнґера і Ремарка одночасно.
Ось правда. Тому що це два паралельні світи. Вони по-різному показують війну – як пригоду та виклик, і як людську трагедію. І тому, якщо ти людина розумна, то візьмеш щось посередині — й буде те, що треба.
— Що ви зараз читаєте?
— Американська війна в Афганістані Картера Малкасяна. Історія від початку і до моменту виходу військ США з Афганістану. Саме це читаю. Класно.
Також нещодавно я зустрічався з Тімоті Снайдером і він мені подарував свою книгу Про свободу. Ось зараз почну її читати.
Фото: Дарина Семенюк
У Києві стартував проект підтримки дітей військовослужбовців, на якому й вдалося поспілкуватися зі Святославом Паламарем. Більше про цей проект, читай за посиланням.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!