“Синку, я на нулі. Не говори мамі, щоб не хвилювалася”. Історія Дмитра, для якого IT стало порятунком після смерті батька

17-річний Дмитро Ільченко з дитинства захоплюється компʼютерами й мріє стати успішним інженером. Але на його долю випало важке випробування — батько Діми загинув, захищаючи рідну країну. 

Через це хлопцю довелось швидко подорослішати та взяти на себе відповідальність як головного чоловіка в родині. Нещодавно Діма здійснив перший крок до своєї мети — вступив до одного з найпрестижніших українських університетів, з ціллю отримати професію у сфері IT.

Він мріє стати успішним та гідним сином батька-героя, який поклав своє життя за майбутнє України.  

— З дитинства його улюбленою іграшкою був конструктор. Маленьким Діма мріяв будувати мости та будинки. Я була впевнена, що це росте майбутній інженер, — згадує мама хлопця, Валентина. 

Найщасливіші спогади з татом

Дмитро Ільченко народився у селищі Гоща Рівненської області в дружній сімʼї. Молодші класи хлопчик закінчив із похвальним листом. Був частим призером олімпіад. Захоплювався моделюванням, комп’ютерними іграми, гітарою, футболом та любив активний відпочинок із сімʼєю на природі. 

Взимку вони з задоволенням каталися на санчатах та лижах. А скільки радості та емоцій було від катання на квадроциклі під снігопадом!

Навесні — обов’язкова заготівля березового соку. Влітку — море, водосховище, відпочинок з наметом, багаття. 

Тато навчив Діму смажити м’ясо та картоплю. Це була їхня чоловіча справа. А восени — тихе полювання на гриби.

Довгими зимовими вечорами всією сімʼєю грали в монополію і шашки. Окрім шашок, у Діми з татом були цілі турніри з шахів. А ще — більярд, в який всіх також навчив грати тато. Вони дуже багато часу проводили разом як на відпочинку, так і за роботою по господарству. Все завжди робили разом. Були зразковою і безмежно щасливою сім’єю.

Яскраві Дмитрові спогади — це надщерблений зуб і викривлене колесо від падіння з першого велосипеда, який йому подарували на день народження. Розбите коліно від катання на роликах. Металеві машинки, які тато привіз з Канади: чорний “кубик”, жовтий Хамер та червоний Мерседес Макларен на пульті керування, які колись стали його улюбленими іграшками, і які Діма береже досі. І, звісно, комп’ютер, який тато також привіз із Канади. 

Перші комп’ютерні ігри, перший айпод і перший подарований мобільний телефон. Перша поїздка з татом на полювання. Тоді вночі хлопець сидів високо на вежі, а серце вилітало з грудей від адреналіну, коли спостерігав за стадом диких кабанів. Коли перший раз тато посадив за кермо джипа та дозволив проїхатися лісом. Перша нічна рибалка.

І ще безліч яскравих моментів щасливого життя, які були та могли б ще бути, але все зруйнувала війна.

Не кажи мамі, що я на нулі

Коли почалось повномасштабне вторгнення, батько Діми Олександр одразу вирішив, що піде захищати свою сімʼю, свою домівку і свою Україну. Він вже почав збиратися, але його затримав дзвінок знайомого. Павло просив прихистити його сім’ю, яка відчула страх війни у перші ж хвилини, перебуваючи на дачі біля аеропорту в Гостомелі. 

Їх було п’ятеро, разом з домашньою твариною. Подбавши про безпеку знайомих, облаштувавши підвал та побут для переселенців, 27 лютого 2022 року Олександр і Павло поповнили ряди добровольців ЗСУ. І почалися безсонні ночі, тривога в душі рідних не відступала.

Якось ворожа ракета пролетіла над самісінькою головою Олександра і влучила в його намет. Тоді йому судилося вижити. А після проходження навчання чоловік потрапив на передову.

Синку, я на нулі. Лише мамі не говори, щоб не хвилювалася. Окупанти від мене за 300 м, — закарбувалось у памʼяті сина.

Із самого початку і до кінця Олександр Ільченко був на нульових позиціях. Разом із побратимами боронив Луганщину. Його останнє бойове завдання було в Тошківці — її називали братською могилою і не всі погоджувалися туди йти, але Олександр пішов.

11 травня 2022 року Олександр загинув, рятуючи пораненого сержанта.

Хотів стати на захист країни за прикладом батька

— Дуже тяжко було дізнатися нам про це самим. Дуже тяжко було, не побачивши, попрощатися назавжди. Відтоді наше життя розділилося на “до” та “після”.

Ми всі розбиті горем. Час не лікує. Та найтяжче Дімі, хоча він тримається мужньо. Цю витримку він успадкував від тата, — ділиться Валентина. 

Війна загартувала Діму. Він одразу подорослішав і чітко усвідомив, що має бути сильнішим. Сила волі у ньому закладена на генетичному рівні. Він контролює свої емоції та не дозволяє стресу порушити свідомість. Діма навчився виконувати чоловічу роботу по господарству, щоб замінити тата.

Справжній син героя, Дмитро також захотів стати на захист нашої держави, переступивши через багаторічне бажання бути програмістом. Та на заваді стали сталеві чоловічі слова татових побратимів, які прозвучали як настанова: “Твій тато — Герой! Пишайся ним. Він справжній воїн. Ти маєш бути гідним свого тата, своєї волі й волі України. Тримай свій фронт, продовжуючи вчитися і реалізуй свої здібності, здобувши вищу освіту!”

Читати на тему

Я почала багато плести з бісеру після того, як зник тато — як творчість допомагає Вероніці пережити біль, якого завдала війна

Батько Вероніки зник безвісти на фронті. Що допомагає їй жити далі та боротися з переживаннями? Читай історію дівчинки з Кривого рогу.

Про захоплення комп’ютерами

Його найбільше захоплення компʼютерними технологіями розпочалось ще тоді, багато років тому, коли тато привіз з Канади комп’ютер. Двоядерний процесор, великий плаский монітор, потужні колонки. Дитячій радості не було меж. Діма з сестрою наввипередки бігли, щоб погратися. Зростаючи, хлопець швидко опанував різні ігри.

А потім ігри відійшли на другий план, і Дмитро зацікавився тим, як працює комп’ютер: як створюються програми, як зберігається, передається, обробляється та відтворюється інформація. 

Після втрати батька Дмитро Ільченко став підопічним фонду Діти Героїв, який опікується дітьми, що втратили батьків через війну. Від Фонду Діма отримав ноутбук, бо старий сімейний компʼютер вже працював дуже погано. Але головне — завдяки Фонду Діма отримав можливість навчатися на IT-курсах, що дуже допомогло йому підготуватись до вступу в університет, на омріяну спеціальність. 

Діма вже на базовому рівні знає різні мови програмування: JavaScript, C++, C#, python, html. Він цікавиться, як працюють різні великі IT-компанії. Наприклад: французька компанія Ubisoft Entertainment S.A., яка займається розробкою відеоігор. А також корпорація SpaceX, яка займається космічною індустрією. Звісно ж, Діма хотів би працювати в одній із цих компаній.

А щоб отримати необхідну підготовку, Дмитро багато вчився і нещодавно вступив до одного із найпрестижніших вишів України — КНУ ім. Тараса Шевченка на факультет інформаційних технологій, спеціальність — інженерія програмного забезпечення. Тож попереду — цікаве навчання, нове коло знайомств та зміна місця проживання, що допоможе хлопцю жити й рухатися далі після втрати. 

Діма мріє досягти мети — стати успішним фахівцем із програмного забезпечення. А потім — запатентувати свою справу і стати одним із відомих бізнесменів світу.

Але найбільшою мрією Дмитра зараз є все ж перемога та мир. Хлопець щиро вірить, що президент України Володимир Зеленський розгляне звернення щодо подвигу, який здійснив його тато. І вища відзнака — Герой України, не просто звучатиме, а буде почесно присвоєна його татові Олександру Ільченку.

На жаль, на війні багато дітей втратили своїх батьків, їм довелося швидко подорослішати. Раніше ми розповідали історію Анастасії, яка втратила батька, але, попри біль, крокує до цілі.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.