Я хотів би усе-таки зіграти на Донбас Арені: історія воротаря, який, попри війну, йде до спортивної мрії

Колись Павло Кравцов просто мріяв грати у футбол та забивати голи. Але життя вирішило інакше. Хлопчик був наймолодшим у своєму дворі, тому його завжди ставили на ворота. Юний футболіст ріс, розвивався, прагнув стати найкращим гравцем, і, зрештою, став частиною спортивної історії.

Однак ніхто не міг передбачити, що його найважчі випробування будуть не на спортивному полі, а в зруйнованому війною Маріуполі. Його історією поділилося видання The Village Україна.

Шлях у професійний спорт

Ще в дитинстві Павло разом зі своїм братом потрапив у футбольну школу Моноліт, де вперше відчув, що його покликання — бути воротарем. Згодом його помітили скаути Шахтаря, і хлопець став частиною головного клубу Донецька. Грав поруч із майбутніми зірками, мріючи про великі матчі.

Одним із найяскравіших моментів було знайомство з легендарним воротарем Андрієм П’ятовим. Одного разу, стоячи за руку з ним перед виходом на поле, 14-річний хлопець не міг повірити, що це відбувається насправді. Його світ крутився навколо м’яча, тренувань, шумних трибун і міста, яке ніколи не спало. Але почалися події на Майдані.

Зараз у нас у Донецьку лише квартира. Проте не знаю, чи колись ще в ній побуваю.

Втрачені мрії

Спочатку це були лише новини по телевізору, потім — дивні люди на вулицях і незнайомі прапори. Коли ситуація загострилася, команда вирушила до села Щасливе на Київщині. Згодом Павло залишив Шахтар, спробував сили у Волині, мав шанс у Динамо Київ, але зрештою опинився в Маріуполі в клубі Азовсталь. Там він ще не знав, що зіграє свій найважчий матч.

Читати на тему

Після розриву спинного мозку мріє стати спортсменом. Історія воїна та збір на реабілітацію

Ти можеш допомогти військовому зібрати кошти на реабілітацію. Долучайся до збору в матеріалі.

Маріуполь: боротьба за виживання

Коли почалося повномасштабне вторгнення, він був у гуртожитку разом із товаришами по команді. Перші вибухи, зруйновані будинки, та 17-річний хлопець мав миттєво ухвалювати складні рішення… Спочатку всі вірили, що ситуація незабаром нормалізується, але щодня ставало гірше. Зникли вода, їжа, електрика. Виживали, як могли: топили сніг, закопували їжу в землю, готували на багатті.

Було страшно. Увесь час було дуже страшно.

Кожен похід по воду чи за їжею ставав небезпечним випробуванням. Одного разу, вирушивши до магазину, він побачив розграбовані вулиці, зруйновані будівлі та тіла загиблих. 

Втеча з пекла

Пізніше Павло дізнався про відкриття евакуаційного коридору. Без вагань зібрав речі й сів у машину. Серце калатало, коли вони проїжджали крізь блокпости, руїни та наслідки бойових дій. Маріуполь лишався позаду, але спогади про пережите залишилися назавжди.

На наступний день після того, як ми виїхали, прилетіло вже у двір нашої бази в Маріуполі…

19 днів Павло пробув у Маріуполі, який бомбили. Проте тепер він у безпеці, у селі під Києвом.

Коли я побачив лампочку, що горить, я на неї дивився, ніби вперше, ніби її щойно винайшли.

Поки перспективи команди незрозумілі через події в країні. 24-річний Павло ще не знає, чи зможе повернутися у великий футбол. Він бачив війну зблизька, втратив рідне місто, але не втратив віру. Його мрія жива, і, можливо, найважливіші матчі ще попереду.

Я хотів би усе-таки зіграти на Донбас Арені.

Також читай про спортсмена Дмитра Мельника та його жагу до перемоги.

Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!