Привезли б на десять секунд пізніше, її могло б не бути! Історія 19-річної військової Русі, яка втратила ногу на війні

Зараз на фото можна побачити усміхнену дівчину. Складно уявити, що кілька тижнів тому вона була на межі смерті. А потім ще дві доби не могла прийняти те, що сталося. Дівчину звати Руся, їй лише 19 років. У свої 18 років після повномасштабного вторгнення Росії вона вирішила захищати Україну та стала доброволицею. 

Руся майже рік перебувала на Запорізькому напрямку, потім її перевели до Херсона. Під час виконання бойового завдання її машина потрапила під мінометний обстріл, дівчина втратила ногу. А якби її привезли до лікарні хоча б на десять секунд пізніше, вона втратила б життя. 

Історію мужньої Русі, яка хоче надихати людей, що втратили кінцівки, боротися, розповіли фотографи Ліберови.

Як приєдналася до ЗСУ

Руся розповідає, що спершу приїхала до Запоріжжя й була закріплена за “кадрами”. Три тижні вона займалася “судовими розслідуваннями”. Для виконання роботи мала виїжджати на передову.

Коли дівчина побачила, яка там ситуація, вирішила, що працювати з паперами — не для неї. Її рідні були не в захваті від бажання дівчини, але наголошували, що це її життя, вона сама має вибирати.

— Не роздумуючи, на першому виїзді я йду до комбата та прошу взяти мене до них. Він не відмовив, але сказав запитати у мого начальника. Сказав: “Ти ще дуже мала, я не готовий брати на себе таку відповідальність”. Тоді мені було ще 18 років, — каже Руся.

Протягом кількох днів дівчина телефонувала та приїжджала до комбата з проханням взяти її до них. 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от -Для найшвидшого повернення в лави ЗСУ???????? (@rusya_danilkina)

— Він дав мені завдання і сказав: “Як закінчиш його, тоді приїжджай”.

Цю роботу я виконала за три доби, відразу зібрала речі та вирушила до них.

Коли я передавала йому флешку, він запитав: “Скільки часу тобі потрібно на збори?” Я відповіла, що вже з речами.

Ви б бачили його обличчя. Він цього точно не чекав, — ділиться Руся.

Читати на тему

Я була наче в пеклі, та перегорнула цю сторінку: історія прикордонниці, яка вижила у боях за Маріуполь

Прикордонниця Людмила Кравчук була понад півроку в полоні. Та тепер вона знову на службі і допомагає родинам полонених знайти в собі сили та терпіння і дочекатися своїх героїв.

Так вона отримала та освоїла нову професію. Руся здобула посаду оператора-зв‘язківця. Це практично вуха наших Збройних сил. Під час роботи треба приймати інформацію про виходи та приходи снарядів, переміщення техніки, піхоти, будь-які підозрілі звуки або вибухи. Це все треба передавати командуванню. Робочий графік Русі був практично цілодобовим, працювати треба і вдень, і вночі.

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Ангеліна ???? (@lina.danilkina)

Про поранення

Руся сумлінно виконувала свою роботу аж до 10 лютого, тоді отримала поранення. Її машина потрапила під мінометний обстріл.

— 10 лютого. Масштабна повітряна тривога по всій Україні. В автівці я була не одна. Ми виїхали для виконання бойового завдання. Коли я взяла телефон до рук, щоб відповісти брату, тоді влучив снаряд, — згадує Руся.

Дівчина відразу записала брату відео. Вона боялася, що воно може бути останнім. Хотіла сама розповісти, що сталося. Дівчину прооперували у Чорнобаївці та відвезли до Миколаєва, коли вона була ще непритомною.

— Коли я вже потрапила до Миколаєва, дуже чекала, коли до мене приїде мій рідний братик. Було дуже боляче дивитися йому в очі, адже ми розуміли, наскільки тяжко буде нам обом, — ділиться дівчина.

Брат Русі підтримував її, обіцяв, що вона обов’язково стане на ноги та зможе жити повноцінним життям.

— Я вірила йому, але та біль і усвідомлення того, що трапилося, не давало мені змоги дивитися вперед. Брат дуже просив не падати духом, триматися. Казав, що я сильна, але на ту мить мені так не здавалося, — розповідає Руся.

Вона зізнається, що майже дві доби не хотіла прокидатися, їсти та навіть існувати. Не хотіла вірити у те, що сталося. Брат давав їй надію, але дівчина все ж хвилювалася, що буде нікому не потрібною. Вона переживала не тільки втрату ноги, а й сильний біль, що мучив близько доби.

— Було дуже важко розмовляти з братом. Ми плакали без зупинки, не вірили, що це торкнулося нашої сім’ї. Я не розуміла, що болить сильніше: місце операції або усвідомлення того, що сталося, — розповідає Руся.

Сили для боротьби

Зі слів рідних Ліберовим, перші два дні в лікарні Руся плакала, плакала безупинно. А потім вирішила боротися. Сьогодні вона хоче стати прикладом для всіх, хто, як і вона, втратив кінцівки на цій війні. Показати, що в її стані можливе активне повноцінне життя. 

— Я боялася, що мене не прийме світ і буде дивитися на мене як на інваліда, і я нікому не буду потрібна. Я не знала, що мені робити і як я зможу це подолати. Мене замотивував та шалено підтримав брат Влад, його дружина Ангеліна та моя чотиримісячна племінниця Олівія. Я вирішила, що мушу жити заради них.

І я обов’язково гулятиму та бігатиму з маленькою племінницею. Попри все! Я мушу вистояти, — говорить Руся.

Вона каже, що їй було страшно, вона не знала, що робити далі. 

— Після того як я побачила небайдужість до мене та таку підтримку… Така кількість людей допомагає, всі як одна родина. Я зрозуміла, що потрібно боротися попри все. Іти вперед та бути незламною, як і всі наші українці.

Тепер я точно хочу бути мотивацією для інших поранених та постраждалих від війни людей, щоб вони не втрачали віру в життя, — наголошує дівчина.

Попереду дуже багато роботи, на дівчину чекає надважка реабілітація та протезування. Але немає жодних сумнівів, що Руся не зійде з наміченого шляху. І вона зможе стати символом незламності.

Раніше ми розповідали історію захисника Сергія Лукащука, який втрати дві ноги, але зберіг віру, що ходитиме.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!

Фото: Костянтин і Влада Ліберови