Медики на фронті мають одне з найвідповідальніших завдань — рятувати життя наших військових. Це може бути небезпечно, адже медики — ціль для окупантів.
Попри це багато чоловіків і жінок йдуть медиками-волонтерами на фронт, щоб рятувати військових.
Так, бойова медикиня Оля вже рік допомагає військовим ЗСУ, була на кількох ротаціях та працювала в евакуаційному автобусі. Дівчина вибрала наближати перемогу України, попри своє ментальне порушення. Зараз вона працює у штабі в Києві, але запевняє: щойно стан стабілізується — хоче повернутися на фронт. Вона розповіла свою історію для Наш Київ.
Оля ще студенткою займалася волонтерством та була у складі Червоного Хреста, була громадською активісткою та влаштовувала різні волонтерські заходи. Коли взимку 2022 року почали говорити про можливу повномасштабну війну, Оля з братом хотіли брати в ній участь. Утім, чоловік Олі відмовив її від цього, тож на початку повномасштабного вторгнення вона поїхала в Ужгород.
Але не могла сидіти на Заході країни, просто склавши руки. Дівчина збирала кошти, возила амуніцію, аптечки та допомагала дітям-перселенцям, навіть хотіла вдочерити 15-річну дівчинку.
Оля не могла довго сидіти в Ужгороді та повернулася до Києва, адже розуміла, що в столиці також потрібна допомога.
Та навіть на волонтерстві у Києві дівчина не змогла зупинитися, вона володіла навичками тактичної медицини, тож вирішила стати бойовою медикинею.
Вперше Оля поїхала на Запорізький напрямок, тоді там було відносно спокійно. Медикиня зізнається, що з одного боку це добре, адже не було серйозних поранень у бійців, а з іншого — відчувала, ніби нічого не робить. Проте там дівчина навчилася розрізняти приходи та виходи, а також обстріли з різних видів зброї.
Оля була на ротації місяць, потім повернулася до Києва, перерва була три місяці, бо була проблема з екіпажами та вибором напрямку роботи. Бойові медики-волонтери самі обирають, скільки, з ким та куди їздити.
Це дуже добре, оскільки те, як ви здружилися в команді, впливає на ефективність роботи в ротації, — пояснює дівчина.
На другій та третій ротації Оля була у складі реанімаційного автобуса, який вивозить поранених військових з місць обстрілів та везе їх у госпіталі. У той період медикиня їздила на Донеччину, де і відчула всю різницю.
— У тебе немає розмежування, де ніч, а де день. Один виїзд може тривати до 9 годин, і так може бути двічі на добу. Ти постійно на енергетиках, тому що нон-стоп допомагаєш пораненим, — каже вона. Згадує, як одного разу вивозили 25 військових, хоча автобус вміщає десять. За час своїх ротацій медикині вдалося вивезти 300 осіб, жоден не помер під час евакуації.
Оля розповідає, що бойові медики допомагають буквально з усім: робити ампутації, знеболювати через опіки, ставити катетери. Дівчина працювала з травмами на усіх ділянками людського тіла. Зазначає, що найважче було саме з опіками. Адже знеболювальні не допомагають, і ти майже нічого не можеш зробити на догоспітальному етапі.
Крім цього важко також психологічно, адже не раз доводилося бачити, як бійці прокидаються після наркозу і вперше бачать, що у них ампутована кінцівка. Також важко чути, як вони телефонують рідним та розповідають про поранення.
Але завдання бойових медиків — не жаліти поранених, а дати їм підтримку. Вони фактично стають психологами, які мають якось зарадити їхньому горю.
Також медики мотивують. Один колега Олі, який втратив руку, але все одно повернувся на фронт рятувати бійців, розповідав військовим, що попри поранення, він працює. Це підіймало дух захисникам та надихало їх.
Оля також розповідає про евакуаційний автобус, що він доволі комфортний, військові інколи навіть запитували, чи немає в ньому WiFi. Дівчина говорить, що рятують жарти, хоча інколи вони можуть бути цинічними та на межі чорного гумору.
Оля каже, що повертатися до звичного життя — це виклик. Зізнається, що важко дивитися на фото в соціальних мережах з відпочинку друзів чи відео з вечірок. Але вона намагається жити буденно. Додає, що у військових, які йдуть у відпустку, загострюється почуття справедливості.
— Якщо мені важко, я не уявляю, як їм сприймати те, як живе вся Україна, — каже вона.
Після третьої ротації дівчина залишилася в Києві та зараз працює в штабі: заповнює дозволи, готує екіпажі до виїздів. Каже, що для неї це важче, ніж виїжджати самій. Оля хоче повернутися на фронт.
Дівчина має розлади психіки з 14 років, але не має жодного встановленого діагнозу. З останнього, до чого тяжіють лікарі, — передменструальний дисфоричний розлад або рекурентна, стійка до лікування депресія. Після повернення з фронту Оля пережила одну з найважчих депресій.
Дівчина намагається знайти ефективне лікування разом з психіатром. Каже, що зараз її стан не дозволяє бути на фронті, адже на неї розраховуватимуть люди, вона не хоче їх підставляти.
Щойно стан стане стабільним, я одразу поїду туди, — стверджує вона.
Про свою першу поїздку на фронт Оля розказала мамі, коли вже була на виїзді. Тоді у мами почалася істерика. Чоловік розповів своїй мамі про рішення Олі самостійно, й та підтримала дівчину. Сам чоловік Олі казав, що не витримає, якщо вона мобілізується.
Тоді медикиню образили ці слова, адже вона особисто пишається тими, хто сьогодні захищає українців на фронті. Згодом чоловік почав ставитися до роботи Олі спокійніше, хоч і хвилювався за неї.
Оля серйозно замислюється над тим, щоб бути не лише бойовою медикинею, а стати до лав ЗСУ.
— У мене часто питають про мотивацію піти на війну. Я відповідаю: “Бо я просто можу”. І весь наш колектив їде на війну просто тому, що може, — каже вона.
Багато українських медикинь докладають усіх зусиль на фронті, щоб врятувати життя якомога більшої кількості бійців. Раніше ми розповідали історію бойової медикині з Азовсталі, яка хотіла рятувати життя.
Фото: Наш Київ
А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.