По четверо немовлят на поличку: залізничник з Чернівців про евакуацію сиріт у перші дні війни

Спогади про 24 лютого 2022 року інколи здаються такими далекими й нереальними, наче це було в іншому житті. Але пам’ять про цей день час від часу оживає в голові й ми знову пропускаємо через себе паніку, жах та відчай перших годин війни. 

Для начальника пасажирського потяга з Чернівців Романа Сідлярчука це був один з найдовших днів за життя. Напередодні великої війни він вирушив до столиці у звичайний рейс, навіть не уявляючи, що наступної доби люди виборюватимуть право принаймні сидіти у тамбурі, аби тільки виїхати якомога далі з рідних домівок. 

Тоді, під час евакуаційних рейсів, він зрозумів справжню відповідальність, яка лягає на плечі залізничників. Це не просто про перевезення чи організацію. Під час війни це про моральну втіху, догляд за найвразливішими та готовність допомогти кожному. Як проходила евакуація на Київщині розповіли в Суспільному.

Історія залізничника, що вивозив людей з Київщини у перші дні війни

Для Романа це була чергова поїздка з Чернівців в іншу частину України. Потяг вирушив у подорож до мирного Києва 23 лютого, а назад вже виїжджав з міста, охопленого страхом війни. Люди чіплялися за будь-яку можливість залишити столицю. Звісно, що найпопулярнішим напрямком зовсім скоро став захід. 

— Коли люди бачать напис Чернівці, вони розуміють, що це десь на заході України. У них з’являється щастя на обличчях, адже зараз вони поїдуть у безпечне місце, — стверджує чоловік. 

Зі своєю командою одразу вирішили, що заберуть максимальну кількість людей. Головне, щоб закрилися двері вагона, вважали водії та провідники. Вирішили віддавати пріоритет жінкам та дітям, а чоловіків садили в останню чергу.

На початку переймалися, що натовп не зрозуміє такого рішення, але людям навіть не треба було пояснювати. Чоловіки добровільно пропускали дітей та жінок попереду.

В одному купейному вагоні в нас налічувалося понад 120 осіб. У звичайний день ми перевозимо 36 пасажирів. У плацкартних вагонах було понад 200 людей.

— Не було ні білизни, ні матраців. Ми це поздавали, щоб перевезти максимальну кількість людей.

Люди траплялися різні. Були спокійні, були й агресивні. Доходило й до того, що дехто розгойдував вагон, щоб потрапити всередину, коли двері зачинялися. Всім хотілося доправити родини у безпечні місця, але місць завжди бракувало. Тим, кому пощастило більше, доводилося їхати 12 годин підряд стоячи.

Читати на тему

П’ять кульових, а він продовжив евакуацію роти: історія командира, який отримав звання Героя України

Ділимося з тобою історією 25-річного львів’янина Юрія, який потрапив у засідку та попри це, зміг евакуювати роту.

Роман зізнається, що найважче йому далося вивезення дітей-сиріт з притулку у Ворзелі на Київщині.

— Отримали дзвінок, що будемо вивозити дітей. Приїжджають три автобуси. Ми відкриваємо двері у вагон, але ніхто не заходить. Я підходжу і питаю, чому не заходять. А там немовлята. Найстаршій три рочки, а найменшій кілька місяців.

Працівники почали переносити малюків, ще не до кінця розуміючи, як з ними правильно поводитися. Але чоловік звертає увагу на дорослість та серйозність старших дітей, адже вони активно допомагали дбати про немовлят на рівні з іншими.

— Немовлята поміщалися на поличці по четверо. Ми одразу нагріли чайники, щоб мати гарячу воду і забезпечити їх тими комфортними умовами, які доступні нам у потязі.

До мене прибігла маленька дівчинка і дала мені половинку шоколадки. Маленької цукерки. Вони поділили її надвоє, а вона прибігла і віддала половинку мені, — згадує Роман, ледь стримуючи сльози.

У цей важкий період провідникам довелося стати й доглядальниками, і психологами, друзями та родичами. Довго вислуховували пасажирів, втішали їх та підтримували. Хоча так само були жителями країни, яку охопила війна.

Після евакуації чоловік став краще розуміти, що насправді таке родина і на що люди готові, щоб захистити найрідніших. Каже, що став більше приділяти уваги своїй дитині.

— Коли бачиш, як малі діти сідають в потяг, а батьки ні, розумієш краще значення того, що саме робиш. Тепер розумієш, що це не просто перевезення, романтика і поїздки. Тоді романтика закінчилася, але залишився обов’язок.

Деякі області досі вимушені переживати евакуацію. Ми розповідали про те, як жителі Донеччини тікали до Дніпра. 

Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!